Частина 18 «Мене хвилює тільки одна людина»

— Хочеш. Ти так і не поснідала нормально. Як і не повечеряла. У кабінеті запала така тиша, що стало чути навіть тихе дзижчання кондиціонера. І тільки Юлік, який саме зробив ковток чаю, ледь не вдавився ним. — Та ти обережніше, — Андрій кілька разів поплескав його по спині, стримуючи сміх. — Стоп… — Даня повільно обвів поглядом Софію й Павла. — Тобто ви вже разом снідаєте? Софія миттєво підняла голову. — Він просто… Вона відкрила рота, але так і не змогла закінчити думку. — …живе через стінку, — абсолютно спокійно договорив Павло, навіть не відриваючись від своєї чашки. — Це ми вже знаємо, — усміхнувся Даня. — Але чому ти знаєш, що вона не вечеряла? Марічка ледь прикрила долонею усмішку. — Та й про сніданок теж… І тут Софія зависла. Бо справді… Як це пояснити? Паша ж, схоже, зовсім не відчував незручності. — Бо я готував сніданок. — ЩО?! — майже одночасно вигукнули Даня й Юлік. Навіть Юрій Петрович відірвався від чаю. — Ти вмієш готувати? — недовірливо перепитала Стелла. — Так, — спокійно відповів Павло. — Як і кожна нормальна людина. — І готуєш для вас із Софією? — вже майже сміючись запитав Юлік.. Павло знизав плечима. — Не тільки я. Вона теж готує. Якщо ви забули, ми живемо поруч. Спільні сніданки й вечері економлять час і гроші. А це, між іншим, важливо з нашими зарплатами. — Ага… — Стелла ледь стримувала сміх. — Саме через економію. — Сто відсотків, — підтакнув Даня. Софія мовчала. Вона лише переводила погляд із одного колеги на іншого, відчуваючи, як щоки зрадницьки палають. І найбільше її дивувало навіть не те, що зараз відбувалося. А те, що Павло абсолютно спокійно говорив про речі, які вона сама приховувала навіть від себе. — Так, усе! — нарешті сказала вона, легенько грюкнувши долонею по столу. — Перерва закінчилась. Повертаємося до роботи. Не чекаючи нічиєї відповіді, вона швидко вийшла з кабінету. Двері за нею тихо зачинилися. У кабінеті ще кілька секунд панувала мовчанка. Павло спокійно допив чай. Наче нічого особливого не сталося. Першим не витримав Андрій. — І що це зараз було? — Що було? — Паша спокійно поставив чашку на стіл. — Те, що ти зараз підтвердив абсолютно все, про що ми жартували останні місяці, — усміхнувся Юлік. Павло трохи насупився. — Я не знаю, про що ви там жартували. Він перевів на них погляд. — На роботі ми із Софією — колеги. Поза роботою — сусіди. Інше вас хвилювати не повинно. — Інше… — Даня повторив це слово з лукавою усмішкою. — Значить, інше між вами все ж є? Павло мовчки подивився на нього. — Це вже не ваші справи. Він узяв порожню чашку. — Якщо закінчили обговорювати моє особисте життя, то пропоную повернутися до роботи. Не дочекавшись відповіді, він вийшов із кабінету. Двері тихо зачинилися. — Ну? — Даня першим порушив мовчання. — Хтось ще після цього вірить, що вони просто сусіди? — Ні, — усміхнулася Стелла. — Але, здається, тільки вони самі. Марічка тихенько засміялася. — Він навіть не зрозумів, що тільки-но розповів. — Зрозумів, — задумливо відповів Юрій Петрович. — Просто йому вже настільки звично про неї піклуватися, що він перестав бачити в цьому щось незвичайне. — А вона? — поцікавився Юлік. — А вона почервоніла так, ніби він при всіх освідчився. Кабінетом прокотився сміх. — Ставлю двісті гривень, — Даня відкинувся на спинку крісла, — що до кінця місяця вони все-таки почнуть зустрічатися. — Не виграєш, — похитав головою Юрій Петрович. — Чому? — Бо ці двоє можуть ще рік жити через стінку, снідати разом, вечеряти разом, спати в одному ліжку… і все одно називати це дружніми стосунками. — Ідіоти… — з усмішкою підсумувала Стелла. До кінця робочого дня ця тема більше не піднімалася. Наче нічого й не сталося. Вони, як завжди, працювали, обговорювали документи, відповідали на дзвінки, розходилися по кабінетах і знову зустрічалися в коридорах. Тільки погляди стали трохи довшими. А мовчання — ще красномовнішим. Додому вони їхали разом. У машині панувала звична тиша. Навіть цього разу вона була іншою. Ніхто не вмикав музику. Ніхто не намагався почати розмову. Лише інколи вони ловили погляд одне одного, але одразу ж відводили очі. Піднявшись на свій поверх, Павло вже дістав ключі. — Паш… Він зупинився. Повільно обернувся. — М? Софія кілька секунд мовчала. Ніби сама не була впевнена, чи варто починати цю розмову. — Навіщо ти розповів їм про наші сніданки… і вечері? Павло трохи опустив погляд. Потім так само спокійно відповів: — Бо мене запитали. — І все? — Так. Софія недовірливо всміхнулася. — Ти ж прекрасно знав, що вони подумають. — Знав. — І тебе це зовсім не збентежило? Павло повільно повернувся до неї всім корпусом. — А мало? Вона розгубилася. — Ну… — Ми ж нічого поганого не робимо. — Ні, але… — Тоді чого ми маємо соромитися? Софія мовчала. Вона просто дивилася на нього. — Просто… вони тепер подумають… — Що ми разом? Вона ледве помітно кивнула. Павло задумався. Ненадовго. Потім тихо відповів: — Нехай думають. Софія завмерла. — Що? — Нехай думають, що хочуть. Він зробив крок назустріч. Не настільки близько, щоб це було незручно. Але достатньо, щоб вона відчула, як серце починає битися швидше. — Мені байдуже, що вони думають. Він говорив тихо. Спокійно. Але цього разу в його голосі було щось зовсім інше. — Мене хвилює тільки одна людина. Він раптом замовк. Наче вперше за довгий час не знайшов потрібних слів. Софія затамувала подих. —І хто ж? Павло дивився їй просто в очі. Так довго, що вона вже майже перестала дихати. Ледь помітна усмішка торкнулася його губ. — Та, яка зараз стоїть переді мною. Між ними запала тиша. Тепла. Тривожна. Небезпечна. Софія не могла відвести погляду. Вона майже повірила… Ще одна секунда — і він скаже це. Але Павло лише тихо видихнув. — Бо якщо моя начальниця буде переживати через чужі плітки, працювати нормально вона точно не зможе. Напруга розчинилася так само швидко, як і з’явилася. Софія тихо засміялася. — Маркевич… — Що? — Ти просто нестерпний. — Знаю. Він усміхнувся кутиком губ, відкрив двері своєї квартири й зайшов усередину. Софія ще довго стояла на сходовому майданчику. Дивлячись на зачинені двері. І була майже впевнена… Щойно він сказав набагато менше, ніж насправді хотів. тгк:вишенька🍒