Часть 2

День за днем ми сиділи поруч. Спершу — в мовчанці, мов у кожного свій крижаний кокон. Він — з навушниками в одному вусі, я — з книжкою, яку все одно не читала. Але одного разу сталось те, що змусило першу тріщину з’явитись у тій стіні між нами. На перерві я випадково перечепилася в коридорі — на рівному місці, звісно ж. Під ноги мені підкинули чиюсь сумку, і я гепнулася перед усім класом. Смiх, шепіт, хтось навіть зняв відео. Я хотіла піднятись сама. Я не плакала — просто сиділа на підлозі, збираючи свої зошити. Але тут з'явився він. — Хто це зробив? — запитав Богдан, його голос звучав глухо і твердо. Ніхто не відповів. Та він уже й так усе знав. Він допоміг мені підвестись. І хоча я сказала: "не треба, я сама", він узяв мене за лікоть і провів до класу, не кажучи більше ні слова. Я сиділа й мовчала. Він — теж. Але щось у його погляді змінилося. Якби раніше там було лише байдуже презирство, то тепер у ньому з’явилось... щось інше. Тепле. Може, навіть турботливе. — Не дозволяй їм з себе знущатись, — сказав він тихо, майже пошепки. — А якщо я не вмію? — Тоді я зроблю це за тебе. І з того дня він справді ніби став моїм щитом. Образи припинились. Навіть ті, хто любив кидати підколки, більше не наважувались. Богдан був поруч — завжди. На перервах. На уроках. І, головне — поруч у тій самій парті. І що найдивніше — ме ні почало це подобатися.