Під дощем

/Від лиця Саші/ Вечір був спокійний. На столі — зошити, підручники, чай, який уже давно вистиг. Вона намагалася розв’язати задачу з математики, але думки весь час кудись тікали. До Віталіка. Він останнім часом став дивним: рідше жартував, уникав поглядів, ніби щось ховав. Може, образився? А може, просто втомився? Телефон тихо задзвенів. Нове повідомлення. Віталік: «Нам треба зустрітись. Через 10 хвилин буду у тебе біля під’їзду.» Саша завмерла, перечитуючи текст кілька разів. Серце вдарилось швидше. Що сталося? Чому такий різкий тон? Вона глянула у вікно — хмари низько висіли над містом, у повітрі пахло дощем. Швидко накинула куртку, схопила телефон і вибігла надвір. /Від лиця Віталіка/ Він стояв під під’їздом, ховаючи руки в кишенях. Дощ починався — спершу легкі краплі, потім сильніше. Віталік відчував, як серце б’ється в грудях, ніби зараз вистрибне. І тоді двері під’їзду відчинились. Вийшла Саша — чорне волосся злегка прилипло до обличчя, очі здивовані, але теплі. — Ти що, злякав мене, — сказала вона, крокуючи ближче. — Щось сталося? Він мовчав кілька секунд. Потім нарешті заговорив: — Я не можу більше так. — Як «так»? — Дивитись, як ти смієшся з ним. Як ти проводиш час не зі мною. Як я просто стою осторонь, наче мене немає. Саша зніяковіла, зробила крок назад. — Віталік, ми просто друзі… — Ми теж «просто друзі», правда? — у його голосі була суміш болю й розпачу. — Ти ж сам казав… — Бо боявся, — перебив він. — Боявся, що зіпсую все, якщо скажу правду. Але тепер — все одно. Він зробив крок уперед. Дощ уже ліг на його плечі, вода стікала з волосся, але він не зважав. — Я не хочу більше мовчати, Сашо. Я тебе… я тебе люблю. Вона стояла мовчки. Тільки звук дощу заповнював простір між ними. І тоді вона прошепотіла: — Ти дурень… Він підвів очі, не розуміючи. — Дурень, бо я давно чекала, коли ти це скажеш. Віталік не встиг нічого відповісти — вона підійшла ближче, і між ними залишився лише подих. Краплі дощу падали їм на обличчя, на руки, коли він обережно торкнувся її щоки. Вона не відсторонилася — тільки заплющила очі, ніби боялася зруйнувати цю мить. Його пальці обережно ковзнули по її волоссю, намоклому від дощу, він нахилився трохи ближче — і повітря між ними ніби стало густішим, теплішим. Їхні подихи змішалися. Саша підняла погляд — і в її очах було все: розгубленість, ніжність, і щось глибше, чого вони обидва боялися назвати. Коли їхні губи нарешті зустрілися, світ зник. Не було більше ні дощу, ні холоду, ні шуму міста — тільки вони двоє. Поцілунок був тихим, несміливим спершу, але з кожною секундою все справжнішим. Віталік відчув, як її руки обережно торкнулися його куртки, як вона трохи тремтить, і сам не втримався — притягнув ближче, щоб зігріти, захистити, просто бути поруч. Дощ лив сильніше, але це вже не мало значення. Він стікав їм по обличчях, ніби змивав усі недомовленості, образи, страхи. І залишав тільки двох — Сашу і Віталіка, двох, які нарешті перестали ховатись за словами «просто друзі». Саша тихо посміхнулась крізь поцілунок. Віталік усміхнувся у відповідь, торкнувся її чола й притулився лобом до її. І вони стояли так — посеред дощу, під холодними краплями, які чомусь здавались теплими, бо вперше за довгий час — все було на своєму місці…