Після Мітки

Ранок після нападу був дивно тихий. Вероніка сиділа на старому пеньку біля згаслого вогнища. Її мантія була зім’ята, волосся скуйовджене, а в очах — порожнеча. Вона не могла забути ті маски, той регіт, ту тінь, що накрила небо. Це все було занадто для її розуму, занадто страшно, щоб це стало реальністю. — Ось ти де, — тихо сказав Гаррі, підходячи. Він сів поруч, мовчки, неначе відчуваючи, що слова зараз зайві. Вероніка обережно подивилась на нього, намагаючись зібрати свої думки, але не змогла. В її грудях стискалося щось важке. — Ти знав, що це буде? Що він… ще десь поруч? — її голос зривався, вона навіть не могла повірити, що це питала. Гаррі знизав плечима, на його обличчі не було і звичайного спокою. Він виглядав таким втомленим, таким самим розгубленим, як і вона. — Я… Я відчував, що щось не так. Але не думав, що буде так страшно. Вероніка опустила очі вниз. Вона вже не могла дивитися в небо, яке ще кілька годин тому було таким мирним, а тепер ставало місцем, де темніли такі самі сили, які поглинали всі живі душі. — Мені було страшно за тебе, — прошепотіла вона, її голос ледве пробивався крізь туман думок. — Коли ми бігли, я все дивилася, чи ти поруч. І Фред… Вона замовкла. Щось важке завмерло в її горлі. Ті слова не виходили. Гаррі підвів брову, вигляд у нього був невимовно серйозним. — Що — Фред? Вероніка швидко відповіла, намагаючись приховати все, що відчувала. — Нічого, — її слова линули, немов охолоджуючи всю ту бурю, що вирувала в серці. — Просто він… добре, що був поруч. Гаррі не став питати більше. Він мовчав, просто сидів поруч, ніби намагаючись зрозуміти, що сказати далі. ⸻ Вдома панувала напружена тиша. Моллі Візлі намагалася триматися, але кожні кілька хвилин її очі починали знову наповнюватися слізьми. Близнюки стали більш серйозними, навіть їхні жарти не мали тієї легкої атмосфери, що завжди була з ними. Джіні весь час сиділа поруч із матір'ю, її обличчя було серйозним, що зовсім не відповідало її віку. Рон ходив злий, мов бомба, постійно щось бурмотів собі під ніс, немов намагаючись знайти місце, де це все могло б просто зникнути. Вероніка сиділа в кімнаті Фреда й Джорджа, на підлозі, граючи з невидимими бомбами, які ті створили. Вона жбурляла одну, й та, зависаючи в повітрі, раптом вигукувала: — Увага! Увага! Поттер знову щось відчуває! — Дуже дотепно, — пробурмотів Фред, заходячи в кімнату. — Це, до речі, була експериментальна. І взагалі — це мій патент. — Ой, пробач, пане винахіднику, — Вероніка посміхнулася, піднявши руки, немов здаючись. — Можеш сам з нею поговорити, вона явно має характер. Фред присів поруч, і вони мовчки дивились, як бомба зависає, потім м’яко лопається, залишаючи по собі запах ванілі. Між ними відчувався якийсь новий зв'язок, важкий, але рідний. — Я серйозно, — сказав він тихо, його голос став неприродно тихим для нього. — Там, у лісі… Я боявся за тебе. — Ти? Боявся? — Вероніка глянула на нього з легким подивом, як ніби це було неможливим. — Ти ж завжди посміхаєшся. — Не тоді, — його слова були як м’який удар по серцю. Вони на мить замовкли. У повітрі знову нависло це невизначене відчуття, нове, незвичне, але Вероніка одразу втекла від нього. Їй було некомфортно від цієї новизни, від того, що це все ставало більше, ніж просто дружба. — Мені здається, ця штука вибухає лише тоді, коли хтось намагається бути серйозним, — змінила тему Вероніка, намагаючись приховати відчуття, що її переповнювало. Фред усміхнувся, його посмішка знову була легкою, знайомою. — Тоді вона вже давно мала вибухнути. ⸻ Наступного дня всі зібрали речі. Багаж, коти, сови, мітли — усе летіло в різні боки, ніби кожен намагався якомога швидше втекти від того, що сталося, але все ще залишалося в серці. — Ти думаєш, цей рік буде спокійним? — запитав Гаррі, піднімаючи клітку з Баком, поглядаючи на Вероніку, на її заспокійливу усмішку. — В Хогвартсі? — Вероніка усміхнулась. — Тільки якщо ми втратимо пам’ять. На платформі їх уже чекали. Потяг виблискував червоним кольором на ранковому сонці, його металеві частини майже світилосвітяться. Гаррі, Рон, Герміона, Джіні, близнюки й Вероніка — усі зайшли в одне купе. Вероніка сіла біля вікна, притиснувши руки до скла, що відбивало її власне обличчя. Навпроти — Фред. Вона дивилась на нього через скло, яке розривало світ на шматки. Він щось жартував із Джорджем, але раз у раз кидав на неї короткі погляди. Це були не просто погляди. Вони відчувалися, наче він намагається побачити щось більше, ніж просто друга. Її серце билося трохи швидше. Вона відчувала: цей рік буде… іншим.