Глава 2 Скеля відлуння

Наступного ранку Кріс і Ілля вирушили за мапою. Скеля Відлуння була позначена на узліссі, де ніхто давно не ходив. Але саме туди вів кулон, який світився щоразу, коли вони наближались. Перш ніж дістатися до скелі, на стежці з’явились троє дівчат. — «Кріс?» — тихо промовила одна. Її звали Сіма — 14 років, зріст 1.53, як у Кріс. Худенька, з темним волоссям, зосередженим поглядом і зошитом, повним дивних записів. Вона здавалася спокійною, але в її очах було щось сильніше за страх. Поруч стояли Мар’яна й Аня — обом по 13 років. Мар’яна — рішуча, з ледь хвилястим каштановим волоссям і яскравим поглядом. Її зріст — десь 1.63, і вона мала енергію, яка змушувала навколишніх рухатися разом із нею. Аня — тиха й дуже уважна. Вона здавалася замисленою, але не пропускала жодної деталі. Її зріст також був приблизно 1.60–1.65, вона носила окуляри з тонкою оправою та тримала в руках невеликий компас. — «Ми чекали тебе,» — сказала Сіма. — «Ми — Хранительки Сліду. Нас троє. Але тільки ти зможеш пройти випробування.» — «Ви теж бачили мапу?» — запитав Ілля. — «У кожної з нас був фрагмент істини,» — відповіла Аня спокійно. — «Тепер усе з’єдналося.» Всі п'ятеро підійшли до скелі. Камінь світився зсередини. Коли Кріс торкнулась його кулоном — з’явилась тріщина. У ній — яскраве світло, схоже на зоряне небо. — «Готові?» — запитала Кріс, обернувшись до своїх нових друзів. — «Завжди,» — відповів Ілля. Аня, Мар’яна та Сіма мовчки стали поруч. Вони ступили всередину. І світ навколо… змінився