Очі як уві сні

Вероніка не могла зосередитись. Вона сиділа за ґрифіндорським столом у Великій залі, слухала щось, що Джордж шепотів на вухо Фреду, а ті, у свою чергу, вибухали сміхом… але для неї це звучало десь далеко, наче крізь товсту вату. Навіть слова професора Снейпа на уроці зіллєваріння раніше того дня здавалися лише шипінням казана. Усе, що вона бачила перед собою — це очі. Зелені, яскраві, майже нереальні. Очі, які переслідували її уві сні стільки років. Очі хлопця, який щойно прибув до Гоґвортсу. Його звали Гаррі. Гаррі Поттер. Поттер. Прізвище впало їй у груди важким каменем, що збив подих. Вона сиділа, сперши підборіддя на долоню, й крадькома спостерігала за ним. Він виглядав дещо незграбним у своїй новій формі, немов не зовсім вірив, що справді тут, серед інших чарівників. Його усмішка була обережною, неначе він не звик до щирості. Навіть коли Рон щось жартував, Гаррі лише ледь посміхався, поглядом ковзаючи по залі. І коли їхні очі зустрілись — усе навколо зникло. Час ніби на мить зупинився. Він подивився просто на неї. І — ледь, дуже ледь, але все ж — усміхнувся. У грудях Вероніки щось розтануло. Як сніг на долоні. Як лід, що стріскається під променем сонця. Наступного дня Вероніка знала точно: вона мусить з ним поговорити. Інакше просто збожеволіє. Вона чекала біля класу трансфігурації, знаючи, що першокурсники мають там урок. У голові крутились думки — одна за одною, без упину: "Це може бути випадковість… Ім’я — просто збіг. Очі — таких багато. Але ж… він мені снився. Ще до того, як я знала, що він існує." Вона так занурилась у роздуми, що не помітила, як двері відчинились — поки не зіштовхнулась із ним просто носом у ніс. — Ой! — вигукнув Гаррі, роблячи крок назад. Його обличчя порожевіло від несподіванки. — Привіт, — сказала вона, намагаючись стримати хвилювання. Її голос трохи тремтів. — Ти… Гаррі Поттер, так? — Ем… так, — відповів він, ковзаючи поглядом у підлогу. — А ти… Вероніка? Вона кивнула, злегка усміхаючись. — Тебе щойно зарахували, так? — Так. Я раніше не знав, що я чарівник… — він трохи ніяково почухав потилицю. — У мене було щось подібне. Я виросла серед маглів. Його брови трохи зсунулись, ніби він намагався згадати щось важливе. — Це дивно, — промовив він після паузи. — Але мені здається, що я тебе звідкись знаю… Серце Вероніки вистрілило вгору. Вона затамувала подих. — Справді? — Ти… мені снилась. Думаю. — Він одразу відвів погляд, ніяковіючи. — Але, мабуть, це просто випадковість. Вона усміхнулась — м’яко, тепло. Та усмішка не була грайливою. Вона була щирою, як спогад із дитинства. — А мені ти снився з самого малку. Гаррі підняв голову. Його очі розширились. — Ти серйозно? Вона кивнула. І в цю мить, стоячи в коридорі серед порожнечі після уроків, обидвоє відчули — між ними є щось більше. Щось незрозуміле, але справжнє. Того вечора, коли вечірнє небо вже потемніло, а вітри з шумом гойдали гілки дерев за вікном, Вероніка стояла біля вікна у ґрифіндорському спільному приміщенні. За її спиною панував гамір: Фред і Джордж випробовували щось, що диміло й свистіло; Рон сперечався з Герміоною, вимагаючи визнати, що жуки цікавіші за шкільний розклад. А Гаррі… він мовчки сидів у кріслі біля каміна, тримаючи книгу, яку майже не читав. Час від часу його погляд ковзав до неї. Вона відповідала йому тим самим. — Вероніко, — раптом прошепотіла Герміона, підійшовши ближче. — Ти знала, що твої очі дуже схожі на очі Гаррі? Вероніка повернулась до неї, здивована. — Справді? — Так… і форма обличчя… волосся… — Герміона на мить зам’ялась, а тоді додала швидко: — Але ти все одно красивіша! Просто… є щось спільне. В її серці защеміло. Вона раптом відчула, як земля трохи пішла з-під ніг. "Це не може бути просто схожість… Це щось більше…" Наступного ранку, коли вона вже майже вмовила себе не накручувати, просто жити як раніше, прямо на сніданку перед нею опустилась невелика сіра сова. Її лапка була перев’язана стрічкою, до якої було прикріплено сувій пергаменту. Сувій тремтів у її пальцях, коли вона його розгортала. І прочитавши знайомий почерк, вона ледь не впустила записку. "Вероніко, будь ласка, зайди до мене після уроків. Нам треба поговорити. — А.Д." Пальці здригнулись. Її подих перехопило. Альбус Дамблдор. Вероніка вже знала: щось велике й невідворотне насувається. І відповідь на головне питання її життя… вже зовсім поруч.