Глава перша

Стоу, Вермонт 1986  Набридливе клацання клавіатури заповнило весь зал очікування. Дарсі Ллойд зітхнув і почав качатися на стільці, поки секретарка кидала на нього незадовільні косі погляди. З коридору йшло неприємним холодом і запахом старості. Сьогодні він вперше мав отримати напарника, тому що бос вже давно йому про це нагадував. Йому завжди подобалося працювати самому. Людей з групи шерифів та детективів він ніколи не рахував за своїх колег.  Нарешті йому дозволили зайти в кабінет.  В кабінеті був його бос і його новий напарник, які приязно посміхалися один одному. Вони вже закінчили співбесіду та заповнення стопки різних документів. Коли його новий напарник підходив до дверей то кинув на Дарсі холодний погляд.   “От це так ввічливість”, подумав він та на секунду закрив очі. “Прям джентльмен”  Бос підбадьорливо поплескав по плечі.   “Гаразд хлопці, я вас залишаю самих. Якщо хочете, можете познайомитися ближче чи щось таке, мене не хвилює” Чоловік помахав рукою і взяв теки з документами під паху. Через деякий час він вийшов з кабінету, залишаючи їх одних в кабінеті. Дарсі також вийшов, не те щоб він горів бажанням знайомитися з кимось. Все ще не міг змиритися що йому прийдеться працювати з кимось іншим. Як тільки він вийшов з участку, одразу на автоматі запалив сигарету, дурна звичка з підліткового віку яка не покидала його. Задумавшись про своє, він навіть не помітив як біля нього зʼявився його новий колега. Сильний вітер приглушав його голос.   “То я буду працювати з людиною яка курить. Не дуже приємно, ти знаєш?”  “Якщо щось не подобається, можеш працювати сам. Але я сумніваюся що ти зможеш навіть сам до місця злочину доїхати”  “Я маю щось доказувати тобі?” Він зітхнув і похитав головою. “Це правда, у мене не ще немає такого близького досвіду з цим, але я не настільки дурний”  “Вільгельм, чи не так? Спеціалізуєшся на психології всяких ідіотів. З тобою буде складно” На наступний день, Дарсі відправився вранці на збори. Всі вітали новенького і той вже встиг заробити хорошу репутацію. Потім розмова перейшла в більш серйозні справи. Бос повідомив, що до інших шерифів поступила заява про зникнення дитини. Дівчинку дванадцяти років все ще не змогли знайти, тому в цю справу втягують і їх також. Її батьки були в паніці, казали що вони лише тільки переїхали й вона, мабуть, заблукала. Вони поділилися і вирішили поїхати обшукати територію.   “Візьмеш мене з собою? Не хочу їхати з ними в тій тісній машині” Він замовк і просто чекав на відповідь від Вільгельма. Не отримавши відповіді він розвернувся і пішов в напрямки стоянки.  “Гаразд”, почувся голос заді. “Тільки будеш мовчати. Я не люблю коли хтось заважає коли я за кермом” Дарсі пішов слідом до автомобіля. Обережно сівши на задньому сидінні, він одразу оглянув салон автомобіля. Темно-кремові сидіння з легким запахом шкіри та акуратна панель керування, Дарсі засумнівався що він зміг би купити собі таку машину. Їхали вони в повній тиші, йому вже не хотілося сидіти на одному місці та все частіше дивився на Вільгельма.  Коли вони нарешті приїхали на місце, Дарсі вийшов з машини потягуючись. Повітря тут було свіже, а температура приємнішою.   “Не думаю що вона втекла, тут і тікати немає куди”, сказав він, оглядаючи двох поверховий дім і ліс за ним. “Навколо тільки дерева, а він центру треба трохи пройтися” Вони обоє пройшли до двору будинку. Деякі їхні колеги вже розмовляли з батьками дівчинки.   “Вона не така. Вона буває іноді бунтівною, але ніколи б не втекла з дому. Наша Шарлота хороша дівчинка”  Її мама захищала дочку і на її очі виступали сльози. Проігнорувавши двох нових осіб вона продовжила розмовляти з іншими.   Вони обоє пішли наверх де мала знаходитися кімната дівчинки.   “Рукавиці” Він передав напарнику пару рукавиць і натягнув на руки. Вільгельм одягнув пару рукавичок і увійшов до кімнати, озираючись. Він узяв кілька предметів і уважно їх оглянув.  “Тут немає слідів боротьби, тож, здається, вона пішла добровільно” Дарсі нахмурився підійшовши до ліжка. Журнал. Звичайний нудний журнал. Погортавши трохи його, він повернув річ на ліжко.   “Навіщо було б їй йти кудись по серед ночі?” Вільгельм обвів поглядом кімнату, задумавшись.  “Не всі діти, які втікають роблять це тому, що вони нещасливі. Можливо, вона з кимось зустрічалася” Дарсі скептично підняв брову   “Думаєш, вона так швидко завела друзів?” Вільгельм знизав плечима.   “Вона дитина. Діти наївні. Не знадобиться багато часу, щоб завоювати її довіру і домовитися з нею про зустріч”  “Мені не подобається ця версія”  “Ох? Тоді яка твоя версія?” Дарсі промовчав. Йому було нічого сказати, але в голові крутилося багато думок. Щось тут було неправильно.   “Вийдімо на двір.” Коли вони спустилися та вийшли на двір, їхні колеги вже збиралися йти. Дарсі лише похитав головою. Руки вже були мокрі під рукавицями, а купа комах постійно крутилися перед очима. На задньому дворі не було нічого цікавого, були лише недоглянуті клумби та гойдалка. Дарсі сів туди та почав кататися трохи.  “Я маленька дівчинка. Вночі я виходжу на вулицю. Чому? Мені нудно? Я маю зустрітися з друзями? Чому вночі?” Вільгельм схрестив руки, спираючись на дерево, спостерігаючи як його колега гойдається вперед-назад.   “Діти роблять багато речей, які не мають сенсу для дорослих. Вони наївні, іноді надто наївні, особливо коли дружать з кимось старшим, хто може мати неправильні наміри” Дарсі аж зупинився гойдатися. Він не хотів признавати що його напарник міг мати слушність.  “Я спускаюся вниз, до людини яка старше мене. Я ще не знаю що у тієї людини є погані наміри, тому я не боюся цієї людини.”  “Саме так. Тобі дванадцять, а не шістнадцять, не так вже й важко змусити тебе довіряти людині.” Він відштовхнувся від дерева і підійшов до того місця, де сидів Дарсі  “А ще простіше змусити тебе робити те, чого ти не повинен”. Дарсі подивився на траву, все ще обдумуючи слова напарника. І тут його погляд впав на ділянку трави. Він нахилився й уважніше подивився на клаптик у траві. Щось там було. Він дістав з кишені пінцет і став навколішки. Через кілька хвилин він заговорив. “Хутро.”  Пару секунд він не міг знайти слів, та навіть не дивився на напарника “Сіре хутро. Але не котяче. У котів мʼягке хутро” Вільгельм оглянув сіре хутро. Він поклав пінцет назад у кишеню й підвівся. На мить його напарник озирнувся на подвір’я, його обличчя стало серйозним.   “Це поганий знак.” Дарсі взяв пінцет у напарника і поклав хутро в пакетик для доказів.  “Не забувай, ми біля лісу.”  “Знаю.” Вільгельм підійшов до кущів, дивлячись на ліс, а потім опустив погляд.      “Ще хутро”Кілька хвилин він нічого не сказав, розмірковуючи про те, що вони знайшли.  Коли вони більше нічого не змогли найти, то пішли назад в машину. Дарсі перебирав пальцями свою маленьку сережку в вусі.    “Давай ще тут затримаємося не на довго” Вільгельм уважно спостерігав за рухами його пальців.   “Що ти маєш на увазі? Тобі настільки тут сподобалося?”   “Не хочу, щоб цей прекрасний день закінчився просто так.”  Він витягнув карту з під сидіння і довго щось там розглядав. В автомобілі була тиша, було чути лише тихе дихання та шурхіт карти. Дарсі нарешті подав голос.    “Погане діло. Я не розумію як можна вкрасти дитину в такому глухому і забутому місці. Треба опитати сусідів.” Вільгельм зітхнув в роздратуванні, у нього точно закінчувалося терпіння.   “Ти хочеш обійти всі будинки тут? Тоді він нас користі не більше чим від людей з церкви.”   “Якої церкви?” Дарсі нахмурився і повернув голову до нього.   “Я чув як містер Ранчес говорив щось про людей з церкви. Щось ніби благодійний фонд і група віруючих людей пішла в ліс шукати дівчинку.” Дарсі байдуже пожав плечима, це всеодно не мало сенсу. Пошуки без зачіпок точно не дадуть результату. Зараз єдине що вони могли зробити, це вести своє особисте розслідування, щоб ніхто не заважав їм. Вони доїхали до центру, де вже були розвішані оголошення про пропажу дитини. Найбільше оголошення було розвішано на дошці інформації біля дерев'яного будиночка.   “Сувенірна крамниця, тут хтось щось купує? Коли тут останній раз були туристи?”  Він припаркував машину на майданчику, вимкнув двигун і подивився на сувенірну крамницю. Перш ніж Вільгельм відповів, він на мить задумався   “Дехто, там щось купить. Але більшість, напевно, просто проходять повз і навіть не помічають таке місце. Не дуже вигідно власнику магазину.”   “Зайдімо всередину, може власник може сказати, чи були тут туристи недавно, чи ні.” Вони зайшли всередину маленького дерев'яного будиночка де пахло старими речами та лаком для волосся. Красива жінка з модною зачіскою сиділа за прилавком і нудьгувала. Її темно-коричневий погляд був зосереджений на старій книзі, поки вона крутила бігуді у своєму волоссі. Вільгельм подивився на жінку, помітивши, як вона була зосереджена на книзі. Попри це, він підійшов до стійки з ввічливою усмішкою на обличчі.  “Вибачте, міс, чи не могли б ми поставити вам кілька запитань?”  Вона підняла погляд від книги та кілька разів моргнула.   “Так, звичайно.”  Його напарник кивнув і злегка нахилився до краю прилавка, його обличчя стало серйозним.    “Ми працюємо над справою зниклої людини. Чи були тут нещодавно туристи або нові невідомі лиця?” Вона зітхнула, оглядаючи свій пустий магазин.    “Зараз не туристичний сезон. Нові люди також не приїхали.”   “Чи були нещодавні незвичайні покупки? Можливо, хтось купив щось, чого не мало бути в типовому туристичному сувенірному магазині?” Вона похитала головою і не хотіла більше нічого розповідати. Єдине що вони дізналися ще це про лижний курорт, заповідник і те що її звати Крісті. Вийшовши з сувенірного магазину, Дарсі, який весь час мовчав, нарешті заговорив.    “Не густо. Надіюсь нам не прийдеться тут лишатися. Можемо зняти два номери в готелі.”   “Я розумію, що тобі важко, але зараз нема на це часу. Уяви собі, маєш роботу, а там треба працювати.” Дарсі проігнорував цей коментар і сів на капот машини. Діставши блокнот з машини він записував все що вони дізналися сьогодні. Вільгельм притулився до машини поруч із ним, дивлячись на нотатки у блокноті.   “Ні нових людей, ні підозрілих покупок. Здається, це нікуди не веде.”    “Я хочу їсти.” Його напарник відкрив рот, щоб заперечити, але натомість просто зітхнув, знаючи що у нього немає шансів. Дарсі потягнувся, сідаючи на пасажирське сидіння. Він розстібнув верхній ґудзик на сорочці й дістав плеєр з кишені штанів. Вільгельм спостерігав за ним деякий час перед тим як завести машину. На вулиці ставало спекотніше та спекотніше. Вони добралися до першого кафе на дорозі яке було майже в центрі міста. У кафе було тихо, але не порожньо. Чути було лише шурхіт газет і стукіт взуття по плитці.    “Я замовлю молочний коктейль та бургер.”   “Не розумію, як можна їсти таку важку їжу в таку спеку. Я просто візьму салат і каву”. Коли офіціантка принесла їхню їжу, за столом була тиша. Дарсі задумливо поклав вишню від коктейлю до рота.   “То ти думаєш, це був хтось, кого вона знала?” Вільгельм на мить відклав вилку, розмірковуючи над запитанням.   “Швидше за все, так. Дванадцятирічна дівчинка навряд чи втече з абсолютно незнайомою людиною. Думаю, хтось обманом змусив її втекти.” Він зітхнув і відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки. “Причин може бути багато. Я не буду говорити прямо. Сам можеш здогадатися, що викрадач хоче від дитини.”  “Можуть бути й інші причини. Давай не будемо спішити з висновками” Вже під вечір почало трохи дощити, спеку  ніби рукою зняло. Вони доїхали до кінця стежки, яка зупинялася біля заповідника. Крісті сказала, що власник заповідника її знайомий, тому проблем не мало б виникнути.   “Я хотів би показати йому хутро, яке ми знайшли, може, він нам щось розповість” Напарник кивнув, забравши пакет з хутром.  “Можливо, він зможе розповісти нам більше про хутро, чи це тварина, чи щось інше”Він подивився вперед. “Ходімо поговоримо з ним, сподіваюся, він ще там” Він пішов за Дарсі всередину, його очі швидко оглядали все навколо. Чоловік, який там сидів, був досить високий і мав багато зморшок на обличчі, що свідчило про його вік. Чоловік здивовано подивився на них, не очікуючи нікого побачити сьогодні. Вільгельм заговорив першим, зберігаючи голос спокійним і ввічливим.  “Вибачте, сер, ви власник цього заповідника?” Чоловік відповів не відразу, бо був зайнятий оглядом нових облич.   “Я тут власник. У вас є до мене запитання?” Напарник підійшов трохи ближче до чоловіка, зберігаючи зоровий контакт.  “Так, ми хотіли б поставити вам кілька запитань, якщо ви не заперечуєте. Ми розслідуємо справу щодо Шарлоти Ранчес, яка нещодавно зникла. Ми знайшли на її подвір’ї це хутро. Маєте здогадки кому може належати це хутро?” Він поклав пакет з хутром на стіл, чекаючи реакції чоловіка на це. Чоловік увімкнув лампу на столі й підніс пакет з хутром трохи ближче до світла.  “Ого, це схоже на вовче хутро” Дарсі позаду них насупився  “Невже в цьому районі є вовки?” Власник заповідника задумливо відповів.       “Вовки взагалі рідкість у цій місцевості. На них полювали, і вони вимерли тут”  Вільгельм і Дарсі переглянулися, в залі запала тиша. Його напарник прочистив горло і порушив тишу перший.   “Розумію. Це безперечно робить хутро більш підозрілим” Він замовк на мить, перш ніж продовжити поставити питання.  “Скажіть мені, чи це можливо, що хтось увійшов у ваш заповідник вночі, не маючи попереднього доступу? Без будь-якої охорони та спостереження”  “У мене не було вовків вже багато років”