Часть 2

Утро для нового мира прозвучало криками и плачем... Утро для нового мира прозвучало криками и плачем. Он вздрогнул, резко сел на матрасе. Голова гудела. Сквозь грязное окно пробивался тусклый свет. Крики. Где-то рядом. Женские, детские, мужские — искажённые ужасом. Он вскочил, бросился к окну. На улицах паника. Люди бежали, цеплялись друг за друга, кто-то падал, кто-то звал на помощь. Вой охранных сирен завыл, заполнив собой всё пространство. А затем тень. Она мелькнула за зданиями. Высокая, чудовищно высокая. Он прижался лбом к стеклу, сердце стучало в висках. — Чёрт… Дверь резко распахнулась, в комнату влетел Ласло, глаза горели ледяным бешенством. — Подъём, турист. Сегодня ты увидишь своего первого Титана. Его повели на улицу... огромный, неестественный... руки длиннее ног.. глаза выпученные.. глазницы вытянутыйе и рястянуты.. Рожа растянута в жуткой улыбке... кожа бледная почти безцветная Он сглотнул. — Ч-что… что это?.. Ласло стоял рядом, спокойно смотрел на него, держа трость за спиной. — Это? Он кивнул в сторону чудовища. — Это просто один из многих. Титан сделал шаг, и земля задрожала. Ласло засмеялся... когда титан стал поедать какого то ребёнка... где то в толпе плакала и его мама... — Ах, вот же дерьмо, — усмехнулся Ласло. — Даже повизжать толком не успел. Он повернулся к нему, широко улыбаясь, будто ждал какой-то реакции. — Что?.. Что за… Воздуха не хватало. Перед глазами плыло. — Ты стоишь тут, а там только что… — Ну да, съел. И что? — Ласло картинно пожал плечами. — Слушай, турист, если ты сейчас будешь сопли тут размазывать, ты долго не протянешь. Он ткнул тростью ему в грудь. — Так что выбери уже. Ты выживешь или сгниёшь вместе с этим миром? Он выхватил мечь у Ласло и с размахом пошёл на имитатора — ИДИОТ! ТЫ ДАЖЕ НЕ УМЕЕШЬ ЕГО КОНТРОЛИРОВАТЬ Взмах и взрыв разделивший титана надвое... тот упал.. и испарился.... — Ублюдок.. Думаете.. стоять и смотреть как люди умирают.. круто? Ласло смеясь сказал — А мы не люди.. мы.. не вы, мы жостче. Мы не живём в иллюзиях о морали. Мы не цепляемся за жалкие идеалы. Мы… Он выпрямился, закинув трость на плечо. — … просто выживаем. Толпа молчала. Кто-то отвернулся, кто-то сжал кулаки, но никто не спорил. Он огляделся. Эти люди… нет, эти существа… они не боялись титанов. Они боялись его. — Мы привыкли быть сьеденными титанами... Такое каждый раз происходит за стенами.. поверь... для нас.. честь умиреть... от их рук.... Он вонзил меч в землю — ТЫ! УБЛЮДОК КОТОРОГО ДАЖЕ ЩАДИТЬ НЕ...... — Не договорив его просто пнули со всей дури.. сзади был Сора — И что ты здесь устроил, а? — его голос был глухим, ровным, но в нём звучала сталь. Он поднялся на одно колено, сжав пальцы в кулак. — Эти твари… они пожирают детей, а вы… вы просто смотрите?! Сора шагнул ближе, и его рука сжалась на горле пришельца, поднимая того над землёй. — Дети. Женщины. Старики. Для титанов нет разницы. И для нас тоже. Его глаза не выражали ничего. — Ты думаешь, мы слабые, потому что не боремся? Ты просто не понимаешь. Мы не боремся — потому что уже выиграли. Он швырнул его обратно на землю. — Вы, марсиане, всегда были тупыми. Думаете, если сбежали отсюда, то стали умнее? — он сплюнул на землю. — Да вы даже не знаете, как этот мир работает. — И КАК ЖЕ ОН ПО ВАШЕМУ РАБОТАЕТ? Ласло похлопал этому спектаклю и сказал — Как смешно, ха-ха-ха.. В этом мире... Убей или будешь убит... В мире много тварей.. и титан имитатор был только цветочком от того что ты видел... Бесполезный ты кусок дерьма.. Он тяжело поднялся, стиснув зубы. — Убей или будешь убит… — он сжал кулаки. — Так вы хотите сказать, что… просто смирились с этим?! Ласло снова засмеялся, театрально разведя руками. — Ой, какой ты смешной! Думаешь, мы такие злодеи, да? Думаешь, мы должны страдать, мучиться, плакать по каждому дохлому ребёнку? Он резко шагнул ближе, впиваясь в него ледяным взглядом. — А знаешь, почему мы не плачем? Его пальцы вжались в плечо марсианина с неестественной силой. — Потому что если мы будем плакать, нас сожрут. Если мы будем бояться, нас сожрут. Если мы будем жалеть, нас тоже сожрут. Он хмыкнул, наклоняя голову. — А ты что думал? Вернёшься через 15 000 лет и увидишь милых деревенских жителей, которые ждут тебя с распростёртыми объятиями? Сора, который до сих пор молча наблюдал, наконец заговорил: — Ты паразит. Марсианин обернулся к нему, нахмурившись. — Ч-что?.. Сора сложил руки на груди. — Ты прилетел сюда ничего не зная. Ты не знаешь, как работает этот мир. Ты не знаешь, как выживать. Ты думал, что будешь тут исследовать, как будто это твоя личная лаборатория? Его глаза сверкнули холодным огнём. — Ты — паразит. И в нашем мире для таких, как ты, нет места. Тьма... и он оказался за стенами... его выкинули... на произвол судьбы... Вокруг — мёртвый лес. Деревья искривлённые, покрытые оранжевым мхом, их стволы дрожали, будто живые. Где-то вдалеке раздавался влажный хруст — кого-то ели. Он сглотнул, пытаясь не дышать слишком глубоко. Воздух был пропитан смертью. — …суки. Голос сорвался в шёпот. Какого хрена они сделали? Где-то справа зашелестело. Он резко обернулся, и замер. Глаза. Из-за тёмных стволов смотрели глаза. Белые, слепые, слишком большие. Существо шевельнулось. Мутант. Он медленно встал, не сводя взгляда с этой мерзкой рожи. Где-то вдалеке завыл ещё один. Они чуют его. Секунда и его забрала какая то девушка и понесла в протевоположную сторону от стен.. — ЭЙ! Куда ты меня несёшь! Пусти! — Заткнись, идиот! Хочешь, чтоб оно услышало?! Её голос был резкий, полный раздражения. Он почувствовал, как тонкие, но сильные руки крепко держат его, не давая дёрнуться. Воздух резал горло запахом мокрой земли и горького химического дыма. Позади, за спиной, что-то шевельнулось в лесу. Не было ни шагов, ни рыка. Только звук кожи, трескающейся, словно от перегрева. Она ускорилась, петляя между деревьями, пересекая поросшие мхом руины. Каждый её прыжок был точным, выверенным, словно она давно жила за стенами. — Ты живой ещё? — прошипела она, наконец отпуская его. Он упал на землю, переведя дух. Девушка стояла над ним, склонившись, её лицо скрывала тень. — Ты, видимо, из тех, кого выкинули, да? В её голосе не было ни сочувствия, ни злорадства. Только усталость. — Ну типо да.. но какие ты имеешь к этому отношение.. разве тебе я.. не должен быть страшен.. или отвратительный..? Она хмыкнула, сложив руки на груди. — Да ты себя видел? Страшен? Отвратителен? Хах... Да ты выглядишь, как мокрая собака, которую выкинули за порог. Она присела перед ним, рассматривая его. В её глазах не было страха. Только прищуренный интерес. — Те, кто тут выжили, не боятся грязи, парень. Мы в ней живём. И знаешь что? Я не первая, кто тебя нашёл. Она кивнула в сторону леса. Он резко обернулся. Лес дышал. Из глубины мха тянулись щупальца, похожие на корни. Они вздрагивали, двигаясь медленно, осторожно, прислушиваясь. — Что... что это?.. — Это лес. Он живой. И он не твой друг. Она встала, вытянула руку: — Идёшь со мной, или остаёшься? Выбор за тобой. — Я даже не знаю... Можно хоть твоё имя?... — Айден.. Доволен? — Айден... Ладно. Он посмотрел на её протянутую руку, затем снова — на лес. Корни зашевелились быстрее, словно почуяли колебания в его решении. — Твою ж... — он взялся за её руку и резко поднялся. Айден ухмыльнулась. — Вот и славно. Теперь бежим. Они бросились прочь, пока позади раздавался тихий хруст — лес двигался. Пробежав несколько келлометров они пришли в новое посиление.. скорее в новую страну... новую конфидирацию.. они тоже жили за стенами.. но там всё вылядело куда приветливие.. Айден усмехнулась. — Да, наш. Восход — это не просто поселение, это будущее. Он осмотрелся внимательнее. Везде были чистые улицы, небольшие, но крепкие дома, светлые баннеры с незнакомыми символами. Люди ходили спокойно, кто-то переговаривался, кто-то торговал едой, дети бегали по площади. Здесь не было страха. — Это... совсем не похоже на Номандцев, — выдохнул он. — Потому что мы — не они, — кивнула Айден. — Здесь люди могут жить свободно. Без страха, без бесконечного контроля. Мы работаем вместе, у нас есть свой совет, свои правила. Он с трудом осознавал это. После всего, что он видел… Это место казалось нереальным. — Но… как? — наконец спросил он. — Как вам удалось? Как вы держите оборону? Айден слегка улыбнулась. — У нас есть технологии, знания... и вера в друг друга. Она указала на одну из башен у стены, где виднелись странные устройства, похожие на огромные линзы. — Мы научились бороться с титанами. Мы не прячемся — мы защищаемся. И если ты хочешь выжить в этом мире, тебе придётся научиться жить, а не просто выживать. Они вошли в один из домов.. там была семья.. Мать, отец и маленький ребёнок — Ма.. я дома! Женщина у очага обернулась, её лицо осветилось радостью, но тут же сменилось лёгким беспокойством, когда она увидела незнакомца рядом с дочерью. — Айден… кто это? — Наш новый гость, — ответила та, скинув куртку на вешалку. — Долгая история, мам. Мужчина, сидевший за столом, отложил нож и кусок древесины, который он вырезал, и внимательно посмотрел на пришельца. — Новый? Из-за стен? — Да, — Айден посмотрела на гостя. — Кстати, ты так и не сказал своего имени. Он почувствовал на себе взгляды всей семьи. Даже ребёнок, мальчик лет пяти, смотрел на него с любопытством, обняв потрёпанную игрушку. — Я… — он замялся, затем выдохнул. — Аарон. Женщина кивнула, её напряжение слегка улеглось. — Добро пожаловать, Аарон. Меня зовут Лина, это мой муж Дариус, а наш маленький сорванец — Итан. Мальчик ухмыльнулся и замахал рукой. — Ты правда жил там, за стенами? Аарон кивнул. — И как там? — спросил Дариус, опираясь на локти. На секунду перед глазами вспыхнули ужасы Номандцев: титаны, пожирающие людей, равнодушие властей, смех Ласло… — Там… — он сглотнул. — Там не место для жизни. Только выживание. В комнате повисла тишина. Лина и Дариус переглянулись. — Тогда, — Лина снова улыбнулась, — ты в правильном месте. Мы здесь не просто выживаем. Мы живём. — Итан.. твой брат? Айден кивнула — Ну конечно, а у вас на марсе, что, симей нет? Лина перебила девушку — Айден! Не нужно так грубо с ним.. там на марсе наверное сложно. Айден замолчала Аарон продолжил — На марсе не сложно.. Там просто.. не так как тут.... — Не так, как тут? — переспросил Дариус, сложив руки на груди. Аарон провёл пальцами по краю стола, подбирая слова. — Там… нет природы. Всё искусственное. Воздух, еда, даже свет. Мы живём под куполами, ходим по стеклянным коридорам, а за ними — только бесконечная пыль. Там безопасно, да. Никто не боится мутантов, титанов… Но и жизни там почти нет. Айден фыркнула. — Ты хочешь сказать, что вам там плохо? — Не совсем… — он пожал плечами. — Просто иначе. Здесь… всё настоящее. Пусть опасное, но настоящее. Лина с улыбкой налила ему тёплого настоя в глиняную кружку. — Тогда, возможно, ты сможешь найти здесь дом. Аарон посмотрел на неё. — Дом… — повторил он. Это слово прозвучало как-то странно. Как будто он никогда и не думал о нём по-настоящему. Итан, до этого просто слушавший, наконец заговорил: — Если ты останешься, я могу тебе показать наш город! Айден усмехнулась: — Да, может, сразу в патруль его запишем, раз он такой любопытный? Дариус взглянул на Аарона. — Это не такая уж плохая идея. — Патруль? — Аарон нахмурился. — Да, — Дариус подался вперёд. — Если ты и правда пришёл из-за стен и знаешь, что там, нам бы пригодился человек с твоими знаниями. Айден взглянула на него исподлобья: — Ты же не хочешь снова оказаться снаружи, да? Дариус встал и сказал — В восходе есть три основных группы.. Военная армия за стенами. Патруль для разведки и поиска правды.. и штурм воиска.. АКА пушочное мясо... Аарон внимательно слушал, перебирая пальцами край кружки. — Пушечное мясо? Прямо так и называете? Дариус кивнул, скрестив руки на груди. — Не вижу смысла это приукрашивать. Это люди, которых отправляют первыми. Новички, осуждённые, добровольцы… Иногда их называют "пограничниками", но суть одна — они идут туда, куда не хочет идти никто. Айден усмехнулась: — Вот, например, если бы мы тебя не нашли, ты бы стал одним из них. Конфедерация Номандцев любит такие "испытания на выживание". Аарон сглотнул. Мысль о том, что его могли просто оставить за стенами намеренно, заставила кожу покрыться мурашками. — Ладно… А патруль? Дариус указал на Айден: — Она одна из них. Мы следим за передвижением мутантов, разведуем новые территории, ищем полезные ресурсы и… Айден добавила: — И решаем, какие поселения заслуживают помощи, а какие нет. — Заслуживают? — Аарон нахмурился. — Да, — Дариус тяжело вздохнул. — Мы не можем спасать всех. Мы не такие, как Номандцы, но и у нас есть свои границы. Аарон задумался. — И, наконец, военные… — Они просто защищают стены? — Они защищают людей. И да, если кто-то прорвётся за стены, они первыми идут в бой. Аарон оглядел их. — Значит, мне предлагается выбрать… — Если хочешь остаться, — кивнул Дариус. — Иначе можешь идти своей дорогой. Айден усмехнулась: — Только не к Номандцам. Думаю, тебе там уже не рады. Аарон подумал и сказал — Ладно.. пойду в патруль... думаю мне так будет выгоднее..... Дариус кивнул, оценивающе оглядев Аарона. — Смелый выбор. В патруле не бывает лёгких заданий, но у тебя хотя бы есть шанс научиться выживать, а не просто бросаться под лапы мутантов. Айден усмехнулась, сложив руки на груди: — Посмотрим, как долго ты протянешь. Аарон хмыкнул: — Приятно знать, что в меня так верят. Дариус хлопнул его по плечу. — Завтра утром пойдёшь с Айден и ещё двумя патрульными на разведку. Проверите северную часть леса — в той зоне видели несколько имитаторов. Аарон напрягся: — Имитаторы… Это те самые? Айден кивнула: — Твари, которые копируют человеческие формы. Никогда не знаешь, кто перед тобой: напарник или мясоход, что ждёт момента, чтобы сожрать тебя. — Отличное первое задание… — Добро пожаловать в реальный мир, марсианин. Утро следующего дня было как обычным.. завтрак.. и отправка с Айден на работу.. которая для него была новой.. — Знакомся, с этого дня они твои напарники Напротив них стояла девушка с сиренивыми волосами и парень с светлыми волосами в халате с чимоданом и тростью.. — Привета! Я Элиа! Приятной работы!! — Я Зерек.. не смей совершать глупости. И да Элиа, не стоит так налягать на новенького. Аарон кивнул, стараясь запомнить имена. — Элиа, Зерек… ладно, приятно познакомиться. Зерек взглянул на него поверх очков, оценивающе прищурился. — Итак, марсианин, знаешь, как распознать имитатора? Аарон нахмурился: — Я слышал о них, но… Как? Элиа усмехнулась, закидывая винтовку за спину: — Если ты спросишь у кого-то, который сейчас год, а он ответит не сразу — стреляй. Айден добавила: — Или если его тень двигается чуть иначе, чем у всех. Или если он не моргает слишком долго. Зерек поправил перчатки: — Или если он слишком идеально копирует человека. Ни один настоящий человек не ведёт себя безупречно. Аарон сглотнул. — Понял. Сомневаешься — стреляй. Айден ухмыльнулась: — Добро пожаловать в патруль. Проверяя местность Аарон находит странный мечь.. с лентой цвета словно листок сакуры... Аарон наклонился, осторожно поднял меч. Рукоять оказалась неожиданно тёплой, словно оружие совсем недавно держали в руках. Лента, привязанная к эфесу, была цвета лепестков сакуры, но на ощупь — будто ткань, пропитанная чем-то липким. Элиа подошла ближе, прищурилась. — Хм… Не припомню, чтобы кто-то из наших носил такое. Зерек сдвинул очки, изучая находку: — Это не наша работа. И точно не обычное оружие. Аарон провёл пальцем по лезвию. Оно было лёгким, но прочным. Почти живым. Айден нахмурилась: — Может, его оставил один из имитаторов? — Не похоже, — сказал Зерек. — Они не пользуются оружием… Но если это их работа, значит, кто-то начал думать иначе. Аарон крепче сжал рукоять. — И что будем делать? Элиа усмехнулась: — Ну, раз уж ты нашёл его, теперь он твой. Он повернул лезкие на сторну солнца.. на секунду там мелькнула тень человека в мантии Аарон резко отдёрнул меч, моргнул, пытаясь понять — показалось ли ему, или это действительно было? Тень на лезвии исчезла так же быстро, как появилась. Он почувствовал, как внутри неприятно похолодело. — Эй, ты чего уставился? — Айден хлопнула его по плечу. — Там… кто-то был, — он нахмурился, показывая на клинок. Зерек скептически посмотрел на него поверх очков. — В смысле? — Тень… На лезвии. Будто человек в мантии… Элиа фыркнула, но в её глазах мелькнуло беспокойство: — Слушай, я, конечно, люблю мистику, но ты уверен, что это не просто отражение? Аарон покачал головой. — Оно двигалось. Зерек подошёл ближе, вытянул руку, но не дотронулся до меча: — Это может быть артефакт. Или… что-то хуже. Айден прищурилась, скрестив руки на груди. — Тогда почему оно отразилось только в этом лезвии? Аарон сжал рукоять крепче. Он не знал ответа, но где-то в глубине души почувствовал: это оружие не просто так попалось ему в руки. Лезвие акуратно выковано.. словно его сделали из завода.. и только только дали ему в руки... Аарон провёл пальцем по идеально гладкому металлу. Оно не выглядело древним или потрёпанным — наоборот, лезвие будто только что сошло с конвейера. — Это ненормально… — пробормотал он. Айден склонилась ближе, прищурилась. — И правда… В идеальном состоянии. Не ржавое, не затупленное… Зерек задумчиво кивнул. — Если бы его кто-то потерял, оно хотя бы выглядело использованным. Элиа вдруг резко встала: — Нам стоит отнести его к старшим. — Нет, — неожиданно для себя сказал Аарон. Все трое уставились на него. — Почему? — спросила Айден. Он и сам не понимал, почему, но что-то внутри говорило: оставь себе. Этот меч… Он чувствовал, что ему нужно его держать. — Просто… Я хочу разобраться сам. Зерек вздохнул и поправил очки. — Ладно, но если он начнёт шептать тебе в голову — мы его выкинем. Резкое рычание отвлёк их.. — А?... Аарон сжал меч крепче и резко обернулся. В кустах что-то двигалось, ветви медленно раздвигались, будто кто-то крался, не спеша, выжидая. — Готовьтесь, — прошептал Зерек, уже доставая из чемодана странного вида пистолет. Элиа шагнула вперёд и сорвала с пояса два небольших кинжала. Айден тихо чертыхнулась, поднимая арбалет. Рычание повторилось. На этот раз ближе. — Это не титан… — медленно проговорила Элиа. Аарон вглядывался в тень между деревьями. Он был уверен, что там кто-то есть. Или что-то. Внезапно кусты разлетелись в стороны, и на поляну вырвалось существо. Ростом оно не уступало человеку, но двигалось на четырёх лапах. Кожа— или, скорее, её отсутствие — напоминала оголённое мясо, а голова… Голова была вытянутой, словно кто-то растянул человеческое лицо в длину, сделав его неестественным, уродливым подобием нормального. Имитатор. — Дерьмо… — только и успел выдохнуть Аарон. Существо было быстрым.. Зерека и Элию оно быстрым ходом положило на землю и приступало к Айден.. — Что же делать?.. Не тупи... не тупи.. ты же учёный!... Ах кого я обманываю! Я ИМ НЕ БЫЛ! Аарон сжал меч, его руки дрожали. Он смотрел, как существо приближается к Айден, как оно заносит лапу, готовясь разорвать её в клочья. — ДА ДВИГАЙСЯ ЖЕ! — заорал он сам на себя и, стиснув зубы, бросился вперёд. Лезвие вспыхнуло на солнце. Удар. Он почувствовал, как металл врезается в плоть, как лента на рукояти меча вдруг заколебалась, будто от порыва ветра. Имитатор взревел. Он не умер, но отступил. — Что… — прохрипела Айден, хватаясь за арбалет. Зерек, корчась от боли, поднимался на ноги. Элиа застонала, приходя в себя. — Этот меч… — прошептал Аарон, глядя на лезвие. Существо зарычало, но теперь оно не атаковало. Оно смотрело. Смотрело на меч. Рёв... Рёв был словно зовущим... а затем топот.. огромных ног.... — О... чёрт..... УМАТЫВАЕМ! Резко что то внутри Аарона начало говорить — И ты просто так отступишь?..... —А? — Я спрашиваю.. ты просто так отступишь?... Даже не проявив мужества?.. ты как тряпка... К чёрту мне такой владелец! — Ч-что?.. — Аарон замер, чувствуя, как рукоять меча в его руках нагревается. Существо перед ним сделало шаг назад, но из-за деревьев уже вырастала новая угроза — нечто огромное, движущееся, словно буря. Земля дрожала. — Аарон, пошли! — Айден дёрнула его за рукав, но он не шелохнулся. — Тряпка… — Голос снова отозвался в его голове. — Ты даже не понимаешь, что держишь в руках… Перед ним возникло нечто. Или кто-то. Высокий силуэт, закутанный в мантию, лицо скрыто капюшоном. Глаза, как два расплавленных угля, пульсировали алым светом. — Ты или станешь воином, или сгинешь здесь. — КТО ТЫ?! — заорал Аарон, пятясь назад. — Тот, кто давно спит… И тот, кто выбрал тебя… Земля содрогнулась. Имитатор бросился в атаку. — Ты же понимаешь.. что если не сейчас.. то уже никогда? Аарон пытался двинуться.. но не мог — Кто ты такое? — Я... не говорю своё имя соплякам... Разве что если ты очень очень попросишь.... — Чёрт с тобой… пожалуйста! Кто ты? Тишина. Только хриплое дыхание Имитатора, готового разорвать их на куски. — Хах… Ну ладно. Я — Тот, кто спит. Тот, кого забыли. Тот, кто создал этот меч… — Голос в голове Аарона стал глубже, проникая прямо в сознание. — И если ты хочешь жить… возьми силу. — Как?.. — Просто разреши. Меч в его руках зазвенел, словно металл отзывался на зов чего-то древнего. Лента цвета сакуры взвилась, будто её обдул сильный ветер, хотя вокруг не было ни единого дуновения. Айден, Элия и Зерек с ужасом смотрели, как тень позади Аарона начала шевелиться. А потом Имитатор прыгнул. — Моё имя... Листвоцвет... Всё произошло за секунду. Аарон ощутил, как тепло разливается по его руке, сжимающей рукоять меча. В тот же миг мир замедлился. Он видел, как чудовище несётся на него, как слюна капает с его пасти, как уродливая вытянутая морда искажена в гротескной улыбке. — Режь. Он не понял, двигался ли сам, или меч двинул его. Лезвие прорезало воздух — и нечто большее. Тело Имитатора замерло на мгновение. Затем в месте удара возник глубокий разрез, тёмная, почти чёрная кровь выплеснулась наружу. Существо взвыло и рухнуло на землю. Аарон тяжело дышал. В ушах звенело. — Что… что это было?.. Айден, Элия и Зерек медленно поднялись на ноги. Их глаза расширились от шока. — Что ты только что сделал?.. — прошептала Элия. Листвоцвет внутри него тихо усмехнулся. — Теперь ты один из нас. — Один из вас?.. чего? — Один из нас, избранных... или проклятых. Всё зависит от того, с какой стороны посмотреть. Аарон всё ещё не отпускал меч, ощущая его странную тяжесть, будто клинок был живым. Зерек вытер кровь с лица и хмуро посмотрел на него. — Ты только что завалил Имитатора. В одиночку. Без подготовки. Это ненормально. Айден шагнула ближе, пристально разглядывая Листвоцвет. — Этот меч... откуда он у тебя? Аарон открыл рот, но замешкался. Он сам не знал, что сказать. Он просто нашёл его… но почему тогда чувствовал, будто меч выбрал его сам? — Лежал тут, я просто… — Просто? — перебила Элия. — Такие вещи не просто валяются в грязи! Она указала на труп Имитатора. Его тело уже начинало растворяться, как это всегда случалось с этими существами после смерти. — Убить Имитатора можно. Но разрубить его с одного удара? Это не по силам даже элите штурмовых войск. Аарон почувствовал, как внутри него снова зазвучал голос Листвоцвета. — Ты думаешь, это совпадение? Ты был выбран. Теперь твой путь предрешён. — Чёрт… — пробормотал он, всё ещё тяжело дыша. — Что со мной теперь будет? — НУ І ХУЛІ ТИ МОВЧИШ? Сука... поклав перед фактом підор, теперь сиди і думай шо че значить.. — Ти мене винуватиш? — голос Листвоцвета отдался в его голове с лёгкой усмешкой. — Ты сам взял меня в руки, пацан. — Та пішов ти!.. — Аарон сжал пальцы на рукояти. — Я… я просто хотел понять, что это за меч! — Ну вот и понял. А теперь живи с этим. Айден сощурилась, прислушиваясь к его бормотанию. — Ты чего бурчишь? Аарон резко выдохнул и махнул рукой: — Да так… думаю. Зерек тяжело встал на ноги и отряхнулся. — Слушай, умник… — он покосился на меч. — Если ты реально каким-то образом разрубил Имитатора, то у меня только один вопрос. — Какой? — Ты вообще понимаешь, что теперь тебе не дадут покоя? — хулі не державную? — Что? — ти знаеш до чого я клоню.. — Не, ну ти серйозно? — Аарон примружив очі, стискаючи Листвоцвет в руці. — До чого ти взагалі клониш? Зерек важко зітхнув і обтрусив куртку. — Я питаю: ти хоча б розумієш, що тепер тобі не дадуть спокою? — Чому? Бо я якийсь мечик підняв? — Не просто мечик. Це Листвоцвет. — Айден перехрестила руки на грудях. — Його володар… ну, скажімо так, довго не живе. Аарон відчув, як всередині ніби щось холоне. — Це що, погроза? — Це факт. — ну піздец! Пожити не дають... Листвоцвіт відізвався — Слухай парень, ти щас домовишся... Іншого варіка нєт. Або я або ти лох.. — Ахуєнний вибір, звісно, — Аарон стиснув меча в руці, глянувши на Листвоцвіт. — І що ти пропонуєш, розумник? — Та нічого, просто тримайся міцніше, бо якщо зараз обосрешся — буде стидно, — меч, здавалось, навіть посміхнувся в його голові. Айден закотила очі: — Клас, тепер він ще й із залізякою розмовляє. — Я, між іншим, не залізяка, а артефакт, який набагато розумніший за вас усіх разом узятих, — вставив Листвоцвіт. Зерек важко зітхнув: — Все. Жарти в сторону. Якщо ти дійсно підняв цей меч, то нам треба повернутися в Восход. І швидко. Після того як ми прийшли до старшин ми вже стояли під їх дверима.. — Шо це?.. Охо... Та це ж духовний меч.... Хлопче, тобі дуже пощастило Листвоцвіт розбурено кричав — ВИПУСТИ МЕНЕ! ЙОБУ ДАВ! ВИПУСТИ! ПОВЕРНІТЬ МЕНЕ ВОЛОДАРЮ! Старшина, літній чоловік з глибокими зморшками на обличчі, глянув на меча, а потім на Аарона. — Отже… він заговорив? — Та ще й як, — пробурмотів хлопець, стискаючи руків’я. — ХУЙ ВАМ, А НЕ Я! ВИПУСТИ! — меч продовжував битися в його руках, ніби мав власне тіло і нерви. Старшина задумливо потер бороду. — Листвоцвіт… Не думав, що ще хоч раз побачу тебе. Аарон здивовано глянув на нього: — Ви його знаєте? — Не тільки знаю. Я був там, коли він ще мав людське тіло. — ПОВЕРНІТЬ МЕНЕ ААРОНУ! СУКААА! — Сказав він, обурено трясучися Старшина зітхнув і глянув на Аарона: — Хлопче, ти розумієш, що це за меч? — Ну, він точно не звичайний, якщо кричить на мене, як скажений, — Аарон трохи розгублено стиснув руків’я, відчуваючи, як меч буквально смикається в його руках, намагаючись вирватися. — Це один із Духовних Лез. Колись вони були людьми… воїнами, чаклунами, вченими. Але цей світ не терпить сильних духом. Одні погоджуються з правилами… інші — стають тим, що ти зараз тримаєш у руках. — І якого біса ти загнав мене в цю історію?! — Аарон заговорив уже до меча. — А ТИ НЕ ПЛАЧ! — огризнувся Листвоцвіт. — МЕНЕ ВПЕРШЕ ЗА СОТНІ РОКІВ ТРИМАЄ НЕ ЯКИЙСЬ ОЛЕНЬ, А ЖИВА ЛЮДИНА! Старшина всміхнувся: — Це ще треба перевірити… Аарон протянув руку — Вітдайте мені його.. Все ж таки, я його володар.. — Ну нарешті! Він спокійно поклавм меч йому в руки — Подібні мечі дуже рідкісні, наразі це єдиний меч який ти знайшов.. Аарон уважно подивився на Листвоцвіт, який тепер лежав у нього в руках, більше не пручаючись. Метал відчувався теплим, майже живим, а лезо здавалося легшим, ніж можна було очікувати. — Отже, що тепер? — він запитально глянув на старшину. — Тепер тобі доведеться розібратися, що ти за людина, — той схрестив руки на грудях. — Духовні Леза не вибирають випадкових володарів. Вони шукають тих, хто здатен змінити цей світ… або ж загинути, намагаючись це зробити. Листвоцвіт тихо хмикнув: — Тільки спробуй мене загубити, я тебе самого загублю, зрозумів? — Не зли мене, і я подумаю, чи не викинути тебе в найближчий яр, — відповів Аарон. Старшина посміхнувся. — Бачу, ви вже знайшли спільну мову. Ну що ж, сподіваюся, цей меч не стане для тебе прокляттям… Айден, що мовчки стояла весь цей час, нарешті заговорила: — Тепер, коли ця сцена закінчена… ти хоч знаєш, як ним користуватися? Аарон глянув на меч і знизав плечима: — Не зовсім. — О, чудово. Ще один новачок із небезпечним артефактом… Як завжди. Почалося тренування.. першим етапом було звичайне навчання як правильно махати мечем.. Аарон стояв на тренувальному полігоні, стискаючи Листвоцвіт у руках. Його тіло ще не звикло до ваги меча, а долоні пітніли від хвилювання. Айден, схрестивши руки, спостерігала за ним. Поруч стояв Зерек, час від часу кидаючи на Аарона байдужі погляди. — Перший етап — контроль. Якщо не вмієш тримати меч правильно, довго не протягнеш, — сказала Айден, підійшовши ближче. — Стискай руків'я міцно, але не напружуй кисті занадто сильно. Ти повинен відчувати, що меч — це продовження твоєї руки. Аарон спробував поправити хват, але меч різко рвонувся вперед. Він ледь втримав рівновагу. — О, та ну, серйозно?! — роздратовано пробурмотів він. — Слухай, друже, — голос Листвоцвіта пролунав у його голові. — Якщо ти будеш поводитися зі мною, як із ломакою, я просто не буду тобі допомагати. — А ти взагалі допомагаєш?! — Я вже не втручаюся у твої незграбні рухи. Це вже досягнення. Айден важко зітхнула: — Це буде довгий день... Вона взяла дерев’яний тренувальний меч і встала перед Аароном. — Добре, давай. Удар зліва. Аарон зробив випад, але рух був надто хаотичним. Айден легко відвела удар вбік. — Слабко. Ще раз. Він знову спробував, цього разу сильніше, але його атака була передбачуваною. — Повільний. — Ну, вибач, що я не професіонал! — буркнув він. Зерек, який спостерігав за всім із кам'яним виразом обличчя, нарешті заговорив: — Ти занадто багато метушишся. Подумай перед ударом. Аарон стиснув зуби, намагаючись стримати роздратування. — А що, якби я в реальному бою? — В реальному бою ти вже був би мертвий, — відповів Зерек спокійно. — Ну дякую, дуже мотивуєш… Айден посміхнулася: — Саме тому ми тренуємося. Аарон глибоко вдихнув і знову зробив випад. На цей раз Айден не відвела удар так легко. — О, ти починаєш розуміти. Ще раз! Перший етап був довгий.. неприємний.. важкий.. але він зміг...А другим етапом.. стало контролювання енергії меча.. — Сконцентруйся.. Уяви що ви це одна людина... Сенхронізуй свої думки з його... Уяви що меч.. це ти... Що його енергія це твоя Аарон заплющив очі. Його пальці міцно стиснули руків'я Листвоцвіта, а серце калатало так, ніби він знову стояв перед тим жахливим монстром. Він глибоко вдихнув, намагаючись прислухатися до меча, до його суті. — Ну ж бо, ти ж не такий тупий, як здаєшся, — пробурмотів Листвоцвіт у його голові. Аарон проігнорував його і спробував відчути щось нове. Повітря навколо здавалося важчим, ніби щось невидиме тиснуло на нього. — Відпусти свій страх, — сказала Айден, стоячи поруч. — Це не просто метал, це… — Це жива зброя, — перебив її Зерек. — Вона підкориться лише тим, хто не боїться стати її частиною. Аарон відкрив очі і подивився на лезо. Воно було ідеально чистим, немов тільки що зійшло з ковальського молота. Але десь усередині нього, він це знав, було щось більше, ніж просто сталь. — Гаразд, спробуємо ще раз... Він знову зосередився, спробував уявити, що меч — це частина його руки, його самого. Повільний вдих... видих... Його думки почали розчинятися, зливаючись у щось єдине. Раптом лезо слабо засвітилося м’яким рожевуватим світлом, як розквітаючий бутон. — О, пішов процес, — пробурмотіла Айден, злегка здивована. — Тільки не розслабляйся, — додав Зерек. Аарон відчував це. Потік енергії, який йшов від меча, наче відповідав йому. Це було… приємне відчуття. — Ого… Це працює? — Не поспішай радіти, дурнику, — голос Листвоцвіта звучав стримано. — Це ще навіть не пів справи… — А тепер, разом... ДАВАЙ! Аарон ніби не сам швидко перекручує меч у руці і схопивши його врізав лезо у землю... І звіддти вилазили стеблі великі стеблі які тут же поверталися у землю — Квіткові сльози... Айден здивовано підняла брови, а Зерек лише схрестив руки на грудях, оцінюючи побачене. Земля під ногами все ще тремтіла, а місця, де з’явилися стебла, залишилися вологими, ніби меч висмоктував щось із ґрунту. — Ну-ну… Це щось новеньке, — пробурмотів Зерек. — Не кожен день бачиш, як хтось викликає «Квіткові сльози». — Це добре чи погано? — нервово запитав Аарон, витираючи піт з чола. — Це… незвично, — сказала Айден, нахиляючись, щоб торкнутися землі. Вона провела пальцями по залишках вологи й відчула щось на кінчиках пальців — слабке, майже непомітне тремтіння, немов живий організм ще не до кінця розчинився в землі. — Яке жахливе ім’я, — раптом заявив Листвоцвіт. — Хто його так назвав? — У древніх записах згадується, що «Квіткові сльози» можуть відроджувати, але також знищувати, — задумливо відповіла Айден. Аарон напружено глянув на меч. — Тобто… я можу як створювати життя, так і забирати його? — Вітаю в реальному світі, — посміхнувся Зерек. — Це не казка, де сили діляться на добро і зло. Все залежить від тебе. Аарон стиснув руків'я меча. Він відчував, як той пульсує в його руці, ніби дихав. — А що тепер? Айден встала, обтрушуючи руки. — Тепер ти маєш навчитися контролювати це. Інакше одного разу ти можеш втратити контроль, і тоді цей меч знищить тебе, а не ворога. Він знову вдихнув повітря і сказав — Добре.. Ще раз... Лезо горіло рожевим сяйвом а потім розмалося на віхрь з листків кльону... які підірвалися як маленькі бомбочки.. — Вишневий переворот.. Зерек відскочив назад, піднімаючи руку, щоб захистити обличчя від шквалу вибухаючих листків. Айден, навпаки, завмерла на місці, її очі широко розкрилися. — Чорт забирай… — прошипів Зерек, вирівнюючи тростину. — Ти хочеш нас убити?! — Н-ні! Я просто… — Аарон швидко опустив меч, і залишки вибухового листя осіли на землю, повільно тліючи. Листвоцвіт радісно заговорив: — О! Нарешті щось схоже на силу, а не на жалюгідні паростки! Я вже думав, що ти гірший за попереднього власника… — Попереднього? — насторожився Аарон. — Потім, — різко сказала Айден, підійшовши до нього. Вона схопила його за передпліччя і з силою стиснула. — Що це було? Ти сам це викликав чи меч зробив усе за тебе? Аарон розгублено глянув на неї. — Я… не знаю. Це просто… сталося. Айден кивнула. — Це погано. — Чому?! — обурився Листвоцвіт. — Бо якщо він не контролює силу, то наступного разу може підірвати не тільки листя, а й самого себе. Зерек фиркнув. — Так чи інакше, це означає, що у нас у групі тепер є хтось… небезпечний. Аарон знову стиснув меч, відчуваючи, як його серце б’ється швидше. — Я навчуся. — Краще б тобі це зробити швидко, — сказав Зерек, озираючись. — Тому що після такого вибуху… ми вже не самі. Із лісу до них почало наближатися щось велике. Гілки ламалися під його вагою, а в повітрі стояв запах сирої плоті. Аарон зжав меч у руках — Гей.. Друже.. Готовий розмятися?... Листвоцвіт тихо засміявся, його голос у голові Аарона звучав збуджено: — Завжди готовий… Якщо ти не облажаєшся, звісно. З-за дерев з’явилася тінь. Спочатку тільки величезний силует, потім — моторошно витягнуте обличчя. Це був Імітатор. Його тіло скидалося на людське, але шкіра була нерівномірного сіро-блідого кольору, ніби його зшили з різних шматків. Очі були пустими, глибокими проваллями, а рот розтягувався в неприродну гримасу, ніби застиглу в момент жаху. — Чорт… — Айден напружилася, хапаючись за зброю. — Це точно Імітатор, але який саме…? Зерек витягнув тростину й клацнув механізмом усередині — її наконечник загострився, перетворюючись на лезо. — Неважливо. Якщо він нас побачив, він нас зжере. Аарон не міг відірвати погляду від Імітатора. Його тіло тремтіло не стільки від страху, скільки від очікування. Він уперше тримав у руках справжню силу, і зараз настав час її випробувати. — Якщо він хоче нас зжерти, — сказав Аарон, — тоді хай спробує подавитися. Він стиснув руків’я Листвоцвіта, відчуваючи, як меч реагує на його хвилювання. Вітряний порив підняв у повітря сухе листя, і разом із ним почали кружляти рожеві пелюстки — передвісники його атаки. Імітатор зробив крок уперед, його руки-відростки витягнулися вперед. Від нього пахло гниллю й кров’ю. — Покажи мені свою силу, хазяїне, — прошепотів Листвоцвіт. Аарон ухопив меч двома руками, відчуваючи, як його охоплює щось більше, ніж просто адреналін. Це було нове відчуття… ніби він і Листвоцвіт дихали одним повітрям. Імітатор кинувся вперед. — ПОЧИНАЄМО! — крикнув Аарон, роблячи перший крок назустріч чудовиську. Він побіг вперед на істоту — Ідіот! ТИ НЕ ЗМОЖЕШ! ВІН ВЕЛИКИЙ ДЛЯ НАС! Пізно.. Аарона відштовхнули, той з гуркітом прокатився по землі і зламав одне дерево... — От жеж… — прохрипів Аарон, намагаючись піднятися. — Я ж казав! — вигукнув Зерек, тримаючи дистанцію. Айден встигла відскочити вбік і прицілилася, але її постріл лише подряпав тварюку. Імітатор повільно повернув голову до Аарона. У його порожніх очах відбивався тьмяний рожевий відблиск Листвоцвіта. Він зробив крок до хлопця, його тіло рухалося ривками, як у маріонетки. — Аарон, піднімай свою сраку, бо зараз будеш на обід! — заволала Айден. Він стиснув меч, намагаючись підвестися. — Листвоцвіт… будь ти проклятий… допоможи! — Хах… про це треба було подумати ДО ТОГО, як летіти на ворога з криками, — єхидно відповів голос у голові. — Але… гаразд. Візьми міцніше. Відчуй мене. Аарон зціпив зуби й підняв меч. Його пальці вп’ялися в руків’я так сильно, що побіліли. Повітря навколо затремтіло, ніби простір наповнився невидимою енергією. — Квіткові сльози! Він ударив лезом об землю, і навколо виросли десятки стебел, обплітаючи ноги Імітатора. Чудовисько смикнулося, намагаючись вирватися, але коріння тримало його, мов ланцюги. — О, та ти вчишся! — здивувався Листвоцвіт. — Це ще не все… — Аарон зіскочив із землі й підняв меч над головою. — Вишневий переворот! Лезо засвітилося, і з нього вирвалися сотні рожевих пелюсток. Вони кружляли, немов маленькі смертоносні леза, а потім з неймовірною швидкістю врізалися в тіло Імітатора. Той завив, задкуючи. Його обличчя, раніше застигле в хижій усмішці, тепер спотворив біль. Шкіра розривалася під ударами магічних пелюсток, з ран випливала густа темна рідина. — Аарон! ДОБИВАЙ! — закричала Айден. Хлопець не роздумував. Він кинувся вперед, ухиляючись від останніх сіпань Імітатора, і з усієї сили рубонув по його шиї. Листвоцвіт пройшов крізь тіло, як ніж крізь масло. Голова Імітатора з гуркотом впала на землю, а тіло ще кілька секунд стояло, а потім обм’яло. Запала тиша. — Ну, як тобі?.. — прошепотів Листвоцвіт. Аарон важко дихав, дивлячись на труп. — Думаю… це тільки початок. Той сів передихаючи.. — Ой.. шось мені стало ніякоово.. Лисвоцвіт засміявся — Воно не дивно.. шо у тебе шо у мене залишилося мало енергії..... Айден підійшла ближче, уважно оглядаючи тіло Імітатора. Вона штовхнула його ногою, перевіряючи, чи точно той мертвий. — Ну, вітаю, дебют у бою ти точно запам’ятаєш, — буркнула вона, ховаючи зброю. Зерек, все ще потираючи забите плече, насуплено глянув на Аарона: — Не треба було так ризикувати. Ти міг загинути. — Дякую за довіру, — зіронізував Аарон, намагаючись звестися на ноги. Світ трохи хитався перед очима, і він відчував, як тіло протестує після напруги. Відчуття було дивне, наче всередині щось вигоріло. — Айден… що це за тварюка була? — запитав він, переводячи подих. Дівчина нахилилася над тілом Імітатора й обережно торкнулася його рукавицею. Шкіра вже почала розпадатися на чорний попіл, а з-під неї виступала якась дивна субстанція, схожа на розплавлену смолу. — Це… не звичайний Імітатор, — сказала вона, спохмурнівши. — Що ти маєш на увазі? — Вони еволюціонують, — глухо промовив Зерек. Айден підняла голову: — Нам потрібно повідомити Висхідним. Якщо ця тварюка була експериментальною або новим видом, то… — То нам усім скоро настане повний пиздець, — договорив Листвоцвіт. Аарон гірко усміхнувся: — А я думав, що це був просто поганий день. Вони хотіли вже піти але.. Лосло... — Охо-хо-хоо! Так це ж біженці! — Він поглянув на меч в руках Аарона — Ого.. нічого собі.. ще один духовний меч? Мій буде сильніше.. Листвоцвіт не радісно сказав — От же... падла.... Його меч... Дорзволь мені де що показати тобі Аароне... Перед Аароном став світ.. Світ духовних мечів.. тіки от мечі тут були живими істотами.. Хто людина.. хто напів змія.. — Це.. наш дім.. Світ який для нас створили.. і зараз біля нас... стоїть одни з сельніших.. Він показав пальцем на істоту... білого коляру шкіра.. рожа немов череп.. зуби вишкіряні.. рога... та злий погляд.. який не міняється.. Аарон відчув, як холодний піт виступає на лобі. Світ духовних мечів... Це місце не просто існувало десь у його уяві — воно було реальним, паралельним виміром, де мечі мали власні тіла, власні душі... Листвоцвіт зробив крок уперед, стискаючи пальці в кулак: — Це... Вінтергрим. Один із найстарших і найнебезпечніших серед нас. Його власник, Лосло, — убивця. Безжальний, холодний, фанатик власної сили. Аарон проковтнув клубок у горлі, спостерігаючи за істотою. Вінтергрим не рухався, але його присутність тиснула, ніби ціла гора навалилася на груди. Його роги відкидали довгі тіні, а порожні очниці здавалися темними прірвами. — Ти хочеш сказати, що він сильніший за тебе? — запитав Аарон. Листвоцвіт фиркнув: — Сила... Це відносне поняття. Вінтергрим — меч руйнування. Він живе за одним законом: знищуй, або тебе знищать. Айден нервово стиснула руків'я своєї зброї, уважно вдивляючись у Лосло. Той розтягнув губи в самовдоволеній усмішці й зробив крок уперед. — То що, малий? Будемо перевіряти, чий меч крутіший? Аарон відчув, як його пальці сильніше стиснули Листвоцвіт. Всередині нього щось загорілося — злість, цікавість чи, можливо, бажання довести, що він не просто новачок із випадково знайденим мечем. — Гаразд, — сказав він, піднімаючи зброю. — Давай перевіримо. Лосло засміявся і покрутивши меча в руках сказав — Хочеш кинути виклик мені?... ХАХАХАХАХАХХАХАХАХХХА Він махнув.. Цервоне сяйво охопило їїх в коло.. виводячі ніби поле.. — Нападай.. Жалюгідна людина..з марсу.. Аарон зробив глибокий вдих, відчуваючи, як його серце гупає в грудях. Червоне сяйво, що створив Лосло, здавалося важким, майже відчутним на шкірі, ніби саме повітря стало густішим. Листвоцвіт у його руках ледь помітно тремтів. — Це не просто поле... — пролунав голос меча у його голові. — Це арена. Тут не діє нічого, крім сили мечів. Ніякої магії, ніякої зовнішньої допомоги. Ти один... Я один. — Чудово, — зціпив зуби Аарон. Лосло повільно обвів його поглядом, не приховуючи зневаги. — Так що, герой? Будеш атакувати першим, чи мені тебе покалічити для розігріву? Аарон стиснув руків’я меча й зірвався з місця. Його рухи були ще сирими, невпевненими, але швидкими. Він махнув Листвоцвітом по діагоналі, націлюючись на плече Лосло. Різкий металевий звук. Лосло легко відбив удар Вінтергримом, навіть не зрушивши з місця. Його усмішка стала ще ширшою. — Ти слабкий. І його відповідний удар змусив Аарона відлетіти назад, ледь встигнувши виставити меч для блокування. Від зіткнення руки вібрували від болю. — НЕ ВІДСТУПАЙ! — загорлав Листвоцвіт, і його енергія спалахнула рожевими відблисками. — Я ТУТ, ІДІОТЕ! ВИКОРИСТОВУЙ МЕНЕ! Аарон глибоко вдихнув. Добре. Ніяких зайвих думок. Земля під його ногами затремтіла, коли з-під неї виросли товсті, міцні стебла, обплітаючи поле. Листя, мов леза, зірвалися з них і ринули на Лосло. — Квіткові сльози! Лосло скривився й розрубав повітря своїм мечем. Потік червоної енергії від Вінтергрима вирвався вперед, розсікаючи листя на шматки. Але один зелений батіг зумів обплутати його руку. — Ах ти ж... Аарон не чекав. Він кинувся вперед, націлюючись на його груди. Проте Лосло лише розсміявся й зробив щось, чого Аарон не очікував. Він... вільною рукою схопив клинок Листвоцвіта. — Погано, малий... — прошипів він. — Ти ще не розумієш, з ким граєш. Раптово Вінтергрим спалахнув. Аарон відчув, як його власний меч затремтів у його ж руках. Один взмах.. і Аарона ніби на дві частини розділяє.. але з його тіла хлинула кров... — От і все... — Він на останок пнув його з усієї сили.. — Бувай.. — Він зник, ніби його тут і не було.. Аарон впав на спину, розпластавшись на землі. Його тіло горіло від болю, а кров, що хлинула з глибокої рани, просякла одяг, стікаючи у пил. Світ хитався перед очима, ставав розмитим. — Ні... — вирвалось з його губ, ледь чутно. Листвоцвіт теж мовчав. Його енергія, яка раніше пульсувала життям, тепер була слабкою, ледь відчутною. — Це ще не кінець... — пролунав шепіт меча. Аарон намагався поворухнутися, але тіло його не слухалося. В очах потемніло. Дихати стало важко. А потім... тиша. Здавалося, що він завис десь між світами. Звуки битви, вітер, навіть біль — усе відступило. Його свідомість немов провалилася у порожнечу. — Не час помирати. Цей голос був незнайомим. Глибокий, владний. Він лунав звідусіль, вібруючи у самих кістках. Перед ним виник силует. Фігура у довгій мантії, обличчя приховане капюшоном. І тільки очі... Очі горіли блідим, неприродним світлом. — Хто... ти?.. — хрипко запитав Аарон. Фігура нахилилася ближче. — Ти ще не зрозумів? — Вона простягнула руку, і Аарон відчув, як його тіло огортає тепло. Його рани почали повільно затягуватися, біль стирався. — Ти обраний. — Обраний?.. Фігура мовчала, спостерігаючи за ним. Потім повернулася і, не обертаючись, кинула: — Прокидайся. Аарон зробив різкий вдих і... його очі розплющилися. — АААААААААААААААА!!!.. а..а......а... Перед ним встав світ.. звичайне поле пшиниці.. де був той дивний в капюшоні — Де я?... Фігура стояла на невеликому пагорбі серед золотих колосків. Вітер лагідно колихав поле, несучи з собою тонкий аромат стиглої пшениці. — Ти? — Голос був рівний, холодний, немов відлуння чужих думок. — Ти перебуваєш у місці, що розділяє життя і смерть. Аарон повільно підвівся, відчуваючи, як його ноги грузнуть у м’якому ґрунті. — То я… мертвий? — Ні. — Фігура нарешті повернула голову, і під каптуром майнули тонкі обриси обличчя. — Але ти стоїш на межі. І тільки від тебе залежить, зробиш ти крок уперед… чи назад. Аарон стиснув кулаки. Спогади про Лосло, його крижаний сміх, страшний біль від удару… Все повернулося. — Чого ти від мене хочеш? Фігура зробила крок до нього. — Ти знайшов Листвоцвіта. І ти з ним пов’язаний. — Голос став жорсткішим. — Але ти не контролюєш його силу. — То допоможи мені, якщо такий розумний! — Аарон рішуче ступив уперед, стиснувши зуби. Фігура завмерла. — Я не можу дати тобі силу. Але можу показати шлях. Аарон тяжко видихнув, озираючись на безкрає поле. — І який же шлях? — Згадай, що означає бути живим. — Вітер знову налетів, здіймаючи легку пилюку з колосків. — І не забувай, заради чого ти борешся. Пшениця раптом затремтіла, і світ навколо почав тьмяніти. Голос фігури долинув вже здалеку: — А тепер… прокинься. Тепер перед його очима стояли вже макові поля... серед них був чоловік в броні.. волосся його помаранчиве ніби персик.. Очі темні як ніч.. а в руках його листвоцвіт.. — Доброго дня, хазяїне.. Як спалося? Аарон моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Його тіло все ще пам’ятало біль, але тут, у цих макових полях, все здавалося… інакшим. Він повільно підняв голову й подивився на чоловіка перед собою. — Хто ти?.. Той лише посміхнувся, граючи пальцями на руків’ї меча. — Як не дивно, ти вже мене знаєш. Я — Листвоцвіт. Аарон завмер. — Це... неможливо. — Неможливе — це лише межа твоєї уяви, хазяїне. — Він легко підкинув меча, і той, зробивши дугу в повітрі, зник у світлі, немов був лише відображенням. Аарон насупився. — То чому я тут? Що це за місце? Листвоцвіт зітхнув, поглянувши вдалечінь, де макове поле зливалося з горизонтом. — Це — місце, де сходяться шляхи володаря й меча. Місце, де я визначаю, чи вартий ти мене. Аарон відчув, як у грудях стислося. — Чого ти хочеш?.. Листвоцвіт посміхнувся ширше, його темні очі мерехтіли збудженням. — Доведи, що ти не просто тіло, що розмахує клинком. Покажи мені, хто ти є. Макове поле навколо них захиталося, вітер змінив напрямок, приносячи з собою знайомий запах — металу, попелу, крові… І перед ним з’явився Лосло. — Ти знаєш, що робити, хазяїне. — Голос Листвоцвіта став спокійним, майже ніжним. — Але чи вистачить у тебе сміливості? — І чим я буду битися, в тебе ж зброя.. Він кинув йому звичайний меч... звичайне лезо.. ні енергії ні навіть душі у ній — Це? Ти смієшся! Цим я навіть імітатора не убью... — А ти що, без своєї чарівної цяцьки зовсім нічого не можеш? — Листвоцвіт усміхнувся і схрестив руки на грудях. — Це просто шматок заліза. Подивимось, чи ти здатен зробити його зброєю. Аарон зціпив зуби. Лосло стояв перед ним, немов сама смерть, з тією ж огидною самовпевненістю. Клинок у його руках палав темним червоним сяйвом, немов просочений кров’ю всіх, кого він убив. — Вставай, — Лосло кивнув головою, зухвало посміхаючись. — Бийся, або здохни. Аарон міцніше стиснув руків'я меча. Він відчував його вагу, він знав, що це просто інструмент. Але... Чи він сам не є просто інструментом у чужих руках? — Давай же, хазяїне, — голос Листвоцвіта лунав у нього в голові. — Ти або коваль своєї долі... або лише ще один меч в руках когось сильнішого. Лосло зробив крок вперед і змахнув своїм мечем. Аарон ледве встиг підняти свій. Листвоцвіт сміявся — Ти без мене, як дерево без сонця.. Мреш швидше ніж ростеш! Нахіба мені такий хазяїн якщо він не може за себе постояти? Аарон відчув, як його пальці слабшають на руків’ї. Він ледь втримав удар Лосло, той навіть не доклав зусиль. — Жалюгідно, — знущально кинув Лосло, крутячи меч в руках. — Ти й справді думав, що без своєї магічної цяцьки щось зможеш? Аарон затиснув зуби. — Та ну тебе, — Листвоцвіт продовжував сміятися. — Без мене ти ніщо. Просто ще одне тіло, яке закопають у землю. — Замовкни, — прошипів Аарон. — О, серйозно? — Листвоцвіт нахилив голову, наче граючись. — То зроби щось, хазяїне. Лосло не став чекати. Його меч осяявся червоним, він рвонув вперед, завдаючи ще один удар. Аарон стиснув кулаки. Його ноги самі рухались. Він зробив крок убік, ухилився. Лезо Лосло пронеслося в небезпечній близькості від його шиї. — Ого! — Лосло усміхнувся. — Вижив. — А тепер спробуй відповісти, — прошепотів Листвоцвіт. Аарон не думав. Він просто зробив те, що відчував: розвернувся і замахнувся мечем. Лосло зробив ривок — ПОВІЛЬНИЙ! Аарон ледь відскочив.. Удар задів його одежу.. — Бліна... Що ж робити.. — Думати швидше, — прошипів Листвоцвіт. — Або помреш. Лосло не чекав. Його рухи були точними, кожен удар — розрахованим. Він не грався, не перевіряв суперника, він просто знищував. Аарон ледве встигав ухилятися. Кожен удар був ближчим, гострота леза відчувалася навіть у повітрі. — Він грається зі мною… — Аарон стискував зуби. — Ти ж не справді думав, що зможеш виграти? — Лосло хихикнув, завдаючи ще одного удару. Аарон відбив його, але від сили вібрації мало не випустив меч із рук. — Досить, — раптом Листвоцвіт став серйозним. — Використай мене. — Я… не можу… — Можеш! Відпусти себе! Лосло знову кинувся вперед, але цього разу Аарон не ухилявся. Він стискав меч так, що пальці побіліли, і відчував, як щось всередині нього змінюється. — Отак, — усміхнувся Листвоцвіт. — Нарешті. Аарон зробив крок уперед. Лезо загорілося м’яким рожевим світлом. Його очі загорілися рожевим сяйвом... А в повітрі піднявся віхрь з макових листків... а потім... червоне сяйво.. Лосло завмер. Його очі звузилися, а посмішка зникла з обличчя. — Що це ще за… Листвоцвіт сміявся. Гостро, переможно, жорстоко. — Оце вже цікаво. Вітер кружляв навколо Аарона, листки маків здіймалися, закручуючись у червоний вихор. Червоне сяйво було глибоким, майже багряним, і воно виривалося з меча, наче дихання самої землі. — Ну ж бо, — голос Листвоцвіта лунав у голові Аарона. — Покажи йому, що таке справжня сила. Аарон зробив крок уперед. Його рухи були повільними, але відчутними, кожен крок ніби залишав слід у самому просторі. Лосло знову посміхнувся, але тепер у його очах була обережність. — А ось і справжнє шоу, — прошепотів він. Аарон підняв меч. Вихор із макових листків закружляв навколо його тіла, а потім рвонув уперед. Потім один ривот.. Взмах.. вибух ніби ядерна бомба.... і.. Все.. — А... А?... В руках Аарона був звичайнісінький меч.. але він переміг... Листвоцвіт все так же сидів на пагорбі.. аде шокований — Та ну.. невже.. Лосло лежав на землі, розкинувшись, ніби лялька, у його очах ще жеврів подив. Його меч валявся неподалік, темне лезо втратило сяйво. Аарон важко дихав. Він дивився на свій меч — звичайний, простий, без блиску й магії. Але він переміг. Листвоцвіт піднявся, підійшов ближче, задумливо дивлячись на нього. — Ні… Це не просто так, — прошепотів він. — Ти… Ти зміг без мене. Аарон підняв голову. В його очах ще світилися залишки того червоного сяйва, але воно згасало. — То що… Це значить? Листвоцвіт схрестив руки, його вираз обличчя змішався між гордістю та роздратуванням. — Це значить, що ти вже не такий безпорадний, як був. Але, — він хитро примружився, — не думай, що це робить тебе сильним. Аарон криво посміхнувся. — Та невже? Листвоцвіт зітхнув. — Побачимо. — А тепер.. ПРОКИНЬСЯ! Аарон прокидається в хаті, його рана забентована.. Листоцвіт лежить на столі в ножних.. — Ох.. невже ти проснувся... Аарон глибоко вдихає, відчуваючи, як біль пульсує в боці. Голова важка, очі злипаються, але поступово він розпізнає знайому обстановку. Запахи деревини, ліків і легкий присмак крові у роті. Він моргає, переводячи погляд на меч, що лежить на столі. — Де... — його голос хрипкий, мов пересохла земля. Він ковтає і знову пробує. — Де я?.. — У безпечному місці, поки що, — відповідає Листвоцвіт. Його голос звучить спокійно, навіть трохи насмішкувато. Аарон повільно сідає, кривлячись від болю. Бентежить не тільки рана, а й сам факт, що він усе ще живий. — Що сталося? — нарешті питає він, потираючи скроні. — Ти вижив, ось що сталося, — меч ніби бавиться з його нетерпінням. — А ще... ти зробив дещо дуже цікаве. Аарон переводить погляд на Листвоцвіт, намагаючись зрозуміти, про що той говорить. Відчуття, що щось важливе вислизає з пам’яті, мучить його. Він закусує губу. — Що я зробив?.. — Не вдавай дурня. Ти з усієї сили вдовбив Лосло в землю а потім ледь його не вбив... Аарон зморщив лоба, намагаючись пригадати. Перед очима миготіли уривки — червоне сяйво, вітер, що піднімав листя маків, і щось ще… щось темне. — Я… не пам’ятаю, — він повільно провів рукою по пов’язці на боці. — Але я його… ледь не вбив? Листвоцвіт фиркнув. — Ще й як! Якщо б тебе не зупинили, від нього залишилася б тільки кривава пляма. Аарон проковтнув клубок у горлі. Його пальці тремтіли. Він не відчував того моменту як власного — ніби це був не він. — Але… я ж не можу… Я не такий сильний. Листвоцвіт замовк на мить, а потім заговорив повільно, чітко вимовляючи кожне слово: — Це не ти був. Це ми. Аарон відчув, як всередині щось стиснулося. Він згадав той голос, що лунав у його голові… Той, що змушував рухатися, змушував не боятися… — Що це означає? — його голос тремтів. Листвоцвіт насмішкувато хмикнув. — Це означає, що ти більше не просто людина. — Ти частина мене, а я частина тебе. Ми вважай, одна людина.. Аарон замовк, переварюючи слова. Його пальці міцніше стиснули край ковдри. — Це звучить… неправильно. Я ж людина, а ти — меч. Листвоцвіт засміявся — хрипло, майже зловісно. — Людина, кажеш? Ой, не сміши мене. Ти бачив той вибух? Відчував, як кров закипає в жилах, коли ми билися? Це хіба людське? Аарон похитав головою. — Я… не знаю. Це було ніби… щось інше. Ніби я сам на себе дивився збоку. — Ось і відповідь, — Листвоцвіт зітхнув, трохи пом’якшуючи тон. — Ми пов’язані. Коли ти вперше торкнувся мене, ти змінився. Я віддав тобі частину своєї сутності, а ти дав мені частину своєї. Тепер ми більше, ніж просто меч і власник. Ми — дві сторони одного цілого. Аарон провів долонею по бинтах на боці. — А якщо я відмовлюсь? Листвоцвіт зітхнув. — Тоді ти станеш слабким. І тоді тебе зжеруть ті, хто сильніші. Ті, у кого такі ж мечі, як я, але… інші. Жорстокіші. Аарон подивився у стелю. — То виходить, що в мене немає вибору. — Вибір є завжди, — Листвоцвіт хмикнув. — Просто в тебе варіанти — або жити з цим, або померти, як слабак. Аарон скривився. — Ну, звучить так собі. — Звикай. — Добре.. Раз діватися нікуди.. хай буде так... Я сам сюди прилетів, і сам всю кашу заварив.. тепер буду розхльобувать... — Так це ще не все.. Через те шо ти майже не вбив Лосло нам оголосили війну.. Аарон різко сів на ліжку, скривившись від болю в боці. — Що? Листвоцвіт пирхнув. — Чув, що сказав. Нам оголосили війну. Ти ж не думав, що можна отак просто взяти і трохи порубати когось на шматки, і всі це проковтнуть? Аарон притиснув пальці до скронь, намагаючись осмислити ситуацію. — Але ж він сам напав! Це ж була дуель, чи не так?! — Ага, а ще у нього тато — один із командирів штурмових військ Восходу. І йому начхати, хто там перший махнув мечем. Для них ти просто якийсь біженець, який здуру взяв у руки духовний меч і мало не розніс їхнього солдата. Тож тепер готуйся — за тобою прийдуть. Аарон зціпив зуби. — І що тепер? Листвоцвіт зітхнув. — Тепер або тікати, або воювати. І, якщо чесно… Я за другий варіант. — Чудово, — пробурмотів Аарон, опускаючись назад на подушку. — Просто чудово. — А ще, ти ж знаєш, що Лосло один з королів Конфедирації номандців? Так тепер у нас проблеми з конфедирацією! Настільки ти дурний.. Тепер на Восход ідуть воювати.. Аарон зціпив кулаки, вдивляючись у стелю. — Тобто тепер через мене Восходу загрожує ще й війна з цілою Конфедерацією?.. Листвоцвіт фиркнув. — Ти швидко схоплюєш. Я ж казав — або тікати, або воювати. Третього варіанта нема. Аарон стиснув ковдру, ніби намагаючись за неї вчепитися, щоб не зірватися. — Це… Це неправильно. Це ж просто була дуель. Я не хотів війни! Листвоцвіт розсміявся. — І що? Думаєш, їх хвилює, що ти хотів? Війни починаються не тому, що хтось цього хоче. Вони починаються тому, що хтось вбачає у цьому можливість. А зараз, завдяки тобі, Конфедерація має чудовий привід навалитися на Восход. Аарон перевів погляд на меч. — І що ж ти пропонуєш? Листвоцвіт відкинувся на стіл, вдаючи задумливість. — Спершу ми маємо вирішити, на чиєму боці ми граємо. Якщо хочеш, можемо просто звалити. Переживеш ще одну втечу? Аарон мовчав. — Або, — Листвоцвіт нахилився ближче, — ми можемо зробити так, щоб ця війна закінчилася ще до того, як почнеться. — Це як? — Відрізати голову змії. Точніше, одному з королів. Різький вибух.. і крики селян відволікли його.. Аарон через біль вийшов з хати а там... Стіну проломили... а за нею був велетеньський майже метрів сімдесят гегант.. титан Імітатор, його очі закриті бетоном а рожа вікорчена.. на ній виликі поводки.. а ще сумка з.. Сорою.. який кирував гегантом.. — Мріть як сволоти...! Гегант сів на одне коліно і з землі повалилася кучка імітаторів, які пішли гризти людей.. Аарон відчув, як кров приливає до голови. Весь його біль, вся втома зникли на фоні хаосу, що розгорнувся перед ним. Люди кричали, намагаючись втекти, але імітатори вже розповзалися по селу, шматуючи тих, хто не встиг сховатися. — От же ж… — Листвоцвіт був насторожений. — Це тобі не дуель, малий. Аарон судомно ковтнув повітря. У нього не було вибору. — Час показати, на що ми здатні. Він стиснув руків'я меча, і рожеве сяйво знову охопило його тіло. Він зробив крок уперед, а потім ще один — і ось він вже мчить, перетворюючись на вихор з листя, що вибухає при кожному русі. — Гей, Соро! — закричав він, дивлячись вгору на постать, що сиділа на гіганті. — Спустись-но вниз, поговоримо, як люди! Соро пирхнув. — А що з тобою говорити? Ти вже мрець! Гігант зробив різкий рух, і його рука полетіла вниз, щоб розчавити Аарона. Але той був вже не там. Він стрибнув убік, ковзаючи по землі, а потім різко змахнув мечем. — Вишневий переворот! Леза з листя злетіли в повітря, врізаючись у плоть гіганта, залишаючи глибокі розриви. Та це було ніщо для такого велетня. — Ну ж бо, дай мені щось серйозне, — заговорив Листвоцвіт у голові Аарона. — Бо ми не витримаємо ще одного удару! Аарон стиснув зуби. Йому потрібно було щось більш руйнівне… — У мене нічого немає! Я НЕ ЗНАЮ! Його пнула велетеньска нога..... Сора зпригнув з геганта і дістьав свою косу.. — Зачекай.. це не меч.. але ж.. — Духовна зброя.. Аарон зі стогоном піднявся з землі. У голові дзвеніло, а все тіло було наче розбите. Він подивився на Сору, що стояв перед ним, крутячи в руках свою косу. — Духовна зброя… — пробурмотів він, витираючи кров з губ. — Так ось чому ти впевнений у своїй перемозі. Соро криво посміхнувся. — Це не просто зброя. Це кінець для таких, як ти. Листвоцвіт тремтів у руці Аарона, наче розлючений звір, що хоче вирватися. — Чого ж ти чекаєш? Бийся, або ми обидва здохнемо! Аарон ковтнув повітря, намагаючись зосередитися. Він ще не відновив сили після битви з Лосло, а тепер перед ним стояв ще один противник, не менш небезпечний. Соро не збирався чекати. Він кинувся вперед, і його коса розітнула повітря, залишаючи за собою темний слід. Аарон ледве встиг відскочити, але кінчик коси все ж розсік його плече. Різкий біль пронизав руку, але він змусив себе зосередитися. — Якщо він має духовну зброю… значить, вона теж має душу… — Розумник, — саркастично відгукнувся Листвоцвіт. — Але що ти збираєшся з цим робити? Аарон підняв меч і вдихнув на повні груди. — Дізнатися, чи можу я говорити з нею… Знову світ духовних мечів.. перед ним стояла душа.. мрець.. який тримав косу... червоні очі... зла посмішка... — Гей.. Бро ми не хочемо битися... Вдар і Аарона відкидує — ЖАЛЮГІДНЕ СТВОРІННЯ! НЕ ЗДАТНЕ НАВІТЬ ЗРОЗУМІТИ СУТНІСТЬ ДУХОВНИХ МЕЧІВ! Аарон зі стогоном піднявся, витираючи кров з губ. Він вдивлявся в червоні очі духа коси — порожні, неначе бездонні колодязі, що вели у темряву. — Якщо ти просто зброя… — сказав він, тримаючись за ребра, — тоді чому говориш, наче людина? Дух розсміявся, його голос відлунювався по безмежному простору світу духовних мечів. — Бо я більше, ніж зброя! Я — суддя, палач і кінець кожного, хто стоїть на моєму шляху! — Він знову замахнувся косою. — І ти, жалюгідне створіння, зараз переконаєшся в цьому! Листвоцвіт усередині голови Аарона загарчав: — Відступай! Ми не можемо його зараз перемогти! Аарон, замість того щоб відскочити, вчепився у руків'я меча ще міцніше. — Якщо я не можу перемогти його силою… тоді я зламаю його волю! Він кинувся вперед, і їхні зброї зійшлися у зіткненні, що розітнуло сам простір світу духовних мечів. Так почалася арка "Порятунку Восходу"