12 «Добраніч»

Бігаючи по квартирі, всіяній борошняними слідами від ніг і крекчучи, коли він тягнув мене за різні частини тіла, згодом ми вирішили поставитися до ситуації з повагою і перейти на бій подушками.  Ми кидали в одне одного усі предмети в квартирі, що чимось нагадували подушки. А коли вже були стомлені цією нелюдською працею - попадали на диван, ледь дихаючи, як діти. - Ой, давненько я так не веселилася, Джеймсе. - Я теж - прошепотів чоловік і кинув в моє обличчя величезну рожеву подушку.  - Гееей! Досить!! - підстрибнула я, почавши люпцювати його як справжнісінького волоцюгу, що намагається пограбувати мене. А що? Заслужив солдатик! Я прилипла до подушки і з насолодою набивала йому пику, шалено посміхаючись. А потім так непомітно, легким рухом руки Джеймс перевернув мене донизу. Моє заплутане волосся вкривало очі й ніс, та я все одно бачила його легку посмішку. Чоловік навис наді мною,тримаючи руки на моїй талії, і тихо сопів. Якби не та подушка, що розділяла нас, я би вже давненько лежала під ним червонюща, як помідор.  Хоча так, я все одно, лежала.  Щось це довго, ні? Вже ніби вечоріти почало, сонце заходить, а він досі лежить на мені, ні? Чи то так здається?  О так, я хочу його підстригти. Ну точніше, йому би не завадила нова зачіска. Хоча, після першої думки, я вже уявно тримаю ножиці в руках.  Але у Джеймса гарні очі, хто б там що не казав, от у нього прям дуже красиві. Хоча зачіска не дуже, а очі, от обʼєктивно - належать до тих його притягаючих рис. І скули в нього теж фантастичні. Такі вольові. А коли він сердиться, ніби напружує щічки, опускає брови і так мило, але впевнено хмурить очі. Хмурить так, ніби я якась загроза світового масштабу. Хоча я просто тримаю подушку в руках)). Певна дитячість у цьому є. Хаха смішно це стверджувати, дитячість? Подивіться на нього! Подивіться лишень! І роздивіться його руки, великі і сильні, з вираженими судинками, коли він напружується. Це часом так страшно, що аж привабливо водночас.  А ще він важкий, я відчуваю його вагу на собі зараз.. - Що ти робиш? Та.... у тебе просто волосся на очах. Він безшумно забрав руку з мого обличчя. Так ніжно торкнувся, спершу…  Він став значно розкутіший за цей час. За час нашого життя разом, як би дивно це не звучало хаха. Ну гаразд, сусідства. Так краще. Звісно, заспокоюй себе далі. Можливо, ми були тепер друзями? Я не знаю. Я просто радію, коли він радіє і хочу, щоб це відбувалося частіше. А він сміється з усього підряд, що я роблю або кажу. (Який дивний і кумедний, я ж бо нічим незвичайним не займаюся).  Так, думаю, ми друзі. Ми лежали на ліжку на спинах, як зірочки і важко дихали. - Ну що? Ходімо пити какао! Сподіваюся, воно ще не охололо..? - Хах, наївна - Гей гей що?? Він сказав «та нічого» у своєму абсолютно незворушному стилі, усміхнувся лівим кутиком уст і подав мені руку. Який джентльмен! Росте на очах! (Ну гаразд, це було мило (якщо не ніяково))

***

Ми спекли печиво. Та вже навіть не важливо, яке. Той факт - що ми зробили це після подушок багато про що говорить! Це потужно!  Проте воно було смачне. Чесно. Після першого печивка, Джеймс аж закотив очі (від насолоди?) і коротенько простогнав. Гаразд, мовчу. Я такого просто ще не бачила (і не чула).  Я сказала, що можу попрати його футболку, як і обіцяла.  - А, чудово! - сказав він і моментально стягнув її через спину .. - Куди? - Оу, ем, кидай сюди - я вказала пальцем на пральну машинку праворуч від себе. І відтоді як вказала, не відвела погляду. Просто це, мабуть, було би дивно і з мого боку тупо відвернутися, чи ще гірше - принципово закрити очі рукою. Ну не знаю, я просто дивилася в його очі. Я добре трималася! Пишаюся собою. А він гарненький, теж молодець!  Так, визнаю, окей, це дивно, як я маю на це реагувати взагалі на його погляд??  Мені теж футболку зняти? У нас що пляжна дискотека??  Але, звісно, його нічого не хвилювало. Він тільки вперто дивився на мене! От тільки не знову, не люблю таке!! Ще й ніби випробовував. Якась перевірка на стійкість, я не розумію? Яка зухвалість, ну!  Чоловік підійшов до пральки і одним рухом кинув футболку. Ага, ну і ззаду нічого теж, от приємно дивитись…  А ще без футболки, було добре видно його ліву руку. Спіймала себе на тому, що розглядаю її. Сам перетин, зʼєднання заліза зі шкірою. Маленькі червоні шрами навколо стику. Насправді, це виглядає вражаюче.  Він повернувся. Іііііі сів за стіл. Доїдає печиво. Он як. Тобто це гаразд, та?  Ну правильно, в принципі, я навіть частково згодна з думкою про те, що одяг придумали маркетологи. Лол, дійсно, нащо? І так обійдемося! Не треба коритися системі! Ага, точно! Ну, якщо його це не хвилює, то і мене не має, правда ж? Угу, це нормально, я просто приймаю його, яким є. Саме так! - Смачне печиво - Ана. Тобі не засолодко? - Ні - Добре. Виходить, ти теж ласунчик? - Напевно  Каже «напевно». Мені подобається, як він це каже. Просто у нього дуже приємний голос. Коли він спокійний, то він говорить повільно, ніжно, і низько промовляє кожну літеру. А ще таке відчуття, ніби він сміється на голосних.  Я би записала його на програму радіо - розповіді казочок дітям на ніч. Так, мабуть, слухали би не тільки діточки.  У світлі лампи його плечі здаються ще ширшими, а м'язи на грудях – рельєфнішими. Він сидить за столом і повільно жує шматочок імбирного печива. Я бачу, як напружуються його біцепси, коли він підносить руку до рота, і як проступають вени під засмаглою шкірою. Його рухи плавні і спокійні, і в цьому є якась дивна привабливість. Він виглядає таким сильним і могутнім, але водночас таким спокійним і задоволеним. Не хочеться відривати погляду від його рук, від того, як вони обережно тримають маленьке печиво. Це щось таке інтимне і особисте, ніби заглядаю в його душу.  «Його тіло – це мистецтво» - міг би сказати Мікеланджело.  Я піду спати. - Афродіта побігла за мною. А він повернувся і спостерігав за моїми ногами, що виходили з кухні.  Уже вмостившись у ліжку, закутавшись у чотири ковдри і вимкнувши світильник над головою, повіки почали важчати і я почула тихе й глибоке «добраніч».