Частина I — Сніг мовчить

Її звали Еліра. Вона ніколи не сміялась уголос. Місто, в якому вона жила, було схоже на неї — сріблясте, мовчазне, з інеєм на стінах замість посмішок. А він… він з’явився, коли зникли троє. Не сказав, хто він. Не сказав, навіщо. Просто оселився у старому будинку на краю лісу, де дерева схилялися над снігом, ніби щось приховували. Він не говорив зайвого. І не дивився в очі. Але вона — дивилась. Вперше — випадково. Другий раз — навмисно. А третій… третій був тоді, коли вона залишилася пізно надворі і хтось ішов за нею крок у крок. ______ > — Ти? — А якби не я? ______ Її голос був гостріший за лід. Його — тихіший за тінь. ______ > — Ти дивний. — Бо не намагаюсь бути схожим на інших? — Бо в тебе очі, ніби ти… чекаєш. — Можливо, чекаю тебе. ______ Вона мала піти. Вона знала це. Але лишилась. Бо коли він стояв поруч — повітря наче тріскалось. І десь під тим тріском ховалось щось своє. Її.