Епізод 1 "Загублене ім'я"

Зимова ніч огортала маленьке містечко Люнель, загублене серед пагорбів і старовинних вуличок. Пухнастий, білосніжний сніг повільно кружляв у повітрі, немов у химерному танці, й лагідно вкривав землю м’якою, безмовною ковдрою. Мороз скував усе навколо, пронизуючи шпарини вікон і дверей, ніби намагався заглянути у кожну душу. У двері невеличкого дитячого будинку хтось постукав. Глухий звук розітнув нічну тишу. Відчинила їх жінка середніх літ на ім’я Емма. Її обличчя, суворе й змарніле, трохи здивовано сіпнулось, коли вона побачила те, що стояло на порозі.Там була корзинка. Плетена, стара, обмотана вицвілими стрічками. У ній — маленьке немовля, закутане в брудні простирадла й потерті тканини. Дитя мирно спало, тихо сопучи, немов не відчувало пронизливого холоду ночі. — О, Інес! Марта! Йдіть сюди! — крикнула Емма, впускаючи мороз до холу разом із подихом ночі. — Нам знову підкинули дитину… Інес, Марта й Емма — три жінки, на яких тримався цей дитячий будинок, зібралися в невеликій залі біля каміна. Вогонь тихо потріскував, розсіюючи тіні по стінах, немов підслуховуючи їхні розмови. Інес — струнка, з втомленим, але лагідним поглядом блакитних очей. Її світле волосся було зібране в простий пучок. Сувора, але водночас співчутлива. Вона не наказувала — вона прохала. І навіть у докорах її голос звучав по-материнськи. Марта — п’ятдесятивосьмирічна, із короткою рудою стрижкою «під хлопчика». Жорстка, прямолінійна, трохи повна, вона мала голос, який примушував навіть повітря навколо застигати. В її присутності діти завжди випростувались і мовчали. І, нарешті, Емма — найстарша. Більше шістдесяти, з білим волоссям і темними, пронизливими очима. З немовлятами вона була лагідною, майже доброю. Та щойно дитині минав третій рік — щось в ній змінювалося. Вона ставала крижаною, мов стара статуя справедливості без серця. Усі троє схилились над корзинкою. Дівчинка спала, час від часу тихенько зітхаючи. До її маленької ручки був прив’язаний клаптик паперу. На ньому — лише одне слово: "Маріанна". — Ні прізвища, ні дати народження... — зітхнула Марта, похитавши головою. — Хто ж її так залишив? — м’яко спитала Інес, і її голос здригнувся. — Ті, хто переклав на нас відповідальність, — сухо мовила Емма. — Але маємо зареєструвати її. Хоча, можливо, спершу... спробуємо знайти її батьків? — Подамо до міської ради, розклеїмо оголошення, спитаємо сусідів, — запропонувала Інес, уже беручи на себе ініціативу. — Хоча… — Марта зиркнула на Маріанну — така маленька, тиха… — Навряд чи хтось повернеться за нею. — Але спробувати треба, — рішуче відповіла Інес. Минуло два місяці. Було подано повідомлення, розпитано мешканців, обійдено майже все місто. Та жодної відповіді, жодної зачіпки. Ніхто не шукав Маріанну. Вона стала сиротою з єдиним записом у документах — ім’я і дата, коли її знайшли. Вона росла тихою, спостережливою, мов тінь, що лиш краєм ока зачіпає світ. У три роки, коли інші діти ще пізнавали слова, Маріанна вже підходила до Інес, що прала білизну, і шепотіла: — Тобі не тяжко? Давай я допоможу… Інес всміхалась: — А ти знаєш, як? — Ні… але я навчусь. Я хочу допомогти. — Ну що ж, — лагідно відповідала Інес. — Тоді потримай цю миску, а я полощу. Відтоді Маріанна часто допомагала. Прибирала, складала речі, робила те, що інші діти ігнорували. Коли її питали, чому не грається з однолітками, вона знизу поглядала і відповідала: — Мені цікаво допомагати. Правда була інша. Більшість дітей її не любили. Старші — зневажали. Вона була надто гарною, надто спокійною. Немов лялька, чужа серед них. Блакитне, хвилясте волосся, зелені очі, що світилися під сонцем, — усе це дратувало. Не раз заможні сім’ї звертали на неї увагу, зачаровані зовнішністю. Але щоразу все закінчувалося однаково. Плітки. Бруд. Образи. Одного разу її облили чаєм перед візитом потенційних батьків. Іншим разом — прошепотіли гостям, що "вона зла й обманлива". Кидали в калюжі. Підстригли волосся вночі, залишивши нерівні пасма. І сміялися: — Тепер ти страшна! Хто тебе візьме? Виховательки мовчали. Бачили — але не втручались. Хіба що, коли вже здіймалась рука. Та й самі могли дати ляпаса за щось дрібне. Маріанна терпіла. Не плакала, не кричала. Просто ставала ще тихішою. Ізолювалася. Ховалася в бібліотеці — єдиному місці, де її ніхто не чіпав. Вона любила книги. Особливо пригодницькі. Де люди вирушали в подорожі, рятували світ, знаходили друзів. У тих історіях вона шукала себе. У тих вигаданих світах жила її душа. Вона була одна. Без друзів. Без підтримки. Світ здавалося, закрив перед нею двері. Але глибоко всередині жевріла надія: це не назавжди. Колись усе зміниться. Колись..