Глава 6 Сила в тіні

Ніч над Храмом Тіней була тиха, але не спокійна. Кам’яні стіни мовчали, а світло від вогню коливалося, наче сам храм дихав. П’ятеро обраних разом із Шевою сиділи в головному залі, відпочиваючи після випробувань. Всі відчували — щось наближається. Кріс сиділа поруч з Іллею. Її рука в його долоні, його зелено-блакитні очі — в її. Він ніжно торкнувся щоки дівчини, в її грудях завирував вітер — але цього разу всередині. — «Навіть у темряві, я бачу тільки тебе,» — прошепотів Ілля. — «А я чую тільки тебе… навіть коли все мовчить,» — відповіла вона. Їхній поцілунок був тихий, майже невидимий — але сильніший за бурю. У кутку залу біля вогню Шева мовчки сидів, втупившись у язики полум’я. Поруч — Мар’яна, як завжди стримана, але уважна. — «Ти завжди такий холодний?» — тихо запитала вона. — «Я не холодний. Просто навчений мовчати.» — «І що ти мовчиш зараз?» Шева простяг руку до вогню — і вогонь згас. Його долоня світилась темною, срібною міткою у формі півмісяця. — «Моя сила — тінь. Я можу зникати, слухати те, чого інші не чують. Я бачу людей і… брехню. Але це не завжди легко.» Мар’яна нахилилась ближче. — «Ти не брехав мені ні разу. Цього досить.» Шева не відповів. Але коли її пальці торкнулись його руки, він не відсмикнувся. І вперше — дозволив собі закрити очі. — Аж раптом... Десь у глибині залу — звук. Ледь чутний, ніби подих. Потім — кроки. Потім… голос. — «Кріс?.. Ілля?.. Це ви?..» Усі піднялись. З темного коридору вийшла дівчина з карими очима, трохи нижча за Аню й Мар’яну. Її волосся було скуйовджене, обличчя трохи запорошене, але риси — знайомі до болю. — «Настя?..» — прошепотіла Кріс. — «Ви… нарешті…» — дівчина ледь стримувала сльози. — «Я думала, що… ніколи більше вас не побачу.» Вони кинулись до неї. Кріс обійняла її міцно. Аня заплакала. Сіма лише схопила її за плечі: — «Жива… Ти жива…» — «Як ти сюди потрапила?» — запитав Ілля, не відпускаючи Кріс. — «Я… загубилась. Пам’ятаєте той день?.. Я пішла слідом за голосом… а потім усе зникло. Я опинилась тут. Я жила в темряві. Але знала — ви прийдете. Ви не могли мене покинути…» Настя сіла біля вогню. Її очі дивились навколо — на рідні обличчя. Вона була виснажена, але сильна. Трималася. — «Настя… ми більше тебе не відпустимо,» — сказала Кріс. Шева стояв осторонь. Але спостерігав. І шепотів собі: — «Шоста… з минулого. Але в ній — щось більше…» — Тієї ж ночі, коли всі заснули, Настя раптом прокинулась. Її очі блищали в темряві. Вона прошепотіла щось, чого ніхто не чув. Із її пальців на мить пробіг світлий імпульс. Маленький. Майже непомітний. Але Шева помітив. > — «Вона змінилась. І вона щось не договорює…» А в тінях храму знову задрижала стіна. Хтось чекав. Хтось знав. > — «Ви знову разом. Але тепер ви — ключ. І я прийду по вас"