Частина 17 «Ти вчора нормально не вечеряла»

Далі все було так, як і багато разів до цього. Софія — за кермом. Паша — поруч, на пасажирському сидінні. Дорога додому, як уже стало звичкою, минала в тиші. Лише одного разу він усе ж її порушив. — Забери руку з вікна. Софія навіть не повернула голови, проігнорувавши його прохання. — Зараз повз пролетить якась машина, і відірве тобі руку, а я навряд чи зможу пришити її назад.—вже напруженіше промовив він. Дівчина тільки закотила очі, але мовчки прибрала лікоть із відчиненого вікна. Припаркувавшись біля будинку, вони одночасно вийшли з машини. На вулиці саме почався дощ. Не злива. Лише дрібні, часті краплі, які майже не було видно, але вони вперто осідали на волоссі й одязі. — Знову дощ… А ж нічого такого не обіцяли, — пробурмотіла Софія, мимоволі обійнявши себе руками. На ній була легка сорочка та світлі брюки. Перший місяць літа зовсім не поспішав радувати теплими вечорами. — А я казав тобі вдягатися тепліше. Паша підійшов ззаду й мовчки накинув їй на плечі свою сіру кофту. — Вдень було тепло. Нам до під’їзду три хвилини, не треба, Паш. Вона вже хотіла її зняти, але чоловік поклав долоні їй на плечі, легенько притиснувши тканину. — Щоб потім ти захворіла, а я вислуховував від твоєї мами, що не вберіг тебе… Слова зірвалися з його губ швидше, ніж він устиг подумати. Обидва завмерли. Софія повільно обернулася. — Що?.. — Нічого. Він відразу відвів погляд і швидким кроком попрямував до під’їзду. А Софія так і залишилася стояти під дощем. «Не вберіг?..» Думки одна за одною почали роїтися в голові. Що він мав на увазі? — Софіє! — почувся його голос уже біля дверей підʼїзду. — Мені тебе що, на руках занести? Боїшся ноги намочити? «Та що він зі мною робить?..»—ніби прокричала подумки дівчина. Закотивши очі, все ж рушила слідом. Піднявшись на свій поверх, Паша одразу підійшов до дверей своєї квартири. Софія ж не поспішала діставати ключі. Вона кілька секунд дивилася йому в спину, ніби наважуючись. — Чай?.. Питання прозвучало майже пошепки. Хоч їхні вечірні посиденьки вже стали звичною справою, але щоразу, запрошуючи його до себе, вона все одно боялася почути відмову. Паша завмер. Рука так і залишилася на ключах. Він мовчав. Софія важко видихнула. Вона вже відкрила двері своєї квартири й зайшла всередину, збираючись їх зачинити, неприємний ком вже підступав до горла. Та двері раптом зупинилися. — Паша,що ти?… — Ти промокла.—Він спокійно притримав двері рукою.— Тому я маю прослідкувати, щоб ти випила гарячий чай. — Я під дощем простояла максимум п’ять хвилин. І я не дитина, щоб мене контролювати. — Авжеж не дитина.Ти моя начальниця. А я, як твій підлеглий… і за сумісництвом лікар, не можу дозволити тобі захворіти й прогулювати роботу. Не чекаючи відповіді, він уже роззувся, проходячи до кухні. — Неймовірно…—Софія лише похитала головою й пішла за ним на кухню. Паша вже дістав чашки і саме клав у них пакетики з чаєм. — Знову хазяйнуєш? — Авжеж. Від тебе гостинності не дочекаєшся, доводиться все самому. — Ну й будь ласка. Я хоч відпочину. Вона всілася за стіл, підперши голову рукою, й спостерігала, як він господарює на її кухні так впевнено. — Мені без цукру, — нагадала вона, помітивши, як він потягнувся до цукорниці. — Я пам’ятаю. Він насипав цукор лише у свою чашку. — Це собі. І чомусь від цієї простої фрази всередині стало тепло. Він пам’ятає. Через кілька хвилин чай уже стояв на столі. — У мене, до речі, є печиво. Софія відкрила шухляду й поставила на стіл яскраву пачку. — Чудово. Обожнюю нічні вуглеводи. Паша одразу взяв одну. Того вечора вони просиділи на кухні майже дві години. Говорили про університет.Про своїх викладачів.Про перші невдалі справи. Згадували дитинство, жартували з Дані, Андрія, Юрія Петровича й навіть Марічки.І дивним було навіть не те, скільки вони говорили. А те, що жодного разу між ними не виникла незручна тиша. — Добре… вже пізно.—Паша підвівся першим.— Мені час до себе. — Як? Уже? У голосі Софії майже непомітно промайнуло розчарування. — Уже десята. Нам завтра на роботу. — А… ну так… Вона опустила очі. — Тоді… завтра зачекаєш мене? Поїдемо разом? Паша ледь усміхнувся. — Авжеж. Він уже відчинив двері. — Надобраніч, Софіє. — Надобраніч… Двері зачинилися. Софія ще кілька секунд дивилася на них. За останні дні вона настільки звикла до його присутності поруч, що тепер квартира раптом здалася надто тихою. Наступний ранок минув напрочуд швидко. Софія вже майже закінчила збиратися, коли у двері подзвонили. Відчинивши, вона здивовано підняла брови. — Добрий ранок. — Пашо? Чого ти так рано? Я ще не готова. — Знаю. Він спокійно зайшов усередину, тримаючи в руках дві тарілки. — Тож вирішив трохи полегшити твій ранок. — Це що сніданок? Ти млинці приніс? — Софіє.—Він подивився на неї тим самим поглядом.— Забагато запитань. Ти ж знаєш, я цього не люблю. Вона усміхнулася. — Ходімо снідати. Коли Софія зайшла на кухню, стіл уже був накритий. — Дякую… але я не дуже голодна. — Ти вчора нормально не вечеряла. — Вечеряла. — Два печива — це не вечеря. — Ти що, рахував, скільки я з’їла? — Це моя робота.Помічати й аналізувати. — Саме так, робота. А не наші вечері. — Їж. Вона неохоче відламала маленький шматочок млинця. Паша нічого не сказав. Лише мовчки помітив, що майже вся порція так і залишилася на тарілці. За пів години вони вже заходили до спільного кабінету у відділку. — Доброго ранку! Ну що, є нові справи? — одразу запитала Софія. — Хай Бог милує, — відгукнувся Даня. — Тільки цю закрили. — Є справа важливіша, — усміхнувся Андрій, відчиняючи двері ширше. До кабінету зайшла Марічка. — Нарешті! Софія одразу підійшла й міцно її обійняла. — Вибач. Зовсім закрутилася з цими справами,забула що ти сьогодні повертаєшся. — Та знаю я ваші справи, —пошепки промовила Марічка, обіймаючи її у відповідь. Вона поставила на стіл коробку. — На честь мого повернення. — Торт! — майже урочисто вигукнув Юрій Петрович, потираючи долоні. За кілька хвилин від нього залишився лише один останній шматок. Саме до нього одночасно потягнулися дві руки. Паші і Софії. Вона одразу прибрала свою, ще не помічаючи що всі погляди вже спрямовані на них. — Бери. Паша мовчки взяв все ж взяв той шматок і поклав його до її тарілки. — Я ж сказала, не хочу. — Хочеш.Ти так і не поснідала нормально, як і не повечеряла. У кабінеті запала така тиша, що було чути навіть дзижчання кондиціонера.І тільки Юлік ледь не вдавився чаєм від почутого. тгк:вишенька🍒