Розділ 18

Весь Астравель палавав у полум'ї, ніби небо вирішило пожерти вимір разом з його пам'яттю. Повітря було напоєне гарячим металом і запахом паленої деревини. У ньому злипалися крики, скрегіт, благальний шепіт, розпачливі істерики. Люди вмирали один за одним навколо. Хтось губив руку або ногу, а хтось — надію. Крики астравельців рвали серце і накочувалися хвилями болю, від яких Зейл відчував, як у грудях йому руйнується щось безіменне й найцінніше. Він біг — мов стріла, випущена з натягнутого лука, прямо в серце ворога: до великої кам'яної вежі, де ховався Орф. Він знав, вб'є його — зруйнує близько вісімдесяти відсотків ворожої сили. Його ноги ковзали по розпеченому гравію, кожен м'яз напружений, а в очах — холодна рішучість. По дорозі Зейл різав і вбивав, бо не міг дозволити комусь ще стати на його шляху. І раптом — крик. Він пронісся не з переду, а здалеку, голос настільки рідний, що Зейл відчув, як у грудях у нього зашуміло, як удар хвилі підніс його і миттєво опустив. Це був голос Дезарії. — Твою ж! — викрикнула вона, але це були не просто слова. У них була вся її відчайдушність, вся хрупкість надії, що ще десь існувала. Поряд, під кольорами мерехтливого вогню, Фелікс борсався в магічних щупальцях Орфа. Його очі широко розкрилися — страх і безпорадність — а рука судомно тягнулася в бік. Щупальця щільно стискали шию, перекручували тканини, і кожен вдох Фелікса ставав все меншим і слабшим. Він не намагався вибратися. Він намагався спасти Дезарію... Він знав — себе йому не спасти. Він направляв магію щита на Дезарію. Зейл відчув, як кров в його тілі застигла. Серце не просто б'ється — воно кричить. Він зупинився, повернув голову — Дезарія намагалася відбиватися, але кулі сипалися на неї, як дощ із отруйних голок. Вона ухилялася, але не встигала від всіх. Одна з куль пройняла її руку — звук удару був глухим, але враз розділив час на до і після. — Чорт! — випало з її уст, коли кров розтеклася по рукавичці, гаряча і червона. Гнів запалав у Зейлові. Він хотів кинутися до неї, вирвати її з того пекла, але ворогів довкола було надто багато навіть для нього. Тоді ззаду пролунав голос Луі — низький, відчайдушний, і одночасно непохитний: — Біжи! Луі кинувся на хвилі ворогів, взявши їх на себе, як щит, даючи Зейлові крихітну щілину часу. Коли Луі зник у ворогах, Зейл не гаяв ні секунди — він прорвався назустріч Дезарії. Та у повітрі пролунало чуже, холодне звучання — голос Орфа, наче шелест мережива, але у ньому була отрута. Він звертався до Дезарії, і слова його були як магніт. — Іди до вежі. Іди і стрибни з неї, — промовив Орф, і його голос оповив дівчину, наче тонке полотно гіпнозу. Під чарами Дезарія кинула меч. Метал відбив сонячний спалах від пожежі і вона, ніби залита туманом, побігла до вежі. Її кроки стали чужими, очі — розмитими, думки — порожніми. Все навколо було ніби в тумані, як коли прокидаєшся вночі від болю та не знаєш, де ти і що відбувається. — ДЕЙЗІ! СТІЙ! — кричав Зейл, і його голос тонув в гуркоті війни. Він виривав у повітря магічні стіни, створював бар'єри, але щось у чарівності Орфа роз’їдало їх, ніби пісок що просочувався крізь пальці. Вона вже була далеко... Зейл відчував, як паніка тонким гострим лезом підступає до горла. Він відчайдушно пробивав шлях до неї. У голові спалахнули слова: «Боже благословення» — єдина надія, яку він згадав у мить, коли здавалось, що все втрачено. Та це було марно, бо лише Дезарія могла його використати, а поки вона під гіпнозом — ніякої допомоги від благословення немає. Вона вже була біля підніжжя вежі. Кожна сходинка, що піднімалася під її ногами, звучала як приговор. Під час підйому її рухи були механічними, а очі порожні. Біля основи вежі Зейл помітив Фелікса — він лежав без свідомості, блідний, дихання рідке. Серце Зейла стиснулося. Він утворив над ним захисний купол на ходу. — ДЕЙЗІ, БЛАГАЮ, НЕ РОБИ ЦЬОГО! ОТЯМСЯ! — благав він, і кожне слово було прорізане бажанням зупинити невідворотне. Вона досягла вершини. Вона стояла на краю, і світ ніби застиг. Потім — миттєвий стрибок. Вона летіла вниз, тіло її билося об повітря, серце — як кувалда, що м'яко, але невпинно, билося у грудях. І тут, немов хтось розірвав темний покров та гіпноз пройшов. Її свідомість повернулась до неї, холодна й шокова. — А... Де це я? ЩО?! Я ПАДАЮ?! — слова вилетіли в пустоту, очі розкрилися від жаху. Зейл не думав, він стрибнув за нею. У повітрі час сповільнився. Кожна мить розтягнулась до вічності. Він створив тонку, золотисту мотузку з магії — променистий вузол світла, який прорізав темряву і вхопив її. Коли він притягнув її до себе, вона опинилася в його руках, в його обіймах, і в ту мить усе навколо затихло — немов навіть вогонь робив паузу, щоб уважно подивитися. — Дейзі! — вигукнув він, голос тремтів від крику й усмішки одночасно. Вона не встигла відповісти — її тремтячі руки шукали опору, її дихання було перерване, а очі залиті сльозами, що текли самі собою без дозволу. Він притиснув її до себе так міцно, що відчув її тремтіння всім тілом. У його обіймах вона була легкою і крихкою, як скляна лялька, і одночасно найважливішою у всьому світі. — Я більше не дозволю тобі бути на полі бою. Нізащо, — шепотів він, кожне слово було наказом і обіцянкою. Його губи ледве торкнулися її чола. У них був і страх, і любов, і загроза ворогу одночасно. — Вибач, — прошепотіла вона, — я дурна. Я повірила в себе... Він похитав головою, але його очі м'яко розсіяли провину. — Не кори себе. Ти не винна, — відповів він. І, зробивши портал до палацу, ніжно підтримав її, підштовхнув у його сяйво, мов у теплий прихисток. Коли вона запитала про Фелікса, її голос тремтів наче тонкий лист на вітрі. — Захищаючи тебе, він сильно постраждав. Можливо... — Зейл зупинився, вустами вимовив слова, які кидалися, як недосказані камені в ставок. — Можливо помер. Ми не знаємо. Це признання впало на неї як лідяний дощ. Вона не могла повірити — через неї, можливо, загинув хтось. Її ноги не тримали, руки ставали важкими. Зейл підхопив її, поцілував у щоку, потім в губи. — Я кохаю тебе. Більше за все на світі, — прошепотів він, і усмішка різко промайнула через біль. — Якщо я не повернусь, я довіряю Астравель тобі, кохана. Її сльози вирвалися назовні, нестримні і гарячі. — Не говори таке! Ти повернешся! — вона кричала, але її голос був вже тонким. — Я теж тебе кохаю... Вона увійшла в портал, і його світло заковтнуло її фігуру. Залишився лише запах її волосся на його руці, і тремтіння серця, що не бажало заспокоюватися. Зейл залишився сам серед попелу і вогню. Він зітхнув так глибоко, що здавалося, в грудях щось луснуло одночасно з туманом диму. — Ти заплатиш за це, Орфе, — прогримів його голос, грубий, холодний, і в ньому була буря. Він підвівся і не вагаючись ні на мить, побіг до великої вежі, туди, де криється джерело того темного серця, що розпалило це пекло.