Часть 1

Славко, сидячи у кімнаті, думав. Лілі і Юлько знову сварилися. Славко навіть не знав через що, але це відбувалося настільки часто, що він вже не хотів би знати із-за чого. Але сварка на фоні продовжувала посилюватись, та Славко вже не міг слухати їх суперечки. Їх увагу потрібно було перевести на щось інше. — Мені чесно кажучи — почав Славко надіючись що вони привернуть на нього свою увагу — досі дуже цікаво хто ж тоді назвався моїм їмʼям. Лілі закотила очі. — Мені теж це цікаво, але ми не знаємо цю людину. Скоріш за все це просто хтось зі школи. Юлько дивлячись у вікно лише запитав: — А чого ти так впевнена, у тому що ми не знаєм хто це? Лілі вже знову хотіла закотити очі, але Юлько, ніби передбачивши це, погрожуючи наставив на неї палець. — І не закочуй очі. Я усе бачу. Лілі лише зневажливо хмикнула, та зімкнула руки на грудях. — Так ось. Я не думаю що людина яка близька з Славком стала би говорити комусь що він —Славко. Славко якось сумніваючись на неї подивився. — Але ж бувають різні люди..? — Це так, але я говорю про найімовірніший варіант. Цією людиною можу бути навіть я, але я — дівчина тому це не можливо. Лілі з Юльком наче вже забули про свою сварку, тому Славко спокійно видихнув. Він насторожливо поглядів на Юлька який наче притих, а Юлько просто задумався. Юлько ще давно подумував над тим, що б зізнатися Славкові що це був він. Але досі не було якогось хорошого моменту для цього. Мабуть, він постарається розказати Славко про це у найближчий час. *** Через кілька днів Славко та Юлько гуляли лише вдвох. Лілі захворіла, тому сьогодні залишилася вдома. Осінь повільно брала своє — жовте листя хрустіло під ногами, повітря було вже не теплим, але ще й не холодним. Вони мовчали, та мовчання не здавалося незручним. Славко іноді кидав на друга короткі погляди — Юлько був якийсь задумливий, навіть трохи напружений. — Ти щось хочеш сказати? — нарешті спитав Славко, зупиняючись і нахиляючи голову набік. — Бо ти вже десятий раз за хвилину видихаєш як бабця з астмою. Юлько усміхнувся, але швидко зітхнув знову. — Є таке… Слухай, памʼятаєш, ти тоді питав… хто представився твоїм ім’ям? Славко кивнув, уважно дивлячись на нього. — То це був я, — тихо сказав Юлько. — У відділку. Я сказав, що я — Славко Беркут. Настала тиша. Славко моргнув кілька разів, ніби перевіряючи, чи правильно почув. Потім нахмурився. — Ти з глузду з’їхав? — Може й так, — Юлько знизав плечима. — Усе так швидко сталось, я не встиг подумати, просто… Ну, сказав. А потім вже не було як відкрутитись. — Але ж… — Славко обурено махнув рукою. — Ти ж тоді не сказав нічого! — Я боявся, — чесно зізнався Юлько. — Що розсердишся. А ще, мабуть, трохи… соромився. Славко глянув на нього мовчки. Потім перевів погляд у небо, хмикнув. — Ти ідіот, Юлько. Юлько нарешті розсміявся. — То ти не ображаєшся? — Ображаюсь, — кивнув Славко. — Але… дякую. — За що? — За те, що зараз сказав правду.