Глава третя

“З вами все гаразд?” Крісті слабо кивнула, напевно, вона не хотіла, щоб її вважали за слабачку.    “Просто літо — не моя улюблена пора року. Я занадто звикла до холодних температур” “Може ви недостатньо пили сьогодні?” Крісті здивувалася від такої неочікуваної уваги й на секунду не знала що відповісти. “Я якраз збиралася випити чогось холодного” Вільгельм запропонував підвезти її туди, оскільки їм було по дорозі. Вона сіла на заднє сидіння, закидуючи ногу на ногу. Крутячи світле волосся на пальці вона дивилася в вікно, але її погляд був десь далеко. Дарсі помітив й погляд напарника на ній в дзеркалі й клацнув пальцями, щоб привернути увагу.   “Поїхали вже нарешті” Вони поїхали в "Родзинку", і коли зайшли  всередину, бармен розкинув руками.  “Кого це я бачу знову та ще й разом. Ви, як я зрозумів, вже подружилися втрьох?” Бармен оглянув Крісті і його погляд пішов нижче, перед тим як подивитися знову на чоловіків.   “Тож, детективи. Маю для вас дещо цікаве. Тільки жінка хай не слухає, а то ще свідомість втратить тут” Крісті обурливо нахмурилася. Вони заказали напої й бармен розвернувся, щоб приготувати напої. Жінка була задумлива і зішкрябувала фарбу зі стійки нігтем. Калін поклав три склянки на стійку перед ними, починаючи говорити  “Памʼятаєте я вам казав про сина туристів? Так ось, він був похований ще давно тут, його могилу ніхто не навідував довгий час.”  Дарсі підняв брову, проводячи пальцями по краях склянки. Він підпер підборіддя рукою, щоб приховати посмішку.   “Схоже, ти постійний відвідувач там.”  Бармен і Крісті здивовано на нього подивилися, його напарник прочистив горло і накрив обличчя рукою.  “Гаразд, розповідай далі. Ми уважно слухаємо” Вільгельм спробував привернути увагу знову.  “Хлопчика звали Джоел,  прізвища не памʼятаю. Але можете спробувати найти його, не думаю що хтось буде проти”  Жінка закинула ногу на ногу і вплуталася в розмову.   “Девіс. Джоел Девіс” Бармен скептично подивився на неї, схрещуючи руки.  “А ти звідки знаєш?” “Тоді у всіх газетах про це писали. Звичайно я памʼятаю про таке.” Якщо бармен говорив правду, то треба перевірити могилу заради інтересу. "Не думаю, що це нам зашкодить. Та й нема що робити поки результати аналізу шерсті не прийдуть" подумав Дарсі, й протягнув гроші з гаманця, щоб оплатити за тільки за два напої. Крісті зрозуміла натяк, але схоже, з розумінням до цього поставилася.   “Думаю, нам пора вже йти”  Він звернувся до напарника так, щоб всі це почули.  Він взяв напарника за запʼястя, й потягнув його на вихід. Вільгельм встигнув помахати їм обом, щоб попрощатися. Коли вони були ззовні, Вільгельм висвободив свою руку.   “Що за цирк ти там зробив?”  “У нас немає часу на розпивання холодних напоїв з дівчатами. Ти сам сказав мені не відволікатися” Вільгельм відкрив рот, закрив, й зітхнув. Дарсі зрозумів, що йому не було що сказати й відчув себе впевненіше. Вони повернулися до машини й разом подивилися в карту. Як і очікувалося, там було тільки одне кладовище на все місто. Як тільки вони туди добралися, то помітили що охоронця на кладовищі не було. А це значило, що їм прийдеться самим шукати могилу. Дерев на кладовищі майже не було, тому вони робили паузи, ховаючися в тінях дерев. Вільгельм глибоко вдихнув пару разів, витираючи чоло рукавом.  “Не можу повірити що ми цим займаємося”  Дарсі сперся спиною на широке дерево,  йому прийшла ідея і він не стримав сміху. “А ти не думав, що Калін нам набрехав?” Вільгельм сів на траву біля нього, хитаючи головою.   “Крісті також про це знає. Думаєш, вона б стала підтверджувати його слова просто так?” “Ну, якщо ти такий впевнений, то буде по твоєму” Після перерви під деревом, їм обом стало трохи краще.  В траві валялося багато зелених терпких яблук. Дарсі взяв одне, потер і відкусив. З цього місця майже не було видно кладовища, а лише пару старих могил.  “Таке відчуття ніби ми вже все тут обійшли” Вільгельм повернув до нього голову, щоб відповісти щось, але зупинився. Його погляд був десь далеко за шиєю темноволосого.  Напарник встав, його коліна неприємно хруснули й він пішов до кущів за спиною у Дарсі.  “Придурок, ти можеш повернутися. Схоже я знайшов щось” Він скочив на ноги й також підійшов до куща. Від маленьких колючок, всі їхні пальці були в маленьких ранках.  Вони відсунули зелену перешкоду, й помітили стару могилу. На почорнілому камінні не було видно ні імені, ні дату народження чи смерті. Підіймати колег і поліцію не хотілося б, не знати чи це саме могила хлопчика якого вони шукали. Вони обоє переглянулися, ніби в одного із них на обличчі було написано рішення. Дарсі заговорив першим,  сідаючи біля куща і могили.  “Ти йди за всім необхідним, я залишуся тут щоб не загубити це місце. Думаю у того чоловіка за стійкою в мотелі є щось для чистки.” Вільгельм рішуче кивнув й направився назад до воріт кладовища. Дарсі відчуваючи що нудота його не відпускає, сам на одинці сховав обличчя в руках. Єдине що він міг зараз, це терпляче чекати. Він не памʼятав коли він задрімав, прокинувся коли відчув на шкірі щось дуже холодне. Його напарник стояв над ним, притискаючи кінець холодного термоса до його щоки.   “Я дістав нам дві щітки й воду з пральним порошком. Це все що в нього було.”  Дарсі прийняв термос й відпив приємно-холодної води. Взявши щітки в руки, вони прийнялися за очищення імені та дати на камінні. В повітрі пахло пральним порошком й трохи гнилими яблуками. Ранки на долонях й пальцях пекли від хімії, але це все стало не важливим коли імʼя почало прояснюватися. "Джоел Девіс,  1976-1982. Спочивай в мирі, наш юний ангел. Ми ніколи тебе не забудемо"  Дарсі почув як напарник біля нього зітхнув, і його можна було зрозуміти. Весь початковий вид цієї могили говорив сам за себе.   “Треба буде переказати колегам що треба провести розкопки.” Вільгельм нахмурив брови, встаючи з коліна.   “Це буде дуже грубо і неповажно до померлого. Може, його сімʼя просто не може приїхати.” “Але нам треба дізнатися із-за чого він помер. Він був обʼявленим як зниклим, а потім його знайшли мертвим. Хіба тобі не цікаво дізнатися?” “Це все про що ти думаєш? Тобі тільки цікаво із-за чого він вмер? Не той хто його вкрав або вбив?”  Дарсі відчував як кров починає потроху кипіти, його напарник ставав ще більш дратівливим. “Не верзи дурниць” Не знаючи яка година, вони поїхали до мотелю, щоб зробити дзвінок. В номері було прохолодніше, таке відчуття ніби ті сирі стіни ніколи не просихали.  Дарсі лежав на краю ліжка, дивлячись як напарник тримає трубку в руці й набирає номер поліцейського участку. По роздратованому виразу обличчя блондина, Дарсі зрозумів що відповіла йому секретарка. Він з третьої спроби пояснив їй, що саме вони хотіли від своїх колег, а потім його тон став знову ввічливим. Блондин ще раз набрав номер, на цей раз інший. Дарсі гадки не мав, з ким той говорить,  але співбесіднику не треба було повторювати пару разів. Коли Вільгельм попрощався й скинув трубку то сперся на підвіконня.   “Я говорив з босом, він сказав що прикличе до нас групу вже завтра о десятій годині”   Голос напарника був холодним й стриманим. Дарсі не знав що за гру він веде і його це дратувало. Він подивився у вікно, на вулиці вже було темно і глухо. Вони почали готуватися до сну, обоє мовчали. На цей раз, тиша не відчувалася як завжди, зараз вона була незвично некомфортною. Дарсі відвернувся й зняв брудну сорочку перед тим як піти в ванну. Вони не брали ніякого одягу з собою, тому йому прийшлося прати сорочку вручну. Напарник весь час вдавав ніби зайнятий огляданням інтерʼєру, щоб дати йому особистого простору. Краєм ока, Вільгельм помітив шрами на руках темноволосого, поки той прикривався і його очі розширилися. Вільгельм відчув як до живота приливає тепла хвиля інтересу. Шрами виглядали глибокими та занадто рівними, ніби були зроблені під лінійку. Здається, у нього зʼявилося нове діло на потім.  Поки Дарсі пішов в душ, Вільгельм записував в зошит те що він побачив, поведінку та інші деталі про темноволосого. Він так захопився, що навіть не помітив скільки часу пройшло.  В той момент, Дарсі тільки збирався вимкнути воду, але щось його ніби стримувало. Холодна вода після такого жаркого дня, була ніби важкий камінь з плечей впав. Він оглядав своє тіло,  й відчув що холодна вода перестала текти. Схоже, його напарник лишиться без душу сьогодні. Думка про це розвеселила його трохи, й він нарешті вийшов в душу. Коли він повернувся до кімнати, Вільгельм спав з ввімкнутим світлом.Помітивши зошит в його руці, він повільно забрав його. Вагаючись між думками не втручатися й задовольнити свою цікавість, він вибрав не втручатися. Він поклав зошит на тумбочку між їхніми ліжками й вимкнув світло.  На ранок, він машинально вдарив в перше що попалося під руку. Він почув зойк свого напарника й відкрив очі. Дарсі говорив повільно, голос був хриплим. “Дай мені поспати”  Вільгельм потирав плече й з роздратуванням почав його трусити.  “Я тобі не мама, щоб будити тебе вранці. Не думай, що таке буде кожен день” Дарсі відкинув руки Вільгельма, але все ще не міг прокинутися до кінця. Блондин сів зверху й почав трусити його сильніше.  “Та відчепися ти вже” Дарсі спробував скинути його, що і почало бійку між ними. Напарник не припиняв, а тільки використовував більше трюків. Темноволосий схопив подушку і замахнувся напарнику в живіт. Вільгельм не став такого терпіти й встав, хапаючи Дарсі за волосся й тягнучи його до ванної. Якби він не хотів признавати, примусове вмивання допомогло йому прокинутися. Блондин схрестив руки й сперся на стіну.  “У нас нема часу на твій цирк. Вони скоро приїдуть, ти навіть не чув як вони подзвонили.” Навіть не поснідавши, вони покинули мотель. На щастя, сьогодні було трохи хмарно, тому температура була терпима. Повернувшись на кладовище, Дарсі згадав їхню вчорашню розмову. Невже його напарник дійсно так думав про нього? Він йшов за Вільгельмом, глибоко в думках. Їм прийшлося ще чекати біля воріт кладовища на їхню групу. Коли ті приїхали, то напарник став знову ввічливим й дружнім до всіх. Приїхало не багато людей, тільки два археологи й три детективи. Дарсі не знав їхні імена, тому що майже ніколи не ходив на співбесіди й корпоративи,  для нього це була пуста трата часу. Вони провели групу до могили, й розкопки розпочалися. На глибині 1,8 метра лопата нарешті вперлася в щось, й один з археологів почав сварити одного із детективів.  “Обережніше! Не пошкодьте дерево”  Завдяки командній роботі, вони дістали деревʼяну труну яка дуже навіть добре збереглася.  Дарсі й Вільгельм перевдягнулися в костюми які їм видали про всяк випадок. Деревʼяну кришку підняли, як і очікувалося, там залишився тільки скелет хлопчика. В очі одразу кинулася глибока тріщина, яка була розміщена спереду з лівої сторони. Рукою таку тріщину не зробиш, схоже що хлопчик або вдарився об щось, або його вдарили важким предметом. Якби він вдарився об щось, йому би половину черепа розтрощило. Стоячи позаду групи разом з напарником, Дарсі спробував замахнутися в повітря, щоб уявити як це могло б статися. Удар був сильним, з лівої сторони. Слабкою рукою таке точно не можна було зробити, хіба що нападник лівша.  Група обговорювала знахідку між собою, Вільгельм виступив вперед і присів. Він оглянув череп також, помітивши тріщину. Але схоже, тріщина його зараз не цікавила. Він попросив у одного із детективів пінцет, Дарсі також зацікавився. Він підійшов до напарника.  “Що там?” Вільгельм довго мовчав, поки обережно відкріплював щось під нижньою щелепою.  “Я не впевнений що це”  Це було щось тонке, гнучке й повністю покрито брудом. Вільгельм обережно почистив предмет й під брудом почав проявлятися білий колір. Вони обоє схилилися, присівши трохи. Дарсі допоміг іншим пінцетом, й вони побачили що цей предмет відділяється. Його напарник нахмурився й на момент сидів тихо. “Мені здається, це пір’я. Або качине або гусяче.” Дарсі підняв брову, скептично дивлячись на свого напарника.    “Що пірʼя робить в такому місці й чому саме таке?” Вільгельм встав й розімʼяв трохи ноги після незручного положення.  “Таким зазвичай набивають подушки або покривала. Тут вже питання до його батьків, тому що я не розумію що пірʼя може робити у нього майже біля горла” “А якщо його задушили? Подушкою, наприклад” припустив Дарсі, знаючи що у них немає більше ніяких доказів щоб це доказати. “Тоді до батьків ще більше питань,  не думаю що в тій всій історії з культом вони б стали вбивати хлопчикам вдушенням подушкою” Дарсі похитав головою й показав пальцем на череп. “То ти хочеш сказати, це було вже після вдушення ?” “Якщо воно взагалі сталося, то так.”   Вони крутилися навколо дерев'яної труни, досліджуючи вміст. Дарсі зітхнув, потягуючись й встаючи.  “Я вже голодний” “Тихо” Вільгельм не хотів більше нічого чути,  він проводив пінцетом по пошкрябаних ребрах. Це не були тріщини,  краї виглядали гострими, ніби від леза. Він мовчки помахав рукою, щоб підкликати Дарсі й показати йому це. Темноволосий знову присів, й почав записувати все в нотатник, поки напарник йому показував. Їхні колеги запропонували забрати скелет з собою, де вони могли б спокійно його оглянути ще раз, оскільки звʼязку з родичами хлопчика у них не було. Вони двоє і колеги розділилися, ті накрили скелет й обережно дістали його з труни. Ті приїхали на великій машині, допомога їм точно не потрібна була. Вільгельм попрощався з всіма і почекав поки всі підуть, його натягнута посмішка одразу опустилася. Він повернувся до Дарсі й підійшов ближче, стукнувши пальцями по його сережці на правому вусі. “А ти маєш бути ввічливішим, вони не сприймають тебе серйозно” Поки напарник пішов до воріт кладовища, він залишився стояти там. Потираючи сережку, Дарсі задумався над своєю поведінкою. Він не зрозумів в чому проблема й пішов слідом за Вільгельмом. В машині Вільгельм взяв термос з його рук й відпив трохи води.  “Хотілося б побачитися з його батьками, думаю вони ще живі. Хлопчик вмер не випадково, та ще й перед смертю він пропав як і Шарлота. Як що двоє людей це підтвердило, значить ми можемо звʼязувати ці два випадки, чи не так?”