Часть 1

25 марта 2025, 18:00
Снова ветер. Ветер. Разве это все? Нет. Еще есть темное почти дождливое небо. Никогда не любила дождь. Разве прокнуть под дождем лучше чем нежиться на солнце?Хорошо хоть закат есть. Красивый, красный с исками красками. В этом холодном поле ... или обрыве ничего нет . Вперед и меня море бескрайнее, а за спиной степь без конца. Нет деревьев, нет птиц, нет камней. Но почему я удивляюсь? Таков наш мир. Сегодня ты можешь быть здесь, а завтра в пустыне или в джунглях. Ты просто засыпаешь, а утром в неизведанной планете. Хорошо хоть еда появляется. Как только проснулся сразу поел и… И что дальше? Сидишь ждешь… Ты сама не знаешь что ждешь. И кажется неизвестно когда это все началось, десятилетиями или тысячелетиями. Интересно а мои родители тоже так жили или…?  Стоп , стоп стоп .Так можно съехать.  Почему в книге нет ничего об этом мире. Только анатомия, биология, математика. А где же что мы должны делать здесь?  Помню это прекрасное время когда мне была тринадцать безопасная жизнь. Просыпаться со звонком идти есть в столовую, а какие там вкусные булочки с персиковым джемом все за это отдала и не только я Кира как всегда начинала истерику и чтобы нас не отругала должна отдавать свои честно полученные вкусности Интересно где сейчас Кира так же как и я в неизвестности или ....Никаких "или" наша школа четко сказала мы будем исследовать мир, все мы .Значит она сейчас исследует так же как и я и она счастлива как и я. Но счастлива ли я ? Конечно, иначе и быть не может, в академии нас учили быть счастливыми. Но они также учили боевые искусства, психология , вскрытие людей, алхимия. Разве алхимия часть счастья? Нам обещала особые спецзадачи для каждого. Какова цель этой задачи? Я ничего здесь не встретила и не увидела как мне вернуться назад и доложить им? Прекрасно я уже пять лет путешествую и ничего не сделала, мои учителя были огорчены одной из лучших учениц класса. Еще полтора часа думать какая я неудачница. Прекрасно, надеюсь завтра я окажусь где-нибудь на острове,нужно одежду постирать и вымыться а то от меня уже за километр слышно запах. Я уже записала отчет в дневнике, книги в сумке фляга тоже, компас на месте и безделушки из других миров присутствуют. Остается..... Да что же такое!! Я что не могу просто не о чем не думать несколько минут ??!!Просто сидеть и вдупываться в траву или в море? В море всматриваться хуже она сверкает лучами солнца, они наверняка сговорились... Черт, опять, да сколько можно?!     Откинувшись спиной на траву. Я вслушивалась в дуновение ветра вперемежку с шумом моря. Лежа так я наконец смогла расслабиться.Ни о чем не думать. Вслушиваться в далекие волны разбивающиеся в скалу.  Покой... Гармония Шорох... Снова ...И СНОВА Но что-то задалось целью прервать меня от моего отдыха. Разгневавшись что все мои старания пошли коту под хвост я резко поднялась сев в позу лотоса. Собиравшись с эмоциями, чтобы не встать и не вмазать нарушителю моего покоя. Тебе не стыдно? Да сколько можно шуметь. Не видишь я успокоиться собираюсь! Давай я тоже тебе буду мешать спать ты только скажи когда ты собираешься лечь, не увидеть тебе сна! Я ТЕБЕ ОБЕЩАЮ!! Выпустив эмоция я снова легла на траву. Но снова сконцентрироваться на ничем не получалось.   Ну нужно было шуметь?  Не видно человек спит. Ни стыда ни совести. Разбудить и даже не извиниться, разве людей не учат этикету, что когда разбудил нужно сказат.... ПОДОЖДИ, ЧТО ЗА ШЕРЕХ? ЗДЕСЬ НИКОГО НЕТ ТОЛЬКО Я ,ЭТО ТОЧНО НЕ МОРЕ И НЕ ВЕТЕР... ЗНАЧИТ ЧТО ЭТО??!! Резко открыв глаза, я встала. Схватив сумку и взяв лежащую возле меня палка . Я повернулась к источнику шума и замахнулась палкой как можно выше . Я увидела то, что давно не видела. Это человек. ЭТО В самом деле ЧЕЛОВЕК!! С открытым ртом от изумления я не могла поверить. Как?  Я была удивлена но палку не опустила. Мало ли что этот человек из себя представлял. Я просто смотрела и снова и снова шептала  -Человек.. это человек! Не может быть. Почему сейчас?.. Как он здесь оказался? .. Кто ты вообще такой?  Через минутную паузу я все же пришла в себя и могла расценить ситуацию. Это действительно человек ..и не просто человек а ..парень Я видела ребят в академии и в книгах потому могла оценить его относительно всех ребят.Он высок примерно метр восемьдесят с чем-то, он выглядит спортивно с развитыми мышцами, с золотисто желтыми  газами . У него чёткие черты лица: прямой нос и пухлые губы. Лицо овальной формы. Чёрные, короткие, слегка небрежно уложенные волосы. Кожный тон светлый.  Фигура пропорциональная.  Он одет в тяжелый коричневый плащ, сшитый из грубого материала, который сохраняет тепло ночью и защищает от палящего солнца днем. Плащ выглядит так, словно он пережил множество бурь и драк.на ньому видно сліди вогню і пилу. Под ним — облегающие кожаные перчатки, вытертые на ладонях, и бронированные штаны, обеспечивающие защиту.. Его ботинки — грубые и крепкие, изготовленные из толстой кожи, предназначенные для длительных походов по каменистым и песчаным поверхностям.На его шее висел украшение медальона, который сразу бросился мне в глаза. Под боком сумка. С другой стороны фляга и.. кинжал . Он вооружен, а значит, опасен. Моя палка против его кинжала проигрышное дело, но я владею боевыми искусствами это плюс в мою пользу. Надеюсь он не искусный в битве а кинжал носит для красоты. Он просто стоял и смотрел на меня. С интересом и серьезностью. Немного взвешив брови он держал руки нежные  кинжала. И казалось не хотел делать что-то угрожающее моей жизни. Он осторожно повернулся к своей сумке и достал из нее что-то замотанное в ткань. Я уже хотела ударить его палкой так что это точно могло бы его отключить. Но тут увидела что это что он получил совсем не опасное это всего лишь фрукт Фелен.Очень вкусный и очень сладкий. Он взял два плода в руку и… протянул мне. Й Но зачем? Он хочет подружиться?  Несколько секунд обдумав я указала на кинжал. Он последовал взглядом куда я показываю догадался что я имею в виду. Сняв пояс я увидела, что в нем ничего нет. Ни кинжала ни меча НИЧЕГО. Еще раз взглянув на него. Он снова протянул руку с фруктами.Чужой выглядел добрым. Поэтому взвесив все "за" и "против" я опустила палку.И Пытаясь натянуть дружелюбную улыбку чтобы не испугать парня, и чтобы не показать что я тоже боюсь подошла поближе.Остановившись в пару шагов друг от друга я протянула руки и он осторожно уложил мне фрукты в лодоне.   Первое знакомство прошло удачно. Я думаю.Есть сейчас я не решилась поэтому решила аккуратненько пололожить в сумку. И потом исследовать нет ли в этих безопасных фруктах яда.  Парень в свою очередь не выглядел испугать он рассматривал меня и не собирался меня ограбить или убить. В этом молчании я решила взять инициативу в свои руки и первым зависать разговор.  - привет Все что я решилась сказать это простое "привет". Что поделаешь я уже много лет не общалась с людьми я не знаю, что дальше говорить в такой ситуации.  Парень чужак услышав мое приветствие удивился. Выгнув брови и сделав удивленный вид он сделал один шаг вокруг меня. Чтобы не отрывать зрительный контакт от него, я обернулась в его сторону. Мое приветствие кажется было проигнорировано. Осмотрев меня с ног до головы от остановившегося на том же месте откуда начал. И сложа руки на груди с легкой улыбкой просто начал наблюдать. Я была почти также роста как и он возможно на сантиметров 5 нижча потому  мне было просто заглянуть ему в глаза и увидеть.. любопытство, даже игривость по отношению ко мне.  Чтобы раскрутить моего собеседника на разговор я снова сказала: Так и будем молчать или может что-нибудь поговорим?  Ответом на мой вопрос была улыбка. Быстрая короткая и все. Он снова стал чего-то ждать -Ты будешь мне отвечать или я для тебе шутка?   Ничего. Молчание это его ответ. Интересно как он  видит? Маленькую беспомощную девочку? Недумаю . В свои 20 лет от роду я мало походила на девочку лет 14 А на женщину, спортивного телосложения, Овальное лицо, маленький носик, бледная бы кожа если бы не находилась на солнце поэтому сейчас немного загорела, сине-серые глаза, и темные почти черные с пасмами серого цвета волосы , сейчас они не длинные едва достигают лопаток но в детстве они были длинные и роскошные. Когда я вступала на задание я отрезала, чтобы не мешали. Это было тяжелое решение, я до сих пор с сожалением вспоминаю ту красоту. Сейчас они собраны в пучок. Без всяких украшений я их совсем немала. Лишь бреслет, который я всегда носила на правой руке, подарок от Дарьяна брата Киры. Может ли не брата?  Это запутанная история они просто решили что они брат и сестра и всегда были вместе а я с ними.Моя одежда не была слишком дорога или видна все что нашла в заброшенных домах в которых пришлось побывать. Сейчас я одета в черные брюки и длинные черные берцы на два размера больше, но это не просто просто подложить бинты и почти не большие. Это лучше, чем ходить босиком . Сверху на мне рубашка и пояса на которые крепятся предметы такие как мечи кинджали или флаляги с картами.На это все еще накинут довольно потрепанный плащ, который закрывает шею и имеет капишон от солнца. Две разные перчатки. И ткань чтобы закрыть лицо. Еще одна не очень видная сумка на первый взгляд в ней лекарства и спальник. Несколько свеча, огниво и ненужные карты и пустые листья. Жаль что я пока не смогла найти оружие. Она бы мне пригодилась. Но честно кому не нужно оружие? Тому кто легкая добыча. Но здесь нет того кто охотится или на кого ты охотишься. Но ведь здесь есть этот парень. Кто он жертва или охотник? Если он думает что я для него легкая цель он ошибается.Очень сильно ошибается. На время моих размышлений парень истосковался. Он начал рассматривать мир вокруг. Что он здесь хочет найти вокруг бесконечного неведомства?. Он выглядит неопытным, неужели он не так давно путешествует? Что же нужно было снова идти на коммуникацию. Я легко прокашлялась, привернувши до себе увагу. - Те, що ти не будеш говорити, не допоможе ані тобі, ані мені. Мені потрібно знати, як ти сюди потрапив. Розумієш, у цьому світі не може бути двох людей в одному вимірі. Розумієш? Мовчання. - Ладно. Давай спочатку представимося. Мене звуть Амірія Вірхад. Мені 20 років. Я з Вейтфокської академії дослідників і солдатів. Я не буду тебе вбивати, якщо ти не нападеш. Рада познайомитись. А тебе як звати? Я очікувала іншої реакції, а не просто... Нічого. Взагалі. Тут мої нерви не витримали ігнорування. Я вперше за стільки часу зустріла людину, а вона навіть не звертає на мене увагу. Я майже зірвалася на крик. — Ти жартуєш?? Я до каменя говорю? Я намагаюсь подружитися, а ти навіть слова не скажеш. Не хочеш зі мною спілкуватися — йди до чорта. Висказавши все, я накинула на нього погляд, повернулась до місця, де відпочивала, і сіла, зібравшись з думками. Останнє, що я побачила, — це його розумне обличчя. Не треба було мене дратувати! Шуршання не припинялось. Хлопець щось шукав? Чи не треба було так кричати? А якщо він хоче напасти? Де моя палка? Озираючись навколо, я не побачила її поруч. Я навіть не встигла обернутися, як почувся звук... Голос... чіткий, мелодійний, впевнений. Цей голос так підходить до його зовнішності. Я здивовано подивилася на нього. Повільно піднялася, випрямилася. Хлопець заговорив! Значить, він не німий, це вже хороша новина! Я просто стояла і усміхалась, здається, виглядала тупо. Я буду з кимось розмовляти! Я не буду сама! Але мою радість перервало розуміння того, що я не розумію, що він говорить. Якісь слова відрізнялися від моїх. Я намагалась розібрати хоч щось, але марно. Я взагалі нічого не розуміла. А він мене? Я вирішила не церемонитися і спитати прямо. — Ти розумієш, що я тобі говорю? Він притих. Не може бути! І в ту мить я зрозуміла, що він не розуміє. Ладно. Перше, що потрібно зробити, це зрозуміти, на якій мові він говорить. Можливо, в моїх книгах є кілька слів, якими я можу скористатися. Дізнавшись його мову, я буду знати, до якого народу він належить. Поки я шукала, він все ще не переставав говорити. — Лутар Тарен Лун. Sori elar athi varin. Zirithen sor elari tharen. Ні, lun sori ath, na elar. Він може бути з будь-якої з чотирьох країн Вальдгара, Еленісару, Шасарру або Арасканської імперії. З будь-якого народу, що там проживає. Я трохи пошукала і знайшла схожі звуки і навіть слова. Чи не це деремійська мова — одна з офіційних мов Шасарру? Добре, тоді спробую. Знайшовши потрібні слова, я чітко вимовила їх. Поки він говорив щось своє. — Sor ysa ghaft? Це перекладалось як "Ти слухаєш мене?" Він притих. Зрозумів?! Після паузи він продовжив говорити своє. Я спробувала говорити іншими мовами, але все марно. Тоді я відкрила книгу, зрозумівши, що нічого там не знайду, вирішила використовувати мову жестів. Звісно, не справжню, а свою вигадану, що буде зрозуміла всім. Похлопавши в долоні, я привернула його увагу. Він зумів подивитись на мене, але я жестом підняла палець до губ, показуючи, щоб він мовчав. Він з недовірою озирнувся, але не видав ані звуку. Це вже прогрес. Спочатку потрібно було показати, що я не ворог, хоча я вже це зробила, прийнявши його подарунок — фрукти. Але краще ще раз перевірити, чи він мене зрозуміє. Показавши на свій футляр, де має бути зброя, я відкрила його, щоб він побачив, що там порожньо. Здається, він зрозумів, що я хочу його заспокоїти, тому з недовірою поглянув на мою палку. На моєму обличчі промайнула усмішка. Неужто він боїться, що я його поб'ю палкою? Я вказала на палку і зробила руками хрест. Він з підозрою кивнув. Я хотіла дізнатися, як його звати. Я вказала на нього і жестами запитала, щоб він пояснив. Нічого не вийшло. Він ще більше заплутався. Я подумала і дістала з сумки лист паперу, чорнила і перо, і написала своє ім'я. Обережно підвівшись, я підійшла до нього і показала напис. Він здивовано подивився на мене. Я доторкнулась до напису і вказала на себе. Він стежив поглядом від листа до мене. Я повторила жест і вимовила "Амірія", вказуючи на себе. Це було схоже на маленьку дитину, що пояснює значення слова. Після кількох спроб він намагався повторити: — Ал нед і... Це звучало неправильно і нечітко, але після кількох спроб він міг повторити. Я була рада цьому співробітництву. Я вказала на нього, показуючи, що чекаю на його ім'я. Він подумав, підбираючи вже почуті букви, і сказав: — Мм аолро? — Мм аолро? Малор? Молр? Маро? — подумала я, і раптом мене осінило — Майро, Майро? Отримавши задоволений кивок, ми нарешті познайомилися. Скільки йому років? На вигляд не старший за мене. Своїми маніпуляціями я запитала. І, на щастя, він умів рахувати і знати свій вік. Тому я дізналася, що йому теж 20. Я б його ще запитала, але нас перервав гуркіт грому. Відволікшись на пару... тепер уже на Майро, я не помітила, як нас охопили хмари. І прохолодні краплі дощу почали падати на землю. Швидко зорієнтувавшись, я підбігла зібрати свої речі, щоб вони не намокли. На фоні було чути вітер, гуркіт грому, і як назло Майро теж щось говорив. Все зливалося в загальний шум. Я всіма силами намагалася зібрати речі, надягти капюшон, щоб не промокнути, все падало з рук. Почуття гніву підступило до горла. Я терпіти не могла, щоб не зірватися. Тут хтось доторкнувся до мене. Я обернулась і побачила Майро, він промокший, присів поруч. Я не зрозуміла, що відбувається. Тримаючи руку на моєму плечі, іншою рукою він показав на захід. І я побачила: сонце вже майже заховалось за морем, і хвилина на хвилину ми телепортуємося... Але ми повинні телепортуватися в різні світи. Ми більше не зустрінемось. Майро наостанок усміхнувся мені. Підвівся і пішов в іншу сторону від мене. Ні... ні... ні!! — Почекій, не йди! Залишся...! Але він навіть не обернувся. Я встала, краплі стікали по одязі і обличчі. Останній шанс зустріти когось. Не бути однією. — Залишся!! Будь ласка, прошу!! Нічого. Прокляте болото. Поскользнувшись, я впала на коліна. Сльози навернулися на очі. Єдиний чоловік за стільки часу, і я його втратила. Він був вже десять кроків від мене. Він зупинився. І ми почули звук, що вказував на завершення цього дня. Я знову була повернута спиною, я знала, що зелений спалах. Вітер посилився. Дощ почав різати очі. Тому я їх закрила. Останнє, що я побачила, — силует Майро. Неясний, розмитий... далекий. Знову темрява. Прокинувшись, я лежала на спині. Синє яскраве небо, сонце світило, хмари пливли своїм ходом. Підвівшись, я зрозуміла, що лежу в пустелі. І нікого більше немає. Що мені робити? Я знову одна

Пока нет комментариев. Авторизуйтесь, чтобы оставить свой отзыв первым!