«Може, я просто придумав собі все це?»

Наступні тижні були схожі на затишне продовження літа. Саша й Віталік бачилися майже щодня — то на перерві, то після уроків, то просто так, без причини. Вона завжди сміялася, коли він щось ніяково казав, і обожнювала чіплятися до нього за дрібниці: — Ти знову забув зарядку? — Я не забув, я стратегічно залишив удома, щоб ти дала свою. — Хитрий, — усміхалась вона, — але сьогодні я теж забула. — От бачиш, ми ідеальна команда. Разом — повний провал :) Віталік часто приносив їй дрібниці — маленькі сюрпризи без приводу: брелок з її улюбленим персонажем, стікери, шоколадку, цукерки. Вона щоразу дивувалась: — Ти що, серйозно це купив для мене? — Ну а кому ще? — Ти дивний. Але в хорошому сенсі, — сказала вона одного разу й тихо додала: — Мені подобається. Він відвернувся, щоб приховати посмішку. У ті миті йому здавалося, що все просто. Що вона — його світ, і цього достатньо. Одного дня на уроці фізкультури клас зібрався на подвір’ї. Віталік саме розмовляв із Сашею, коли до них підійшов високий хлопець з коротким темним волоссям. — Привіт, я Денис. Новенький. — О, ще один! — зраділа Саша. — Я теж недавно прийшла. — Супер. Може, покажеш мені школу потім? — Та без проблем. Віталік стояв поруч, мовчки спостерігаючи. Йому не сподобалося, як легко вони заговорили. Після уроку він спробував удавати, що все нормально. — То… як тобі цей новий? — Денис? Прикольний. Ми з ним уже домовились пограти в баскет завтра. — Ага, — коротко кивнув він. — Круто. Але голос його зрадницьки змінився. Саша помітила, але нічого не сказала. Наступні дні стали трохи інакшими. Саша часто сміялась десь у компанії Дениса, а Віталік ловив себе на тому, що чекає її повідомлень — і не отримує. На перервах вона все ще підходила, але вже поспіхом, «на хвилинку». Одного разу він побачив, як вона сидить у коридорі, розмовляючи з Денисом. Вони сміялися. Так само, як колись сміялися вони з нею. — Привіт, — сказав він, підходячи ближче. — О, привіт! Ми тут просто… говоримо. — Та бачу, — відповів він, намагаючись усміхнутись, але всередині щось стискалося. Коли він пішов, Саша на мить задумалась — їй здалося, що в його очах промайнула тінь. Того вечора Віталік довго дивився у вікно. Телефон лежав поруч — повідомлення не приходило. Його пальці машинально відкрили гру, але тепер вона вже не приносила радості. «Може, я просто придумав собі все це?» Він вимкнув телефон і сів у тиші. А десь там, на іншому кінці міста, Саша сміялась з Денисом у голос. І не розуміла, що хтось зараз сидить у темній кімнаті, думаючи лише про неї.