Часть 1

Уперше, коли я побачила його, мені здалося, що він найбільше випробування в моєму житті. Богдан сидів за останньою партою — спокійний, зухвалий, і з поглядом, наче вже все знає про всіх. Я зайшла в клас, новенька, з рюкзаком більшим за мене, і зустрілася з його очима. Він зиркнув — злегка скоса, з тією самою зухвалістю. І перше, що я подумала: "Ненавиджу таких". Мабуть, це було взаємно. — Новенька? — кинув він без особливого інтересу, коли я проходила повз. — Подивимось, скільки протримається. Я прикусила губу. Хотілося відповісти щось дотепне, але натомість я просто сіла. Спереду. Подалі від нього. Та, як на зло, через тиждень усе змінилося. — Віталіно, ти не проти пересісти на задню парту? — запитала вчителька. — У нас Богдан лишився без пари після того, як Ярчик захворів. Я підняла очі, і він — теж. Його обличчя сказало "тільки не вона". Моє — "взаємно". Але я кивнула. Бо я завжди киваю. Бо скромна. Бо не вмію відмовляти. І наступної миті сиділа поруч з ним — у тій самій парті, де, як здавалося, не вистачало тільки таблички "полярні протилежності". — Тільки не думай, що я тут щось пояснюватиму, — пробурмотів він. — Я й не просила, — прошепотіла я. І хоча наші тіла опинилися ближче, ніж будь-коли, наші душі — як дві планети в різних галактиках. Але тоді ще ніхто не знав, що з тієї катастрофи вийде най тепліше диво мого життя.