Глава 7 Те, що ховається в тіні

Ранок у Храмі Тіней не був схожий на ранок. Світло не проникало крізь стіни, лише млявий сірий туман заповнював повітря. Настя спала біля Сіми, міцно тримаючись за її руку. Її дихання було рівним, але на чолі виступив піт. Кріс прокинулась першою. Поруч — Ілля, усе ще тримав її пальці, наче боявся відпустити навіть уві сні. Вона посміхнулась. Вперше за довгий час їй було спокійно. Аж раптом — скрип. Шева. Він повернувся з розвідки. Але щось у ньому було… не те. Його погляд — порожній. Хода — тверда, різка. Мар’яна підійшла до нього, зупинивши рукою. — «Ти де був?» — «Неважливо. Нічого нема,» — сухо відрубав він. — «Шево?..» — її голос затремтів. — «Це ти?» Він глянув на неї — на мить щось блиснуло в його очах. Потім — знову холод. — «Не став мені запитань. У цьому місці краще мовчати.» Мар’яна відійшла назад, наче обпеклась. Вперше злякалась не за нього, а його самого. --- Всі зібрались у головному залі. Там, де ще вчора було спокійно — тепер лежала тріщина у підлозі, і з неї просочувалась темна енергія. — «Це не випадково,» — сказала Аня. — «Хтось або щось наближається.» Сіма кивнула. — «Я це відчуваю. Немов хтось ходить під нами.» Кріс встала у центрі зали. Її погляд став твердим. — «Ми не будемо ховатись. Якщо щось йде — ми зустрінемо це разом.» Ілля став поруч. — «Я з тобою завжди.» Настя підійшла ближче. Вона виглядала тихою, навіть крихкою, але її голос був чіткий: — «Я відчуваю, де вони. Їх троє. Вони сповнені темряви… але їх веде щось одне. Хтось, хто шукає… тебе, Кріс.» — «Мене?» — здригнулась Кріс. — «Ти — центр вітру. Але також… ключ до чогось більшого. І хтось це знає.» Раптово — вибух. Тінь прорвалась крізь тріщину — темна, мовчазна, обернена в щось схоже на звіра. Ілля кинувся першим. Його кулаки світилися. Кріс здійняла руки — вітер розрізав простір. Але… Шева стояв осторонь. Не рухався. Мар’яна закричала: — «Шево! Допоможи!» Він повільно повернувся. Його очі блиснули червоним. На мить — але досить, щоб Аня шепнула: — «Він… змінюється.» — Бій був короткий, але виснажливий. Завдяки Насті, яка неочікувано створила захисне світло руками — ворог зник у темряві. Всі дихали важко. І тільки Шева знову зник… кудись у глибини храму. Мар’яна опустилася на коліна, в кутку стискаючи в руках його плащ. — «Він не злий… Я знаю. Але щось із ним коїться…» Кріс підбігла, поклавши руку їй на плече. — «Ми не дамо йому зникнути. Ми витягнемо його. Разом.» Настя сіла поруч. — «Інколи світло повертає навіть найтемніших. Я допоможу.» Ілля обійняв Кріс ззаду. — «Ти — моє світло. А я твоє.»