Епізод 2 "Шанс або пастка"

Минуло багато часу. Маріанні вже виповнилося чотирнадцять. З тих пір, як вона перестала реагувати на образи, старші діти залишили її у спокої. Вони ніби зрозуміли, що добилися свого — вона більше не була для них перешкодою чи суперницею. Однієї ночі, коли місяць яскраво світив у вікно, Маріанна прокинулась від спраги. Ліниво сівши на ліжку, вона потерла очі, піднялася й пішла на кухню, щоби освіжити горло. Повітря в кімнаті було прохолодним, і вона відчула, як пориви вітру, що проникали через щілини в вікнах, торкалися її шкіри. Проходячи повз кімнату обговорень, де зазвичай збиралися виховательки, вона випадково почула своє ім’я. Зупинилась. Тіні на стінах здавалися довшими, але жоден звук не порушував спокій ночі. Затаївшись у темряві, прислухалась до розмови. — Ну що, Ревери вибрали трьох дівчат. Але, здається, найбільше уваги — до Маріанни. — тихо сказала Інес. — Цікавляться тихими. Схоже, знають, кого шукати. — З досадою мовила Марта. — Оце нам і біда, — буркнула Емма. — Як вони виберуть саме її — втратимо найзручніший інструмент. Маріанна ж ніколи не сперечається. Не створює проблем. Робить усе, що скажеш. — Саме тому і страшно, — погодилась Інес. — Їм вона припаде до душі. А ми залишимось без... ну, без нашої тихої помічниці. — Треба діяти, — кинула Марта. — Щоб не здалося їм, ніби вона така вже й хороша. — Підготуємо їй текст, — запропонувала Емма. — Нехай розкаже, яка вона неслухняна, примхлива, груба. Щоб не захотіли її брати. — Еммо, а коли вони приїдуть? — Запитала Інес. — Через п’ять днів. Є трохи часу. Але діяти треба вже. Маріанна застигла. Тіні розмивались у темряві, а її серце билося швидко. Здавалося, що все, чого вона прагнула, відправлялося в невідомість, віддаляючись так швидко, як і прийшло. Вона тихо повернулась до кімнати й лягла в ліжко. Очі були широко розплющені, і марні спроби заснути не допомагали. Голова була переповнена думками. «Що тепер буде?» Вранці її знову запрягли роботою, як завжди. Але роздуми не покидали її жодної хвилини. І вже після обіду вона зробила свій вибір. Вона попросила у виховательок трохи паперу й перо — мовляв, хоче намалювати щось на стінку в кімнаті. Раніше вона такого не просила, але ж нікому не було до неї справи. Її відпустили. Дівчина попрямувала у двір. Він не був великим — фонтанчик, стара дитяча гірка, і далі — запущений сад. Кущі та дерева тут росли як заманеться. Саме в цій хащі, біля старого дуба, Маріанна колись облаштувала собі тихе місце. Вона розчистила його сама — і тепер це був її куточок спокою. Сьогодні вона прийшла саме сюди. Переконавшись, що її ніхто не бачить, дівчина присіла під деревом, розгорнула папір і почала писати. Вона продумувала свій план до деталей. У притулку навчили лише основам читання, й то — далеко не всі діти знали букви. Лише троє вміли читати. Але Маріанна пішла далі — навчилась і писати. Сама. Потайки. Нікому про це не розповідала, бо побоювалась насмішок. Вона вивела рівний рядок, потім ще один. План складався з двох варіантів — і все залежало від того, якими виявляться ці люди. Усі наступні дні дівчина чекала та мріяла. Через чотири дні після обіду, в притулку пролунав заклик. У кімнату обговорення покликали трьох дівчат: Маріанну, Еллу й Сабіну. Коли деякі діти почули ім’я Маріанни, вони кинули на неї злі погляди. Вона, не звертаючи на них уваги, вирушила в призначене місце. Кімната була проста. Маленький стіл, невеликий диван, кілька старих картин на стінах і зачинене вікно. В кімнату разом із дівчатами зайшла Інес. Вона зачинила двері на ключ і почала говорити. — Дівчата, завтра після обіду до нас приїде дуже поважна родина. Вони хочуть поговорити з вами наодинці. Ви маєте виглядати охайно, говорити чітко, і бути щирими. Покажіть себе з найкращого боку. Це може змінити ваше життя. Після цих слів вона поглянула на Маріанну. — Усі вільні. Крім тебе, Маріанно. Коли дівчата вийшли, Інес сіла поруч із нею, взяла за руки й сказала тихо: — Маріанночко... Ти стала для нас дуже дорогою дівчинкою. Ми всі розуміємо, як сильно ти хочеш знайти справжню родину. І ми всі щиро хочемо твого щастя. Але тільки не з цією парою... Маріанна мовчала, дивлячись у підлогу. Інес продовжила: — Вони дуже… дивні. Нам не сподобалось, як вони себе поводили. Ми не впевнені, що вони добрі люди. — Тоді чому ви не відмовили їм? — перебила її Маріанна з удаваним здивуванням. Інес трохи зніяковіла, але чесно відповіла: — Вони дали притулку велику суму. Відмовити було вже... незручно. Але ми з сестрами вирішили, що краще буде, якщо ти сама не захочеш до них і покажеш себе з “не найкращого” боку. Так вони передумають. — І що я повинна казати? Вихователька дістала аркуш і подала його дівчині. — Ось. Ти ж у нас молодчинка, читаєш добре. Це слова, які ти маєш їм сказати. Маріанна взяла листок, натягнула усмішку й кивнула: — Добре. Дякую, що.. піклуєтесь про мене... — Ми сподіваємося, що ти зробиш усе правильно, наша дорога дівчинко, — сказала Інес і ніжно обійняла її. Ввечері, коли сонце вже торкалося лінії горизонту, Маріанна знову прийшла до свого дуба. Вона перечитувала текст, який їй дали. Кожного разу — сміючись з нього. Тепер її план був повністю готовий. Залишалося лише дочекатись завтрашнього дня…