Часть 8

ого дня все склалося випадково. Батьки Емми затрималися допізна — не через щось тривожне, а через дрібницю: пізній візит, змінений маршрут, бажання скоротити дорогу. Вони пішли не тією вулицею, якою ходили зазвичай. Місце було тихе, майже порожнє, з поганим освітленням і відчуттям, що тут рідко з’являються сторонні. У той самий час Ликера був у своєму звичному стані — зосереджений, відсторонений, занурений у власні думки. Для нього це був не конкретний день і не конкретні люди. Лише ще один відрізок часу, де все мало відбутися швидко й без емоцій. Він не шукав саме їх. Вони просто опинилися не там і не тоді. Між ними пролягли секунди. Кілька кроків. Напруга, яку ще ніхто не усвідомлював. І щось пішло не так. Батьки Емми вийшли з-за рогу — і завмерли. Просто перед ними, у тьмяному світлі ліхтаря, стояв чоловік. Він нависав над тілом іншого — нерухомого, вже мертвого. Це усвідомлення прийшло не одразу, а різко, холодною хвилею, від якої перехопило подих. Вбивця повільно повернувся. Його обличчя було сховане в тіні — ні рис, ні очей, лише темний силует. Але цього вистачило. Цієї миті було досить, щоб страх став панікою. Він помітив їх. Рух був швидкий і відточений. Чоловік схопив великий ніж і різко кинув його в їхній бік. Лезо зі свистом розрізало повітря й пролетіло повз голову матері Емми — так близько, що вона відчула порив вітру біля скроні. Це зірвало їх з місця. Вони розвернулися й побігли, не озираючись, спотикаючись, задихаючись від жаху. Серце калатало так голосно, що здавалося — його чути на всю вулицю. Кроки глухо відбивалися об асфальт, але за спиною не було погоні. Гликерій не пішов за ними. Йому це було не потрібно. Вони зникли в темряві, а він залишився там, де був, серед тіней і тиші, ніби ця сцена для нього вже завершилася. Для нього це був лише епізод. Для них — ніч, яка назавжди залишилася в пам’яті.

***

Емма жила спокійним, майже непомітним життям поруч із Ликерою. Вони мешкали окремо, не називали себе парою й не будували планів на спільне майбутнє. Та між ними завжди висіла тиха, напружена хімія — як повітря перед грозою. Вона відчувалася в поглядах, у коротких розмовах, у мовчанні, яке було красномовнішим за слова. Ликера був убивцею. Емма це знала — і дивно, але її це ніяк не тріпало. Вона не шукала виправдань і не ставила зайвих запитань. Просто приймала цю правду, ніби ще одну рису його характеру, темну, небезпечну, але чужу її власному спокою. Її життя текло рівно: робота, будні, іноді випадкові зустрічі з Ликерою, після яких серце билося трохи швидше. Одного вечора все ледь не зламалося. Під ніж Гликерія ледь потрапили її батьки. Вони не постраждали — доля або чиясь нерішучість уберегла їх. Але страх оселився в них надовго: тремтячі руки, зірвані голоси, нічні кошмари. Для них це був безликий жах, тінь, що вискочила з темряви й так само зникла. Сам Гликерій навіть не здогадувався, хто саме опинився перед ним тієї ночі. Для нього це були просто люди, випадкові фігури в чужій історії, яку він не став дописувати до кінця. Емма ж дізналася правду пізніше. І знову — не злякалася? Лише її спокій став глибшим, важчим, мов тиша після пострілу. Вона зрозуміла, наскільки тонкою була межа між її мирним життям і тією темрявою, в якій жив Ликера. Але хімія між ними нікуди не зникла. Вона стала лише небезпечнішою — і від того ще відчутнішою. Емма довго думала про це. Думки ходили колами, чіплялися одна за одну, і з кожним обертом у грудях наростала злість. Спочатку тиха, холодна, а потім різка, майже нестерпна. Він міг… він був так близько. Її батьки. Випадковість — ось що їх урятувало. Не його милість. Ця думка зламала в ній той крихкий спокій, до якого вона звикла. Вона не дзвонила й не писала. Просто встала, взяла куртку й пішла. Ключі від його дому лежали в кишені — важкі, знайомі, майже образливі своєю звичністю. Приватний будинок Ликери зустрів її тишею, темними вікнами й відчуттям, ніби повітря тут густіше. Емма зайшла всередину і навіть не зняла взуття. Її кроки були гучними, різкими, чужими для цього дому. Вона йшла прямо до його кімнати, не зупиняючись, не озираючись. По дорозі її погляд упав на сокиру. Вона схопила її майже автоматично. Довга. Чорна. Важка. Серце билося рівно, але в очах палахкотіла злість. Вона підійшла до дверей його кімнати й вибила їх ногою. Дерево тріснуло, звук розрізав тишу дому. У кімнаті було темно. Майже нічого не видно — лише тіні й холодний простір. Емма зайшла всередину, тримаючи сокиру обома руками, трохи нахилившись вправо, ніби вся її вага й гнів зібралися в цьому русі. Вона була зла. Не налякана. Не розгублена. Саме зла — чисто, гостро, по-справжньому. І в цій темряві її злість здавалася єдиною живою річчю. Він не був у кімнаті. Емма завмерла на мить, прислухаючись. Тиша в домі тиснула на вуха, наче спеціально знущалася з неї. Вона повільно видихнула, стискаючи сокиру міцніше, і рушила далі. Кроки були важкі, впевнені, без сумнівів. Вона шукала його не навпомацки — вона знала цей дім надто добре. Вона зазирала в одну кімнату за іншою: порожня вітальня, темна кухня, коридор, де світло з вулиці ледь торкалося стін. Її злість не зникала, навпаки — ставала зосередженішою, холоднішою. Кожна порожня кімната тільки підсилювала напругу. І тоді вона відчула це. Присутність. Вона зупинилася біля зачинених дверей у кінці коридору. Там було інакше — повітря густіше, тиша глибша. Емма знала: він там. Вона повільно відчинила двері й зайшла. Ликера був в іншій кімнаті. Напівтемрява обрисовувала його фігуру, знайому до болю. Він не спав і не ховався — просто був там, у своєму просторі, ніби не чекав, але й не здивувався. Емма зупинилася на порозі, тримаючи сокиру в руках. Їхні погляди зустрілися. У цю мить усе, що вона думала дорогою, усе, що кипіло всередині, зібралося в одному короткому, важкому мовчанні. Вона його знайшла. Емма різко замахнулась сокирою, цілячи йому в шию. Рух був злий, прямий, без вагань. Але Ликера виявився швидшим — він рвонув убік, і лезо розсікло лише повітря, з глухим свистом пройшовши поруч. Вона не зупинилася. Ще один замах. І ще. Емма наступала, не думаючи, з гучним, майже звіриним ричанням, що виривалося з грудей. У кожному русі була лють, у кожному кроці — бажання дістати. Сокира знову й знову описувала важкі дуги, від яких тіні на стінах здригалися. Ликера ухилявся. Різко, точно, майже холодно. Він відступав, ковзав уздовж стін, міняв напрямок у останню мить. Жодної паніки — лише уважність і розрахунок. Вони рухалися кімнатою, наче в дивній, небезпечній грі. Це були кішки-мишки. Емма гналася за ним, скорочуючи відстань, знову і знову кидаючись уперед. Ликера вислизав, дозволяючи їй бути надто близько, але ніколи — достатньо. Між ними лишалися сантиметри, напруга, важке дихання й звук кроків, що відбивався від стін. Злість Емми не слабшала. Вона підганяла її вперед, змушувала махати знову, ще сильніше. А він ухилявся, ніби знав наперед кожен її рух, продовжуючи цю небезпечну гру, в якій жоден не збирався здаватися. Емма зупинилася. Плечі важко здіймалися, дихання збивалося, руки тремтіли від напруги й ваги сокири. Втома накотила різко, але злість нікуди не поділася — вона лише затаїлася, стиснута всередині, як пружина. Вона повільно підняла голову й подивилася на нього з оскалом. Не усмішкою — оголеними зубами, диким, злим виразом, у якому змішалися образа, лють і щось небезпечно особисте. Очі блищали в темряві, наче вона й досі була готова кинутися вперед, навіть якщо тіло вже не слухалося. Ликера стояв навпроти, рівний і спокійний, ніби це не він щойно тікав від леза. Він дивився на неї уважно, майже ніжно — і це дратувало ще більше. — Лялю, — тихо промовив він, з легкою насмішкою в голосі. — Ти втомилась. Він зробив крок ближче, не різкий, не загрозливий, ніби підходив до розлюченої тварини, яку добре знав. — Віддай мені цю іграшку. Слова повисли в повітрі. Між ними знову з’явилася та сама хімія — темна, напружена, небезпечна. Емма стискала сокиру ще мить, важко дихаючи, дивлячись на свого «коханця» так, ніби вирішувала: ударити… чи дозволити йому підійти ще ближче. Емма повільно простягнула сокиру вперед, ніби справді збиралася її віддати. На мить у повітрі зависла довіра — крихка й фальшива. Коли Гликерій простягнув руку, вона різко смикнула сокиру назад і знову замахнулась. Удар прийшовся по руці. Він відсахнувся з різким вдихом. Рана була глибока, болюча, але не смертельна — кров швидко проступила крізь тканину. Гликерій на мить застиг, ніби не одразу усвідомив, що сталося. Цієї миті Еммі вистачило. Вона з усієї сили замахнулась ще раз і вдарила сокирою поруч із його головою — лезо врізалося в стіну з глухим тріском і застрягло там. Між ними залишилася зовсім мала відстань. Вона була так близько, що він відчував її подих, злий і важкий. Емма нахилилася вперед, не випускаючи сокиру з рук. Її очі палахкотіли. — Ще крок — і я не промахнуся, — прошипіла вона. — Ти зрозумів? Вона не кричала. Її голос був тихий, але в ньому не було жодного сумніву. Це була не істерика — це була обіцянка. Емма різко смикнула сокиру на себе. Зі стіни вирвався сухий, різкий тріск, ніби дім зойкнув разом із деревом. Лезо звільнилося, і вона знову тримала його в руках — упевнено, близько до тіла, готову в будь-яку секунду замахнутися. Вона підняла на нього погляд. Холодний. Зосереджений. У ньому вже не було сліпої люті — лише чітка, усвідомлена загроза. — Ти навіть не уявляєш, — почала вона низьким голосом, повільно роблячи крок уперед, — кого ти тоді загнав у кут. Вона трохи нахилила сокиру, щоб лезо опинилося на рівні його шиї, не торкаючись, але достатньо близько, щоб він це відчув. — Мої батьки, — кожне слово вона вимовляла чітко. — Ще секунда… ще один рух — і я б залишилась без них. Її пальці стиснули руків’я сильніше. — Запам’ятай це, — прошипіла Емма. — Якщо з ними бодай щось станеться. Випадково. Навіть тінь твоєї роботи… я прийду. І наступного разу я не зупинюся біля стіни. Вона дивилася прямо йому в очі, не кліпаючи, тримаючи між ними цю коротку відстань, наповнену напругою. Сокира була готова. І він це знав. Кілька секунд вони просто стояли так — надто близько, щоб це було безпечно, і надто далеко, щоб усе вже сталося. У кімнаті було чути лише важке дихання та тихе капання крові з його руки на підлогу. Ликера повільно підняв погляд. Уперше в ньому не було насмішки. Лише уважність і щось нове — обережність. Він не рухався, ніби розумів: будь-який різкий жест може стати останнім. Емма не відступала. Сокира залишалася між ними, як межа, яку він більше не мав права переступати. Її голос уже не тремтів — він був рівний, твердий. — Ти звик, що всі бояться, — сказала вона тихо. — Але я — ні. І саме це має тебе лякати. Вона зробила крок назад, не опускаючи сокири, не зводячи з нього очей. Гнів у ній не згас, але тепер він був під контролем — холодний, зібраний, небезпечніший за крик. — Це було попередження, — додала Емма. — Єдине. Вона розвернулася, залишаючи його в напівтемряві, з болем у руці й новим усвідомленням у голові. Хімія між ними нікуди не зникла — але тепер у ній з’явився страх. І цього разу він був не її.