Вступ

Я завжди думала, що найважливіші слова з’являються тоді, коли в кімнаті тихо. Коли ніхто не дивиться й не чекає від тебе правильної відповіді. Я відкривала зошит, ніби розмовляла з кимось, хто точно не переб’є. Тут залишалось усе те, що я не вміла пояснити — сумніви, думки, страхи і маленькі надії, які не наважувались жити вголос. Мені здавалося, що я дорослішаю повільніше за інших. Поки хтось знав, ким хоче бути, я лише вчилась слухати себе. День за днем, рядок за рядком. І, можливо, саме цей зошит знає мене краще, ніж будь-хто інший.