Вступ

*** 17:39 Анжела Запізнюсь *** — Мама, і так часу мало, я запізнююсь, що ще треба? Анжела, звичайна непроста брюнетка із зеленими очима, яка вчиться на другому курсі педколеджу; нічого не встигати по навчанню? Забивати голову ментальними, психічними проблемами? Стояти любуватись у дзеркало, а потім кричати, що я не встигаю? Да. Я — Анжела). Дороблюючи деякі поручення мами, вона вибігає із хати по дорозі звонить найкращій подрузі — Віці, але... …недоступно. — Шо, мен?! Ти приклауєшся з мене?.. — говорить брюнетка з видохом вдивляючись в далину. Ця ситуація напрягає до неможливого, вже навіть починає тіпати від передоза емоцій на сьогоднішній день, 4 пари в педусі не так то просто витримати. А ще мама запрягла так, ніби не знала, шо я на сьогодні вже забронювала вечір. — НУ НАРЕШТІ, я тебе скільки ждати буду?! Давай бігом, — Віка запехана добігає до Анжели з бутилкою в руках і вже хотіла щось сказати, але.. — Давай пішли, по дорозі розкажеш, - обірвала її Анжела Віка — найкраща подруга Анжели, русоволоса дівчина з густим волністим волоссям, слухає тридцятихвилинні голосові від Анжели, як ж тут по іншому, найкраща подруга все-таки, завжди проводить її до хати, хоча сама потім відгребає від мами… — Ну і чого запізнилась? — Давай розкажу вже по дорозі назад? Ми дійшли вже — Як скажеш, — і двоє інтуїтивно повертають голови на стадіон другої школи, де, як не дивно, тільки по троху збирався народ. Пограти волейбол в середу вечором — вже як традиція для нашої компанії, тільки сьогодні вони вирішили покликати ще хлопців...... Щоб це всьо пройшло добре …