Часть 1 Між днем і ніччю

У Київському університеті, серед старих, закіптюжених будівель із потрісканими фасадами та вузькими вуличками, давно оселилась тиша. Навіть студенти, з їхнім вічним поспіхом і голосним сміхом, тут рухались приглушено, ніби самі стіни слухали. Пахло вогкою штукатуркою, мокрим листям і старим папером. Серед цієї напівзабутої величі вирізнявся один викладач — Дмитро Віталійович. Високий, худий, із різкими рисами обличчя, що здавалося висіченим з мармуру. Гострі вилиці, холодні очі кольору темного скла, пасма темного волосся, які він постійно змахував зі лоба. Він не сміявся. І ніхто не пам’ятав, щоб колись сміявся. Щоранку Дмитро прокидався в порожній, сирій квартирі, де годинник відбивав удари так голосно, що в тиші здавалося — це відлуння власного серця. Пив чорну, гірку каву, сидячи біля вікна, крізь яке було видно лише сіре, важке небо. Київ у ті ранки здавався мертвим містом. Подвійне життя давно стерло для нього межі між днем і ніччю. Він жив за розкладом: вдень — шановний викладач, улюбленець студентів, якого обожнювали за яскраві лекції та живі історії. Вночі — інший, той, кого не можна було навіть назвати. Номер. Тінь. Знаряддя. В університеті його любили студенти, але боялися колеги. Він завжди тримав дистанцію. Відмовлявся від корпоративів. Не обговорював особистого. Жив поза університетом — і цим викликав тривогу. Але як пояснити, що за однією стіною з його кабінетом лежать засекречені файли, а в кишені — мініатюрний ніж, захований між сторінками книги? Дмитро звик, що його погляд ні з ким не перетинається довше кількох секунд. Уникав чужих рук, питань, розмов «про життя». Він став майстром ховати себе. І щоночі, одягаючи темний костюм і натягуючи рукавички, відчував, як щось людське в ньому відступає. У ті ночі Київ ставав іншим. Чорним, задушливим, мовчазним. Ліхтарі заливали вулиці брудно-жовтим світлом, а сирена на віддаленій трасі нагадувала вовчий виття. Дмитро знав кожен темний провулок, кожен дах, де можна перечекати. І щоразу, заходячи до сховку, де на нього чекали накази та зброя, відчував, як зникає — лишається тільки агент «Альфи». Цієї ночі все було гірше. Завдання — проникнення в штаб кримінального синдикату, де на кону — життя десятків людей. Він рухався безшумно, але в голові билися думки: "А якщо цього разу я не повернусь? Хто дізнається? Хто заплаче?" І він сам відповідав: ніхто. У той самий час в університеті його студенти обговорювали нові теорії. Дехто казав, що він колишній військовий, інші — що таємний письменник. Але ніхто навіть близько не здогадувався, наскільки близько правда стоїть за дверима їхніх аудиторій. Повернувшись із завдання з трофеями, Дмитро відчув не полегшення, а пустку. Дорогою додому він вкотре зловив себе на думці, що немає кому написати, немає кому зателефонувати. Ніхто не чекає його ввечері, ніхто не помічає ранкових темних кіл під очима. А вранці він знову був у своїй аудиторії. Говорив про граматичні конструкції, читав старі вірші англійською. А всередині себе збирав докупи уламки того, ким був ще вчора. І тільки одна думка весь час билася в голові: "Скільки ще?"