1 і остання часть

Теплий вітер розносив запах диму й прілих трав. Хмари пливли над горами, ховаючи сонце, немов і небо вагалося — чи варто показувати світло там, де вирішується доля. Аста стояла біля стародавнього каменя, що височів над прірвою. Тут починалося її випробування. Серце билося у грудях, немов кликало: «Ти готова» — хоч сама вона ще не знала, чи це правда. Та чи треба це. — Ти боїшся? — пролунав голос за спиною. Це був Орев, воїн, якого всі вважали холодним, як скеля, але саме він вчора вночі тихо прошепотів їй: «Не йди, ти не повинна доводити нічого». — Я не маю права боятися, — відповіла Аста, не повертаючись. — Бо ті, хто боїться, не стають вогняними нареченими. І ніколи їми не стануть. Вогонь. Його не можна було обманути. Не можна було пройти обряд, не спаливши у собі все зайве. Минуле. Сумніви. І навіть любов, якщо вона не здатна витримати жар. — Якщо пройдеш це — забудеш мене, — прошепотів він. — Вогонь забирає серце. Аста зітхнула. Її долоні вже обпікало полум’я з жертовної чаші. Воно кликало. Вогонь — це не тільки біль. Це також очищення. Народження. — Якщо я забуду, то ти нагадай. Якщо згорю — стань тим, хто пам’ятатиме мене. А якщо вийду з полум’я... може, саме тоді й навчусь любити по-справжньому. Якщо вийде. І вона ступила в коло, палаюче вогнем, що не палив плоть, але обпалював душу. Бо лиш той, хто зважиться, має шанс стати вогняним нареченим. І тільки той, хто пройде — більше не боїться. Навіть не зможе боятися.