Перед Бурею

Потяг повільно підкотився до станції. За вікном — вечірнє небо, затягнуте хмарами, і дощ, що барабанив по шибках у знайомому ритмі. У повітрі витала волога прохолода, запах заліза і ще щось невловиме — передчуття чогось важливого. Як завжди кожного вересня, у Вероніки було змішане відчуття: спокій повернення додому і нервовий трепет від невідомого. — Нарешті, — зітхнула вона, замикаючи скриню. — Здавалося, ми вічність їхали. — Що ж, довше в потязі — менше часу з Снейпом, — озвався Фред, вигулькуючи з-за дверей купе з лукавим блиском в очах. — Не все так погано, згодься. — Це справедливо, — усміхнулась Вероніка, але відчула, як щоки палають. Вона відвернулась, сподіваючись, що ніхто цього не помітив. На пероні, у знайомій сутінковій імлі, їх зустрічав Хаґрід. Ліхтар у його руці відблискував на мокрому камінні, дощ блищав на капюшоні його дощовика. — Першачки! До мене, першачки! — гукав він, і перелякані дітлахи з великими очима наштовхувалися одне на одного, намагаючись не загубитися. Вероніка зупинилася біля Гаррі, спостерігаючи за малюками. — Це ж ми так виглядали колись? — запитала вона з м’якою усмішкою. — Думаю, я був ще нижчий, — серйозно відповів Гаррі, зсунувши окуляри. Вони обоє розсміялися. Сміх був коротким, теплим і щирим — як рідкісний промінь сонця у дощовий день. ⸻ Коли вони всі сіли в карети, які самостійно рушили до замку по звивистій стежці, Вероніка помітила, що Фред лишив порожнє місце поруч з собою. Її серце зробило маленький стрибок. Вона на мить вагалася, але врешті рішуче сіла. — Як думаєш, цього року щось вибухне? — прошепотів він, нахилившись ближче, ніби боявся, що їх можуть почути. — Що, знову туалет у підвалі? — підняла брову вона, намагаючись зберігати серйозність. Фред засміявся. Його сміх — глибокий і теплий — завжди змушував її відчути себе трохи легшою. — Я про Турнір, — сказав він тихіше. — Я дещо чув… Але офіційно ще нічого не оголошено. — Турнір? Який турнір? — Побачиш, — і ця усмішка... Вона знала її напам’ять — трохи зухвала, трохи ніжна, з тією ж іскрою, яка завжди змушувала її серце битися частіше. Вона повернула голову до вікна. За склом були лише дерева і дощ. Але в грудях — буря. Що з нею коїться? ⸻ Велика зала.Свічки спокійно плавали під зачарованою стелею, що цього разу ідеально віддзеркалювала темне грозове небо над Гоґвортсом. Запах гарбузового пирога, гарячого соку і воскових свічок змішався в знайому, затишну атмосферу. Вероніка сиділа між Гаррі та Герміоною. Її очі блукали залом, але думки були десь далеко. — Щось буде, — прошепотала Герміона, схилившись ближче. — Та всі так кажуть, — знизав плечима Рон, жуючи щось хрустке. Коли Дамблдор підвівся, зал миттєво стих. Його блакитні очі сяяли крізь окуляри-півмісяці, голос — спокійний, але сповнений енергії. — Друзі мої, вітаю вас у новому навчальному році! — промовив він. — Та перш ніж ми наповнимо тарілки, я прошу вас зберігати терпіння… Бо цей рік буде особливим. Вероніка напружилась. Її пальці вчепились у край столу. Вона поглянула на Фреда — той вже дивився на неї. І знову усмішка, та сама, з підтекстом: “Я знав, що ти здогадаєшся”. — Але про це — трохи згодом. Спершу — сортування. Шапка, як завжди, була драматичною. Вона співала довгу пісню про єдність і випробування. А потім, один за одним, першачки вирушили на свої місця. Коли останній учень був розподілений, їжа з’явилася миттєво. Смачна, різноманітна — і все ж, Вероніка не могла сконцентруватись на жодному шматку. — Гаразд, — нахилився до неї Джордж, — тепер можна їсти. Але пильнуй — щось готується. “Я вже це відчуваю,” — подумала вона, ковтаючи шматок запеченої курки, який здавався сухішим, ніж зазвичай. ⸻ Після вечері Дамблдор знову підвівся. В очах його палахкотіло щось нове — щось непередбачуване. — Як ви вже могли здогадатись, цей рік буде незабутнім. Ми матимемо гостей з інших шкіл магії… Бо у Гоґвортсі відбудеться… Турнір Трьох Чарівників. Спершу — тиша. Потім — вибух голосів, свистів, захоплених вигуків. Зал ожив, як вулкан перед виверженням. Вероніка поглянула на Фреда. Він світився від захвату. — Я знав! — прошепотів він. — Це небезпечно, — відповіла вона тихо, ледь не прошепотіла сама собі. — Саме тому — цікаво, — і знову той вогонь в очах, який вона так любила і… так боялася. Їхні погляди зустрілися, і Вероніка раптом усвідомила: вона переживатиме кожну мить. Якщо він спробує подати своє ім’я — вона не зможе бути спокійною. Вона боїться не за себе. Вона боїться за нього. У повітрі відчувалась напруга — навіть уроки здавалися менш важливими, ніж очікування чогось великого. Вероніка сиділа у Великій залі, граючись виделкою. Поруч — Гаррі, який жував запечену картоплю, і Рон, що голосно обговорював із Герміоною, хто саме буде чемпіоном від Ґрифіндору. — Слухайте, а якщо це буде Вероніка? — несподівано сказав Гаррі, з усмішкою дивлячись на сестру. Вона зірвалась на сміх. — Я? Та ви з глузду з’їхали? Я можу втратити чарівну паличку просто від хвилювання. — Але ти смілива, — вставив Фред, який щойно приєднався до них із Джорджем. — І не дуже розумна, якщо збираєшся брати участь, — додала Джіні, але з теплою усмішкою. Вероніка усміхнулась, але подумала про те, що дійсно не змогла б стояти одна серед смертельних завдань. Її погляд ковзнув до Фреда. От якби він був чемпіоном… У цей момент двері Великої зали різко відчинилися. — Вони прибули! — вигукнув один зі старшокурсників. Учні підхопились, повертаючись до входу. І дійсно — у дверях з’явився хтось у срібно-блакитній мантії. Його супроводжувала невелика група — усі високі, витончені, з гордою поставою. — Це Бобатон, — прошепотіла Герміона, захоплено. — Французька школа. Попереду йшла вражаюча жінка з суворим поглядом і неймовірно довгими руками — мадам Максим. Вона була наполовину велетенькою, що Вероніка вгадала одразу. Її хода була граційна, і вона гордо привела своїх учнів, що мовчки ступали позаду. Коли вони зайняли місця за спеціально накритим столом, над головами їхніх учнів з’явився прапор із зображенням двох перехрещених чарівних паличок та зірок. Не встигли учні Гоґвортсу опанувати себе, як знову розчинились двері. Цього разу у залу буквально увірвались учні в темних мантіях із червоними елементами — з холодними обличчями, трохи суворішими, але водночас сильними. Попереду — кремезний чоловік із густою чорною бородою. — Дурмстранґ, — прошепотів Рон, ніби не вірячи очам. — А це… — Рон затамував подих. — Це ж Крум! — Крум? — перепитала Вероніка. — Віктор Крум! Шукач з Болгарії, він грав на Кубку Світу! — пояснив Гаррі. Віктор ішов мовчки, не звертаючи уваги на навколишніх. Вероніка трохи здивовано спостерігала за ним. У ньому було щось… незламне. Зосереджене. Справжнє. Фред помітив її погляд. — Не скажи, що він і тобі сподобався, — пробурмотів він, склавши руки на грудях. — Та ні, — відповіла вона, червоніючи. — Просто… цікаво було побачити когось із Кубка. Фред не відповів. Лише дивився на неї трохи довше, ніж потрібно. ⸻ Пізніше в спальні Ґрифіндору Того вечора Вероніка лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Луна, її сова, спала на спинці стільця, обхопивши себе крильцями. Що ж, тепер усе починається, подумала вона. Вона ще не знала, що цей рік змінить її назавжди: вогонь, ревнощі, вибір, випробування — і серце, яке лише починало відчувати щось глибше, ніж просто симпатію. Вона заплющила очі — і побачила Фреда, як він усміхався їй, коли говорив: «Я боявся за тебе…» Але ж це просто жарт, правда? ⸻ Велика зала була прикрашена незвично: на стінах з’явилися герби інших шкіл, а посередині, де зазвичай стояли столи з їжею, поставили масивну дерев’яну чашу, вкриту різьбленням і таємничими рунами. Вона виглядала древньою й дихала магією. Усі учні вже сиділи на своїх місцях. Дамблдор підвівся, і в залі миттєво запанувала тиша. — Сьогодні, — сказав він урочисто, — я радий повідомити вам, що Турнір Трьох Чарівників офіційно відкрито. Легкий шепіт пробіг між рядами. — У ньому візьмуть участь лише ті, хто досяг сімнадцятирічного віку, — продовжив він. — Усі, хто бажає, можуть подати своє ім’я в Кубок Вогню. Вероніка нахилилась до Фреда: — Ну, тепер точно не зможеш, — сказала вона, лукаво всміхаючись. — Ага, бо я ж ніколи не порушував правил, — відповів він так само тихо, з тією ж усмішкою. — Фред… — попередила Джіні з іншого боку столу. — Я вас знаю. Ви з Джорджем щось придумаєте. — Ну, ми… — почав Джордж, але Герміона втрутилася: — Це небезпечно. Минулого разу учасники гинули, пам’ятаєте? — Саме тому, — підморгнув Джордж, — тепер усе під контролем. Безпека — на першому місці! — А от виклик — на другому, — додав Фред. Вероніка зітхнула. Їй подобалась його відвага. Але коли йшлося про смертельну небезпеку — серце стискалося від тривоги. — Ти не підеш, правда? — прошепотіла вона, не зводячи очей зі свічки перед собою. Фред замовк на мить. Потім нахилився ближче: — Вероніко… Якщо я скажу, що не піду, ти менше хвилюватимешся? — Трохи, — відповіла вона чесно. — Тоді я скажу: не піду, — підморгнув він. Вона засміялась, але щось у її грудях стислося. Було дивне тепло. І легкий страх. Тієї ж ночі, кімната старшокурсників Ґрифіндору перетворилася на майстерню божевільного винахідника. Фред і Джордж сиділи, зосереджено перемовляючись, креслили щось, міряли, чаклували. — Це дурна ідея, — сказала Вероніка, стоячи в дверях, сперта на косяк. — Ви ж знаєте, що Дамблдор не дозволить. — Саме тому ми й не питаємо дозволу, — відповів Джордж, не відриваючи очей від пергаменту. Фред обернувся до неї. — Хочеш допомогти? — Я? Та ви ж завжди кажете, що я занадто хвилююся. — Саме тому нам і потрібна твоя совість поруч — щоб ми не зайшли надто далеко. Вона хотіла відповісти щось дотепне, але, дивлячись в його очі, мовчки підійшла ближче. Вранці, Велика зала гомоніла, як вулик. Кубок Вогню перенесли до Зали трансфігурації — і всі, кому виповнилося сімнадцять, могли кидати туди свої імена. — Седрік уже подав своє, — прошепотіла Герміона, коли вони проходили повз. Вероніка глянула на нього — високий, впевнений, усміхнений. І добрий. Вона зустрілася з ним поглядом, і Седрік кивнув їй з легкою усмішкою. — Він мій фаворит, — сказала Герміона. — Можливо, і мій теж, — зізналась Вероніка тихо, більше до себе. Та коли вона обернулась, Фред уже стояв поруч. Його погляд... став серйознішим. Усі обговорювали, як Кубок Вогню вибирає імена. Всі хотіли знати, хто ризикне. І, звісно, Фред із Джорджем не збирались залишатись осторонь. Вероніка зайшла до Зали трансфігурації саме в ту мить, коли вони розгортали пергаменти з іменами. — Серйозно? — кинула вона, схрестивши руки. — Все під контролем, — відповів Фред, навіть не озираючись. — Ми випили багатозілля старіння. — І додали краплю елегантності, — додав Джордж, пригладжуючи волосся. Вероніка зітхнула й стала в кутку з Герміоною. — Вони божевільні, — пробурмотіла та. — Точно, — погодилась Вероніка, хоча куточки її вуст зрадливо тремтіли від усмішки. Фред і Джордж переступили межу навколо Кубка — і в ту ж мить їх підкинуло в повітря й жбурнуло на підлогу. У них виросли довгі сиві бороди. — Дамблдор!!! — пролунав їхній синхронний крик. Вероніка засміялась разом з усіма — щиро, голосно. Але в душі зітхнула з полегшенням. Вони не стануть учасниками. Увечері у Великій залі напруга в повітрі була майже відчутною. Кубок Вогню мав обрати чемпіонів. Дамблдор загасив свічки — і тиша огорнула простір. Полум’я в чаші стало червоним — і перший клаптик злетів у повітря. — Віктор Крум! — прочитав Дамблдор. Зала вибухнула оплесками. Згодом: — Флер Делякур! Потім: — Седрік Дігорі! Учні Гафелпафу буквально підскочили. Вероніка поглянула на Седріка. Він виглядав гідним і трохи зніяковілим. Їй знову сподобалась його щирість. Та раптом — полум’я знову змінилось. Усі замовкли. Ще один клаптик пергаменту вилетів. Дамблдор піймав його і прочитав: — Гаррі Поттер? Мовчання. Вероніка відчула, як її шкіра вкрилася мурахами. — Це… помилка? — прошепотіла вона до Рона. — Та як це взагалі можливо?.. — пробурмотів він. Фред і Джордж мовчали. Фред лише нахмурився і перевів погляд на Гаррі. А Вероніка — на Дамблдора. В його очах був подив, але й спокій. Гаррі підвівся повільно й рушив уперед. Усі мовчали. Вероніка зупинила його на мить, торкнувшись руки: — Ти ж не кидав туди ім’я? — Ні, — прошепотів він. — Я клянусь. — Я вірю тобі, — сказала вона тихо.