Частина 2 «Ох і нестерпна ти…»

Завершивши сніданок у повній тиші, Софія швидко склала посуд у посудомийну машину, Паша тим часом повернувся до своєї квартири переодягнутись. Вони все ж вирішили провідати Марічку. І Софія, яка зазвичай могла годинами підбирати образ, аби виглядати бездоганно, сьогодні була зовсім не схожа сама на себе. Просторі джинси, светр на кілька розмірів більший, ніби поспіхом позичений у когось, і волосся, зібране в недбалий пучок.Вона досі залишалась розгубленою, а ниючий біль рани на лобі щоразу болючіше нагадував про події останніх днів. — Ти сьогодні на диво швидко зібралась, — зауважив Паша, коли вони майже одночасно вийшли на сходовий майданчик. Знову одночасно. — У тебе вчусь, — ледь посміхнулась кутиком губ Софія й одразу рушила вниз сходами, старанно намагаючись уникнути зустрічі поглядами. — Може, все-таки таксі? Тобі не варто в такому стані сідати за кермо, — хлопець наздогнав її вже на вулиці, підхоплюючи під лікоть. — Я можу дати собі раду, Паш. І з чим я точно впораюсь, то це з кермуванням. У її голосі виразно відчувалось роздратування, і Павло це миттєво помітив.. — Статистично… — почав він, уже готуючись вкотре блиснути своїми знаннями. — Слухай, або їдеш зі мною, або чекаєш своє таксі! — різко перебила Софія, сідаючи за кермо. — Ох і нестерпна ж ти… — пробурмотів він собі під ніс, обходячи машину спереду. — Що? — вона визирнула з вікна, примружившись. — Нічого. Поїхали вже, — швидко відповів Паша, пристібаючи пасок безпеки. Софія лише тихо всміхнулась, і глянувши у дзеркало заднього виду, плавно виїхала з парковки. Лікарня. Софія тихо зайшла до палати, обережно зачинивши за собою двері. — Ти як? — майже пошепки запитала вона, підходячи ближче до ліжка Марічки. — Уже краще. Якщо врахувати, що останні кілька днів я взагалі була без свідомості, — усміхнулась дівчина, а тоді перевела погляд на подряпину на лобі Софії. — А ви як? Ця паскуда вас теж вдарила… — Я нормально, не хвилюйся, — Софія присіла поруч і взяла її руку у свої. — Вибач мені, будь ласка. Я не мала цього допустити. — Все нормально. Це я дурепа, що вирішила сама поїхати на місію. Я не мала права так ризикувати. Вам, напевно, через мене дісталось? — Зараз це вже неважливо. Ми все владнали. І після одуження повернешся до нас у відділок на практику, — промовила Софія, міцніше стискаючи її долоню. — Але більше так не роби. Нам цього стресу вистачить ще на рік вперед. Вони одночасно тихо засміялись. — Оце так перша практика… І одразу такі пристрасті. Хто б міг подумати, що досвідчена слідча, майор поліції, виявиться вбивцею… — Я завжди знала, що вона здатна на щось подібне. Ще з академії мене лякала її підступність. Але давай більше не про це. Оксана тепер там, де їй місце. І навряд чи колись звідти вийде. Я цього не допущу. Софія ненадовго замовкла, а потім тихіше додала: — І, до речі… називай мене на “ти”. Мені так легше. — Добре, — Марічка опустила погляд, нервово перебираючи край ковдри. — Софія… щодо ситуації з Андрієм… — Марічко, — м’яко перебила її Софія, — я розумію, що він тобі подобається. Але я не можу вплинути на його почуття. Він сприймає тебе як дитину… на жаль. Вона на мить відвела очі, ніби підбираючи правильні слова. — А щодо нас із ним… Я знаю, що давно подобаюсь йому. Але він мені — ні. І з цим я теж нічого не можу зробити. А тоді… він поцілував мене лише тому, що побачив тебе. Хотів тебе відштовхнути. Дурень… — Він справді тобі не подобається? Чому? — у погляді Марічки було щире нерозуміння. — Він же такий… такий… Вона мрійливо закотила очі, і Софія ледь усміхнулась. — Не знаю. Можливо, тому що ми давно знайомі, і я просто сприймаю його як друга. Вона ніжно прибрала з чола Марічки вибите пасмо волосся. — А можливо… тому що мені подобається хтось інший. Софія сором’язливо всміхнулась, відводячи погляд убік. Вперше вона вимовила це вголос. Вперше чесно зізналась. Передусім — самій собі. — Серйозно?! Хто? Хтось із відділку? Я його знаю? — Марічка миттєво пожвавилась і навіть спробувала підвестись. — Тихо-тихо… тобі не можна вставати, — засміялась Софія, обережно вкладаючи її назад на подушку. — Ну скажи! Це Паша? Це точно Паша! Саме в цю мить у двері тихо постукали, і на порозі палати з’явився Павло — із двома стаканами гарячого чаю та перепічкою в руках. — Я вам не заважаю? P.S перша частина вийшла оновленою✨ Чекаю на ваші відгуки♥️