Розділ 19

Зейл глибоко зітхнув — не просто втягнув повітря, а ніби пробував заповнити легені відвагою. Його груди злегка здригнулися, а тіло налаштувалось на битву. Перед ним височіла жахлива тінь — гігантська лялька висотою понад сто метрів, жива і водночас мертва, керована чужою злобою. Вона рухалася якось... неправильно. Кожен її жест ламав закони природи. Розчавлені руїни сипалися на землю, немов іграшки. Каміння летіло в різні боки, земля тремтіла, а небо потемніло від магічних вихорів, що здіймалися від кожного її кроку. Воїни Астравеля кричали, намагаючись відвести поранених, але величезні руки ляльки, обтягнуті чорними нитками магії, змітали їх одним рухом. Стогін землі змішався з людськими криками — Астравель гинув. «Він там… він всередині цієї потвори…» — подумав Зейл, відчуваючи ледь помітну лють, що прокидалася десь глибоко, розпечуючи кров. Десь у нутрощах гіганта, обвитий кабелями магії, сидів Орф — спокійний, зосереджений, п’яний своєю силою. Його пальці рухалися над темними сферами, і кожне їхнє тремтіння змушувало ляльку діяти. — І як мені до тебе підібратися? — буркнув Зейл, біжучи вперед і прикриваючись уламками стін. — Чорт… — але замість страху на його обличчі з’явилась хижа усмішка. — Вб’ю. Він збільшив швидкість так різко, що повітря засвистіло. Світ раптом став білим. Ні, не яскравим… саме білим, суцільним, якби хтось вихлюпнув світло на землю. Зейл різко зупинився — від несподіванки, від шоку, бо з цієї хвилі сяйва вийшла Вона. Аврора. Її крила були не просто білі, а сяяли так, ніби складалися з мільярдів мікроскопічних кристалів. Вона неспішно розкрила їх, ніби небо було її домом, а ця війна — лише одна з багатьох. Довкола неї магія закручувалась у спіраль, а кожен її крок по повітрю залишав за собою блискучу стежку. — От ми і зустрілися знову, — спокійно, але з владністю промовила вона. Зейл ледь не перечепився — він не очікував побачити ангелку саме зараз, у самому центрі хаосу. — Авроро?.. Радий бачити вас. — Його серце навіть підстрибнуло, але він цього не показав. — Бачу, ти не в найкращому стані, — її погляд ковзнув по ляльці. — Потрібна допомога? Вона створила меч із порожнечі — чорний, як тінь між зорями. Коли вона стиснула його, лезо ожило виблискуючими рунами. — Так, — відповів Зейл. — Потрібно, щоб я зміг розрубати ляльку і Орфа одним ударом. — Смертний… — прошепотіла вона. — Ти хочеш убити його одним ударом? Ти ж помреш! Але Зейл вже дивився лише вперед. Його голос став лезом. — То й що? Головне, щоб Астравель залишився без втрат. Аврора не відразу відповіла. — Ти… справжній король, — нарешті сказала вона й опустила голову. — Добре. Я дам тобі Крила Порожнечі. Аврора підняла руки над його плечима, і повітря навколо засяяло білуватим світлом, схожим на місячний пил. — Іменем Провідниці… — почала вона, і навколо них стих навіть гуркіт. — …я дарую тобі Крила Порожнечі, щоб ти дістався туди, куди смертні не повинні ступати. Світло з долонь Аврори перетекло у Зейла. На мить він відчув, як ніби хтось тягне його вгору, піднімає над землею. Спина стала легкою, ніби за нею відкрився невидимий простір. Кінчиками пальців він відчув струмінь сили, що пройшов крізь усе його тіло. — Це… дивне відчуття, — пробурмотів він, легенько відірвавшись від землі на кілька сантиметрів і знову опустившись. — Вперше користуюсь крилами порожнечі… Аврора ледь усміхнулася. — Звикнеш. Якщо виживеш, звичайно. Але в ту ж мить повітря стало холодним, ніби на Астравель зійшла ніч. — Давно не бачились, дитя моє… — ніжний, оксамитовий голос струменів з неба. Все навколо — навіть лялька — на секунду завмерла. З неба вийшла Луна. Її сукня ніби текла, як річка, зроблена з місячного сяйва. Сліпа пов’язка з мережива на очах нагадувала таємну мудрість. Волосся спадало хвилями, виблискуючи сріблом. Зейл уперше за довгий час ледь не впав навколішки. — Місячна Богиня?.. — його голос був майже шепотом. — Вітаю вас… — Бачу, без мене вам не впоратися, — вона торкнулася ногами землі. — Я дам тобі Місячне Благословення. Але лише на раз. — Я буду дуже вдячний за таку щедрість, — він схилив голову, с потім став рівно. Її руки здійнялися до неба, і на долонях запалився маленький місяць. Потоки світла спустилися на землю, огортаючи Зейла. Світло впливло в його тіло. Він відчув спокій, якого не знав багато років. Луна схилилася і поцілувала його в чоло. Світла печатка спалахнула, залишаючи теплий слід. Такий ж як у Дезарії... — Будь обережним, дитя… — її голос став майже невидимим. — Твоє смертне тіло слабше, ніж сила, що я тобі дала… Вона здійнялась угору. — Нехай благословить вас Місяць… — прошепотіла і розчинилась, як туман. — Так, вельми вдячний, — подякував Зейл, дивлячись на зникаючу богиню. Аврора створила кулю зв’язку в своїй руці. Її очі спалахнули. — Лейре, потрібен ти. Телепортуйся сюди. Повітря перед нею роздерлося — неначе хтось ударив по невидимій поверхні. І з порталу ступив Лейр. Високий. Стрункий. Його шкіра була вкрита чорними рунами — вони пульсували, ніби живі. Крила за спиною — величезні, лускаті, сріблясто-чорні розкрилися в обидва боки. Його червоні очі спалахнули, коли він оглянув поле бою. — Я тут, як ви просили, леді Авроро, — оголосив він. — Твоя задача — прикривати Зейла. Він розрубить ляльку і Орфа одним точним ударом. Зейл має лише одну спробу. Лейр нахилив голову. — Я вас зрозумів. Зроблю все в найкращому стані. — Добре, — Аврора піднялася в небо. — Я спостерігатиму з неба. Удачі. Зейл і Лейр залишилися на землі. Навколо — уламки, кров, вогонь, пил. Лялька повільно розверталася до них, її величезне обличчя було як маска з кошмару. Вітер став сильнішим, немов сам світ штовхав їх вперед. Зейл дивився на гіганта. Серце мало би калатати, але воно було спокійне. Місячне благословення заспокоювало душу в потрібний момент. Тіло палало від благословень. В голові звучало одне: «один удар. Один шанс.» Лейр торкнувся його плеча. — Якщо впадеш — я підніму тебе. Якщо потрібно — прикрию. Бийся і не хвилюйся за своє життя. Зейл усміхнувся. — Не впаду. Лялька заревіла. Земля під їхніми ногами затремтіла. Орф всередині махнув рукою, і гігантська кінцівка рвонула на них. — Готовий? — спитав Лейр. — Так. Біжимо. Вони переглянулись. І побігли вперед, у саме серце монстра, не озираючись назад.