Частина 1 «Ну я ж казав,що буду поруч»

Він обережно взяв обличчя Софії у свої долоні, вдивляючись у її заплакані очі так уважно, ніби намагався прочитати кожну приховану емоцію. Повільно торкнувся своїм лобом її лоба, і дівчина мимоволі подалась вперед у відповідь, легко зачепивши його ніс своїм. — Чому, коли мені важко, ти завжди поруч? — тихо запитала вона. Між ними повисла тиша. Паша мовчав лише кілька секунд, але для Софії ця мить розтягнулась у цілу вічність. Вона підняла на нього очі, терпляче чекаючи відповіді. — Тому що хтось має бути поруч, — промовив він на одному диханні, ніби боявся сказати більше, ніж дозволяв собі. І знову — тиша. Вони стояли, торкаючись лобами, переплітаючи пальці, і в той момент їм не потрібно було нічого іншого. Лише ця тиша. Лише дотики. Лише дивне, майже незвичне відчуття спокою, яке вони знайшли одне в одному. Усе інше раптом втратило значення: нерозкриті справи, поцілунок Андрія, викриття Оксани, увесь хаос останніх днів. Світ ніби завмер, залишивши тільки їх двох посеред цієї тиші. — Тобі потрібно поспати. Я можу побути з тобою, якщо хочеш, — тихо порушив мовчання Паша, поправляючи плед на її плечах. — Ти справді залишишся? — Софія підняла на нього погляд — трохи здивований, але такий ніжний. Саме такий, як у її снах. — Ну я ж казав, що буду поруч. Він обережно підвів її до ліжка, підтримуючи за плечі, допоміг зручно влаштуватися. — Закривай очі. Уві сні стане легше. Повір, я знаю, — прошепотів хлопець, лагідно прибираючи пасмо волосся з її скроні. І Софія заплющила очі. Вперше за довгий час вона засинала не сама.Вперше відчула справжнє полегшення. Вперше дозволила собі просто бути слабкою поруч із кимось. Поруч із ним. Та думка про те, що завтра все повернеться на свої місця і Паша знову стане звично холодним, усе одно не відпускала її. Саме тому, перш ніж остаточно провалитись у сон, вона міцніше стиснула його руку. А він так і залишився сидіти поруч. Тримаючи її долоню у своїй, вдивляючись у її обличчя так, ніби боявся пропустити бодай одну мить. Нарешті він міг дивитись на неї стільки, скільки хотів. Ранок. Сонячне світло вже давно розлилося кімнатою, м’яко ковзаючи по обличчю Софії. Трохи зморщившись від теплого проміння, дівчина повільно відкрила очі й солодко потягнулась у ліжку. І раптом свідомість накрили спогади про вчорашній вечір. Паша.Його слова. Те, як вона засинала, тримаючи його за руку. На губах Софії мимоволі з’явилась легка посмішка. З думок її вирвав тихий шум із кухні. — Невже він залишився?.. — майже пошепки промовила вона сама до себе. Скинувши плед, Софія тихо пройшла до кухні й завмерла у проході. Паша стояв біля плити, щось готуючи на пательні, а квартирою розливався теплий аромат свіжої кави та сніданку. — Добрий ранок, — тихо сказала дівчина, ніби боялась порушити цю дивну домашню атмосферу. Паша озирнувся через плече й ледь помітно всміхнувся кутиком губ. Вона стояла така мила й справжня: із розпатланим волоссям, заспаними очима й великим светром, що ледь спадав з плеча. Зовсім не схожа на ту Софію, яка щодня керує відділом особливо тяжких кримінальних злочинів. Але саме таку Софію він хотів бачити щодня. — Добрий ранок. Вибач, не хотів тебе будити. Хотів, щоб ти нормально виспалась. Тобі потрібно відпочити від усього цього. — Нічого. Я не звикла довго спати. Особливо коли по квартирі розходиться такий смачний аромат, — Софія шумно вдихнула запах їжі й підійшла ближче, зазираючи у пательню. — І що ж приготував шеф Павло? Яєшню? — Ну, враховуючи, що у твоєму холодильнику миша повісилась, це був найкращий варіант. — Сам же сказав — важкі дні були. Не було часу ходити за продуктами. — Ну, значить, будемо викручуватись із того, що є. Хоча, якщо чесно, у мене вдома ситуація не краща, — усміхнувся Паша, ставлячи дві тарілки на стіл. — Зараз поснідаємо, а ввечері сходимо за продуктами. — Ми? — здивовано перепитала Софія. — Ну так. Тобі сьогодні краще не залишатись самій, — спокійно відповів Павло, починаючи снідати. — Паш… може поговоримо? Про… — Софія обережно торкнулась його пальців, але хлопець одразу перебив її. — Поїж нормально, будь ласка. Ти давно не їла. А потім відпочинеш… або можемо поїхати до Марічки. Лікар сказав, вона вже прийшла до тями, — швидко промовив він, так і не піднявши на неї очей. Ніби боявся зустрітись із нею поглядом. І Софія одразу все зрозуміла. Його голос знову став стриманим. Холодним. Наче вчорашнього вечора між ними й не було. І від цього всередині раптом стало так боляче, ніби вона знову втрачала щось надзвичайно важливе.