Часть 1

Спочатку я майже нічого не пам’ятав. Лише холодне світло ламп, постійний писк апаратів і чужі голоси десь поруч. Тоді палата була зовсім іншою. Без вікон чи, можливо, я просто не звертав на них уваги. Пізніше мене кудись перевезли. Я пам’ятаю лише стелю коридору, яка повільно рухалась перед очима, та миготіння ламп. Каталка тихо скрипіла на поворотах, а в голові все ще стояв неприємний шум. Нова палата була світлішою. Тут уже було велике вікно, крізь яке виднілися дерева й дитячий майданчик унизу. Іноді до кімнати долітав сміх дітей або скрип гойдалок. — Агов, Калеб, ти мене чуєш? Прокинься, будь ласка, — почувся голос, наче десь далеко, але водночас близько. Здавалося, я вже чув цей голос. Але не можу пригадати коли. Я намагався відкрити повіки, але перед очима все почало плисти. Коли вдалося сфокусувати погляд, перед собою я побачив дівчину з рудим волоссям і синцями під очима, але її карі очі дивилися на мене, висловлюючи німий жаль. Я хотів щось сказати, але замість питання не вдалося вимовити й слова. Горло пронзав сильний біль. Дівчина одразу простягнула мені прозорий одноразовий стакан з водою, який я відразу випив. На порозі з’явився молодий хлопець. Він був одягнений у білий халат та білі штани, а в руках тримав затискач із якимись документами. Невже він був лікарем? Хоча ні, він виглядає занадто молодим. — Вітаю Вас, Калеб Хедфорт. Наразі я Ваш доглядальник, Харріс Троф. Як Ви себе почуваєте? — спитав він, дістаючи ручку з кишені та готуючись щось записувати. — Що сталося? Хто ви? — нарешті видавив я з себе, не зважаючи на біль. Я дивився то на дівчину, то на хлопця й не міг зрозуміти, що коїться. Дівчина здавалася мені знайомою, а амулет із буквою «Х» підтверджував мої здогадки. Франческа, це вона? А хлопець хто? Я його не пригадую. Я відчував, як на моєму обличчі болять синці та подряпини. Але коли намагався трохи підвестися з ліжка, то помітив свою руку, точніше — гіпс. Коли я зламав її? — Не хвилюйтеся, наразі Ви в лікарні через автомобільну аварію. Ви зламали руку, а також маєте незначні фізичні ушкодження та подряпини. Автомобільна аварія? Я вмію водити? Я одразу спробував щось згадати, але нічого. Навіть уявити себе поруч з автівкою не можу. — Калебе, ти пам’ятаєш мене? — дівчина нагадала про свою присутність. — Франческа? Так, я пам’ятаю тебе. Напевне, Франческа хвилювалася через моє ігнорування. Але я досі не розумію, що сталося. Лікар помітив мій погляд на руку та одразу зауважив: — Наразі Ви можете цього не пам’ятати, але Ваша пам’ять повинна повернутися. Через декілька тижнів або місяців. Також Ваша сестра може навідуватися до Вас у приймальний час. Слова доктора Харріса лунали негучно, але заповнювали всю палату. — Тобто втрата пам’яті? Я хочу все пам’ятати. Але як я міг бути за кермом, якщо навіть на права не здавав? Паніка огортала мене. Тільки зараз я відчув головний біль, який супроводжував мене від моменту пробудження. Одразу ж відчув дотик чужої руки на згині ліктя, а потім — неприємне відчуття. Тіло почало не слухатися, думки стали нерозбірливими, а погляд — розмитим. — Все добре, не хвилюйтеся. Вам треба відпочити. Міс Хедфорт, прошу покинути палату. Далі слова стали незрозумілими та нерозбірливими: — Наразі паціє... пови... відпоч... — це було останнє, що я почув після введення якогось снодійного. Сон. Сон про те, як дві машини зіткнулися одна з одною. Він повторювався, але щоразу в інший час: вночі, вдень, взимку, восени, навесні, влітку. Наче якийсь цикл, який неможливо розірвати. Я прокинувся від ще однієї сутички. Я навіть не знав, що уві сні можна прокинутися від гучності крику, гучномовців та навколишнього шуму. Але все було занадто реалістичним. Кімната була наповнена нічним сяйвом. На годиннику стрілки показували якісь цифри, які я не міг розібрати. Шум різних моніторів заполонив кімнату, а запах антисептику не збирався покидати її від самого ранку. Повторно заснути в мене не вийшло. Незважаючи на всі спроби, сон не приходив. Замість нього було лише дивне відчуття порожнечі всередині. Пройшла година, дві, три? Не знаю. Але за вікном почало світати, а промені сонця пробивалися крізь вікно. Спів пташок нагадував якусь нерозбірливу, але зрозумілу лише їм мелодію. Легкий стукіт у двері змусив мене підскочити на ліжку та рефлекторно зморщитися від нового головного болю. Після цього до палати увійшов лікар — Харріс Троф. — Доброго ранку, Калебе Хедфорте. Бачу, Ви вже прокинулись, — одразу привітався доктор, підходячи до мене. Упевнившись, що я дивлюся на нього без дикості в очах, він перевів погляд на показники моніторів поруч. — Доброго, — промовив я, спостерігаючи за ним. — Як Ви спали? Щось турбувало? На секунду я задумався, намагаючись згадати, що відбувалося вночі. Але, крім сну, нічого не було. Просто мозок підкидає мені картинку, яку я сам собі уявив зі слів лікаря. — Все нормально. Може, тиша продовжилася занадто довго, бо лікар Харріс знову намагався завести діалог. — Завтра Вам змінять ліки на ті, що діють довше. На мій питальний погляд Харріс продовжив: — Монітори відстежують Ваше серцебиття, і вночі його показники змінилися аж до самого ранку. Але сьогодні ще ці, — Харріс показав мені на ліки, які я повинен пити щодня, якщо не хочу затриматися тут довше. Може, воно й на краще? — Коли я зможу побачити сестру? — питаю я, бо розумію, що найближчими тижнями навряд чи побачу багато розваг, а буду лише мріяти про них. — Тільки завтра. Сьогодні Ваш стан ще нестабільний. Краще перестрахуватися та поки... — Але я хочу подробиць! — ненароком перебиваю доктора, але той навіть не дратуються. — Це нормально. Але навіть так Вам потрібен відпочинок. Через надмірну кількість інформації Ви можете нашкодити собі й оточенню, зокрема й сестрі. Раджу трохи зачекати, ніж потім шкодувати про це. Я нічого не відповідаю, але все одно залишаюся при своїй думці. Здавалося, лікаря наразі все влаштовувало — мовчання, яке знову з’явилося. — Ви справді лікар? — розриваю я тишу, але після своїх слів розумію, що вони могли прозвучати образливіше, ніж я думав спочатку. — Тобто Ви виглядаєте занадто молодим, щоб бути ним, — ніяково продовжую я, намагаючись врятувати ситуацію. На це доктор лише посміхається. — Ви праві. Я ще студент, але наразі перебуваю на останньому курсі. Якщо Вас це заспокоїть, я найкращий студент цього року. Але практику неможливо вивчити, сидячи за підручниками. — Школу також, чи... Мене перебив стук у двері. З-за них виглянула дівчина, яка здавалася старшою за нього. — Харрісе, треба зайти в 49 палату. Зараз, — промовила вона, й Харріс швидко закінчив перевірку. — Гарного дня, містере Калебе. Я ще зайду до Вас сьогодні. А от дівчина залишилася перевірити, чи справді я вип’ю ліки. Від власних думок було не весело, а від ліків — ще гірше. Особливо коли за тобою спостерігають, наче за кроликом у клітці, та контролюють кожен крок. Кожна пігулка була гіркою, хоча й виглядали вони багатообіцяюче: деякі — яскраво-помаранчеві, деякі — жовті, а інші — просто білі. Здавалося, в цій палаті можна зійти з розуму, якщо постійно перебувати наодинці. Може, мені встати? Але я виглядаю так, ніби мене може повалити навіть слабкий вітерець. І я це відчуваю. Коли відкриваю рота, то відчуваю, як натягується шкіра й майбутні шрами на обличчі. Хоч цього й не видно під бинтами та пластирами. Щойно я закинув усі пігулки до рота, дівчина відразу подала мені стаканчик з водою. Після цього вона знову наповнила його із кулера та поставила біля мене. — Напевно, Харріс тобі вже казав, але повторю ще раз. Якщо відчуєш щось дивне: запаморочення, нудоту чи щось інше — натискай на кнопку. Вона вказала поглядом на пристрій, прикріплений до стінки так, щоб його було легко натиснути. Промовивши це, вона пішла. Я не пам’ятаю, щоб лікар це казав. Може, я знову забув? А дівчина теж не сказала свого імені… Чи я просто не слухав? Мій погляд затримався на вікні. Через нього можна було побачити різнокольорові дерева в цвіту. На якому я поверсі? Я бачу верхівку дуба на рівні вікна. Може, поверх четвертий, п'ятий? Я хотів спостерігати за ними довше, але сонце вийшло з-за крони дерева й почало сліпити. Перед очима від моргання з’явилося біле коло, через яке стало важче бачити, а очі пронизав біль. Треба було попросити дівчину закрити штори. До моєї руки була прикріплена крапельниця, але вона не заважала пересуватися палатою. Усе як у фільмах: білі стіни, біла стеля, білий стілець для відвідувачів, велике зручне крісло біля вікна та незручне ліжко, на якому я й лежав. Бажання спробувати встати нікуди не зникло, але слабкість у тілі заважала навіть нормально сісти, не спираючись на щось. Що зі мною сталося? Це питання я ставив собі вже кілька разів за останній час, намагаючись дивитися у вікно. Багато людей кудись поспішали, а дітлахи, які задирали голови догори, роздивляючись пташок, іноді озиралися на моє вікно та відображення в ньому, але швидко переводили погляд на батьків і кликали їх. Невже все настільки погано? Чому в цій палаті немає дзеркала? Хоча, якщо придивитися, можна було спробувати побачити своє відображення у вікні. Через нього я зрозумів, що подряпини виявилися трохи більшими, ніж я спершу подумав. Сумніваюся, що для маленької подряпини використовували б марлю та бинти. Під ними все пекло й боліло. А ще доводилося потроху перевчатися робити все лівою рукою, бо правою, з гіпсом, мало що можна було зробити. Наприклад, їсти лівою рукою виходило не дуже. Мої вправи перетворилися на постійне крутіння телефона в руках. Після занадто великої кількості невдалих спроб вгадати пароль телефон заблокувався на тридцять секунд, але щоразу цей час лише збільшувався. У такі моменти я ненавидів те, що відбиток великого пальця був саме на правій руці. Пароль я не пам’ятав, а найлегший (хоча малоймовірно, що телефон розпізнає купу бинтів, пластерів та марль, як моє обличчя) і останній спосіб — розпізнавання обличчя — я чомусь не додав. Коли телефон показав, що в мене є достатньо часу на роздуми, я почав прислухатися до різних звуків: як грають діти на майданчику, як гудять монітори та як люди ходять за дверима палати. Чесно кажучи, я заздрив кожній людині, яка могла рухатися без чужої допомоги. Після очікування таймера голова почала боліти. Може, через шум. А може, через надто велику кількість думок. Але коли три останні спроби теж були вичерпані й телефон показав: «Ви зможете повторити спробу через дві години», — я покинув цю справу та намагався впоратися з головним болем.