prologue.

Я завжди любила ковзати на самоті.

Неважливо де: на старому замерзлому озері за будинком у дитинстві, де лід був тонким, як крило бабки, чи на сучасній арені, що мерехтіла холодним світлом прожекторів.

Самотність на льоду була моїм притулком. Тут я знаходила те, чого бракувало в реальному житті: спокій, контроль, гармонію. У світі, де все здавалось хаотичним, на льоду існувала лише я та його кришталева поверхня. Але останнім часом щось змінилося. Лід, який колись приймав мене з легкістю, тепер здавався чужим. Ніби в ньому теж з'явилися тріщини. Навіть ідеально відточені рухи стали незграбними. Я змушувала себе повертатися сюди знову і знову, не через любов, а через звичку. Лід перестав бути моїм прихистком, став звичайною рутиною. — Ти будеш кататися чи стоятимеш тут до ночі? — голос Вікторії обірвав мої думки. Я здригнулася й озирнулася. Вікторія, мій тренер і, можливо, єдина людина, яка справді мене розуміла, стояла біля бортика. Її суворий погляд був пронизливим, але в ньому відчувалась нотка турботи. — Я просто думаю, — відповіла я, поправляючи шнурки на ковзанах. — Менше думай, більше рухайся, — кивнула вона на центр льоду. — Поки ти тут розмірковуєш, час іде. Я зітхнула, закотила очі, але послухалась. Зробивши глибокий вдих, виїхала на середину ковзанки. Лід під ногами відчувався чужим і холодним. Замість свободи я відчула тягар — тягар очікувань, втоми, страху. — Ти занадто напружена, — долинув голос Вікторії, ніби крізь шар льоду. Я промовчала. Розігналася, спробувала кілька обертів, а тоді стрибнула. Помилка. Гучне падіння відлунювало в порожньому залі, мов тріск скла, що розбивається. — Єва! — Вікторія кинулась до мене, але я вже піднялась. — Все нормально, — видихнула я, прибираючи волосся з обличчя. — Просто... я втомилась. Вона подивилася на мене сумішшю співчуття та строгості. — Втомитися ти можеш вдома. Тут є лише лід. Ти або справляєшся, або йдеш. Її слова застрягли в повітрі, мов крижані голки. Я кивнула й покотилася до бортика. Іти не хотілося, але залишатися теж ставало нестерпно. Тієї ночі я довго дивилася на свої ковзани, що стояли біля ліжка. Колись вони здавалися мені живими, майже магічними. А тепер — просто річ. Холодний метал і шкіра, які більше нічого не означали. Я ще не знала, що все зміниться. Що лід, який став для мене ворогом, поверне мені віру в себе. Але для цього я мала зустріти його. Людину, яка, так само як і я, шукала сенс на цій крижаній поверхні.