Завещання Ярослава Брайтона — Алексею, сину крови и светла

донецький аеропорт. осінь. 2014 рік. Сину мого брата, Алексію, Коли ти читатимеш ці рядки — мене, можливо, вже не буде. Але не бійся смерті старого. Вона — не кінець. Вона — дим, що йде в небо, де вже стоять ті, кого ми любили. Я був бійцем УПА. Воював за волю України, як міг, з гвинтівкою і вірою. Твій батько, мій брат Ратте — воював інакше. З англійцями. По-своєму. Але він не був мені ворог. Він був моєю кров’ю. І коли я зустрів його з твоєю матір’ю, Матильдою — я побачив, як справжнє світло пробивається навіть у гущі лісу. Ти — плід двох світів. Зі сходу і заходу. З війни і миру. Ти носиш в собі гірське мовчання Карпат і морську ніжність Шотландії. Але найголовніше — ти носиш в собі їхню мужність. Їхню любов. Я лишаю тобі не маєтки й не золото. Я лишаю тобі: Цю землю — під Пікуєм. Маленький клаптик волі, де росте стара яблуня. З неї твоя мати дала мені гілку — і з неї почалось моє прощення. Мій ніж з вигравіруваним тризубом. Не для бою — для пам’яті. Ніж — як слово: ним можна і поранити, і хліб нарізати. Один наказ — пам’ятай. Завжди пам’ятай, хто ти, звідки, і за що стоїш. Якщо знову прийде темрява — стань між нею і дитиною. Так, як ставали твої батьки. Не бійся плакати. Не соромся любити. Не забувай співати навіть у бурю. І коли ти посадиш яблуню — назви її Матильда. Вона тримала цей світ на своїх плечах довше, ніж будь-який генерал. Обіймаю тебе. Прощаюсь без жалю. Вірю — у тобі продовжується наше світло. Твій дядько, Ярослав (Чугайстр)