Тиша між нами

Дні стали дивними. Раніше Саша писала першою — навіть просто «привіт» без причини. Тепер її повідомлення з’являлися рідше, а між ними — мовчання, яке тиснуло на груди. На перервах вона сміялась десь у компанії Дениса. І кожен її сміх болів, хоч він намагався не показувати. — Ти що такий сумний? — спитала вона якось. — Та ні, просто не виспався. — Ага, — кивнула й, не встиг він нічого додати, побігла до того самого Дениса, який уже чекав її біля дверей. Віталік дивився їй услід і стискав кулаки в кишенях. Йому було нестерпно відчувати, що її увага більше не належить йому. Ввечері він довго дивився в екран телефону. Повідомлення «в мережі» поруч із її ім’ям зводило з розуму. Він набирав текст — «Ми можемо поговорити?» — і стирав. Знову писав. Стирав. «А може, вона просто дружить із ним? Може, я все накручую?» «А може, ні?» Думки крутилися в голові, як зіпсована платівка. Зрештою він відкрив чат із Настею — єдиною людиною, якій міг довіритись. (😉💋) Віталік: Настя, я вже не знаю, що робити. Вона ніби віддалилась. Настя: Саша? Віталік: Ага. Весь час з тим Денисом. Я вже не витримую. Настя: Бро, слухай. Віталік: Кажи. Настя: Я тобі так скажу. Газуй. Треба устранять конкурентів. Тупо єбаш. Бо якщо зараз здать задню — то потім може бути пізно🤷🏼‍♀️ Він перечитав це кілька разів. І десь у грудях — там, де щойно було сумно, — з’явилося щось інше. Рішучість. Віталік підняв голову. У вікні вже сутеніло, небо затягнуло хмарами. Він відкрив чат із Сашею, набрав повідомлення і, не думаючи, натиснув «надіслати»: «Нам треба зустрітись. Через 10 хвилин буду у тебе біля під’їзду.» Він кинув телефон у кишеню, схопив куртку й вийшов із дому. Десь у небі загуркотів грім — так, ніби навіть погода знала, що ця ніч змінить усе.