Частина 1

      "...Жахлива трагедія сколихнула наше місто сьогодні зранку..." — прохолодний, майже беземоційний голос дикторки новин лунав із телевізора, розриваючи ранкову тишу квартири. "...Молодого чоловіка, віком близько 25 років, знайдено жорстоко вбитим у його власному будинку. За попередніми даними, тіло було розчленоване. Частини залишено у ванній кімнаті. На одній зі стін зловмисник залишив зловісне послання — малюнок у вигляді павутини, виконаний кров’ю самої жертви..." Камера повільно показувала темний будинок за поліцейськими стрічками, миготіння синіх вогнів, людей у формі, що метушилися в холодному вранішньому повітрі. Голос дикторки не припинявся: — "...Мотиви злочину залишаються незрозумілими. За словами джерел, поліція розглядає можливість серійного характеру злочину, враховуючи схожість із попередніми нерозкритими справами..." На дивані, загорнувшись у теплий плед, сиділа Емма. Її обличчя було блідим, у погляді — суміш відрази й тривоги. Вона не зводила очей з екрана, поки не з’явилося фото жертви — звичайний усміхнений хлопець на фоні парку. Його посмішка тепер здавалася трагічною іронією. Емма різко натиснула кнопку пульта. Екран згас. У кімнаті запанувала гнітюча тиша, тільки з кухні доносився м’який звук шкварчання яєчні. — "Ти це чув?.. Це просто..." — вона запнулася, притискаючи долоню до вуст, "...огидно..." Із кухні до неї озирнувся Артур — у спортивній футболці, з лопаткою в руці. Від плити тягнувся легкий аромат кави й смаженого хліба. В його очах читався спокій, але й напруження. Він зітхнув. — "Чув. Уже ходять чутки про цього виродка..." — сказав він, повільно повертаючись до сковорідки. "Кажуть, що він молодий. Можливо, майже одного віку з нами. Його жертвами завжди стають молоді — хлопці або дівчата. Немов він спеціально полює на тих, хто ще має життя попереду..." — "Але чому?" — тихо запитала Емма, опустивши погляд у підлогу. — "Ось це і є найстрашніше..." — відповів Артур, повертаючись до неї. Його голос звучав хрипко, з легким присмаком тривоги. "Ніхто не знає. Мотивів ніяких. Просто — ненависть. Глибока, нестримна ненависть до молодих, до тих, хто сміється, кохає, мріє. І ніхто не розуміє, що змусило його стати таким..." У вікно пробивалося ранкове світло. Здавалося, день буде звичайним — і сонячним. Але у квартирі стояла важка атмосфера страху, мовби сам холод з новин просочився крізь екран і оселився десь між їхніми тілами. Емма підійшла ближче до кухні й зупинилася біля столу. На плиті вже перестала шкварчати яєчня. Артур мовчки виклав її на тарілку й поставив на стіл. Емма, все ще бліда, з порожнім поглядом сіла навпроти, ковтаючи каву маленькими ковтками. Вона тримала чашку двома руками, ніби хотіла зігріти не тільки пальці, а й себе зсередини. — "Артур…" — порушила вона тишу, не дивлячись на нього. — "Ммм?" — він трохи повернувся до неї, відкушуючи шматок підсмаженого хліба. — "Я не зможу так… спокійно спати. Цей нелюд… він пробирається в чужі будинки. Власні домівки. Як можна почуватись у безпеці, коли навіть твій дім не захищає тебе?" Він відклав виделку, уважно подивився на неї. — "Я розумію. Повір, я сам відчуваю тривогу… Але, Еммо, ми не в тому районі. Тут спокійніше." — "Але минулого разу теж говорили, що 'спокійний район'. І що? Тепер — розчленоване тіло. Малюнок з крові. Це вже не просто злочин. Це… якесь божевілля." Вона здригнулася й поклала чашку. Очі в неї були вологі, але не від сліз — від виснаження й безпорадності. Артур підвівся, обійшов стіл, став за її спиною й поклав руки на плечі. — "Добре. Завтра… зранку поїду на ринок будматеріалів. Куплю решітки. Поставлю на вікна. Особливо на кухню й спальню." Емма кивнула, але все одно виглядала неспокійною. — "І двері…" — "Замок теж замінимо. Поставлю той, з подвійним механізмом. Той, що мій брат ставив — пам’ятаєш? Його навіть поліція хвалила." — "А ще сигналізацію. Нехай хоча б щось пищить, коли вікно відкривається, хоч на міліметр…" Вона підвела очі й глянула на нього. Вперше за ранок — з надією. — "Зробимо. Обіцяю. Ми маємо зберегти спокій. Але не бути легковажними. Якщо цей псих справді діє без логіки — будь-хто може стати наступним." Артур притис її голову до грудей. Вона слухала його серцебиття. Воно було рівним, сильним. Але вона знала — всередині він теж боїться. Просто не показує. — "Ти думаєш… його коли-небудь спіймають?" — запитала тихо. — "Якщо в нього є хоча б один слід, хоч крапля ДНК — спіймають. Ніхто не залишається невидимим, навіть якщо думає, що розумніший за всіх." — "А якщо він не залишає слідів?" Артур мовчав. Вперше не знайшов, що відповісти. Потім, повільно, прошепотів: — "Тоді ми не маємо залишити шансів. Захистимось самі. Поки не пізно." Емма обійняла його за талію, ховаючи обличчя в тканині футболки. І раптом стало трохи легше. Лише трохи. — "Можемо вже вирушати?" — запитала Емма, з’явившись у передпокої, натягуючи светр через голову. Її очі були втомлені, але рішучі. Артур, тримаючи в руках набір ключів і список покупок, кивнув. — "Так. Я подивився в інтернеті, є кілька магазинів, де продають захисні решітки та замки. Один зовсім недалеко — двадцять хвилин машиною. Але ще й супермаркет дорогою." Він кинув куртку на плечі, клацнув дверима, й вони вийшли. а вулиці було похмуро, хоч і не холодно. Сіре небо насувалося на місто, ніби також спостерігало за людьми — важко й мовчки. У повітрі висіла дивна тиша. Люди ходили якось пришвидшено, більше озирались. Емма мовчала більшу частину дороги. Артур іноді кидав погляд у дзеркало — перевіряв, чи не слідує за ними хтось, і, можливо, сам не помічав, наскільки напруженим став за останню добу. — "Цей страх… він липкий, як пил," — нарешті мовила Емма, дивлячись у вікно. — "Ніби осів у легенях." — "Я знаю. Але ми зробимо все, що можемо. Ми не одні в цьому." Магазин із замками був напівпорожній. Їх зустрів немолодий чоловік у фартусі, який одразу запитав: — "Захист для будинку? У нас сьогодні вже кілька таких пар було. Боїтесь того… психа?" Артур із Еммою переглянулися. — "Так. Порадьте найкраще, що у вас є," — сказав Артур. Продавець повів їх до відділу з ґратами, замками, сигналізаціями. Артур уважно слухав інструкції, час від часу щось занотовував. Емма тим часом стояла збоку, роздивляючись таблички "Під охороною", "Не входити", "Обережно, собака". — "Наче живемо в тюрмі, а не вдома…" — пробурмотіла вона, торкаючись однієї з решіток. Вибравши замок із подвійним циліндром і ґрати з внутрішнім фіксатором, вони розрахувалися та вийшли. Наступною зупинкою був продуктовий супермаркет. Там вони набрали все — макарони, сир, овочі, трохи м’яса, хліб. Емма ще схопила плитку темного шоколаду. — "Щоб вечір не був зовсім без радості," — всміхнулась вона слабко. Артур кинув у кошик пляшку червоного вина. — "Після такого дня — не завадить." Додому вони повернулися ближче до шостої вечора. Було вже майже темно. Поки Артур заносив пакети, Емма кинулась на диван. — "Я більше не можу. Я голодна, як вовчиця…" — "Тоді я — ведмідь. Але злий." — відповів Артур з усмішкою. Вона підвелася зітхнувши, і вже через кілька хвилин на кухні закипіла вода, запахло часником і смаженими овочами. Вона готувала пасту з томатним соусом і твердим сиром, що вони купили. Артур запалив кілька свічок, виніс пляшку з вином, відкрив її й налив у два бокали. — "Тепер у нас не вечеря — а маленьке свято серед хаосу." — "Свято виживання," — додала Емма. Після вечері обидва відчули, як втома накриває з головою. Тіло просило не розмов, не телевізора — тільки тиші й води. Емма першою пішла до душу. Вода шуміла, а Артур сидів у вітальні, в тиші, з погаслим телефоном. Його думки ковзали між страхом і втомою, і десь між ними — вперше за довго — пробилося бажання завтра все почати наново. Коли вона вийшла — з мокрим волоссям, у м’якому халаті — він встав і мовчки пішов митися. Їй здалося, що він трохи згорблений, ніби ця загроза зламала щось і в ньому. Ліжко було теплим, ковдра — важкою, мов захист. Емма влаштувалась ближче до стіни. Артур ліг поруч, погасив світло. — "Завтра…" — прошепотіла вона. — "Я знаю. Почнемо рано. Все зробимо." — "Я не хочу більше боятися. Я втомилась." — "Я з тобою. Завжди." Тиша. Вони не чули нічого — лише власне дихання. А за вікном — темрява, велика й глуха. Завтра буде новий день. Тяжкий. Але свій. Сон був неспокійним. Щось давило. Немов важке каміння лежало на грудях. У повітрі стояв глухий, майже нестерпний тиск, і ось — різкий, глухий гуркіт, наче хтось з усієї сили впав на підлогу. Емма рвучко прокинулася. У кімнаті було темно. Тільки слабке світло від вуличного ліхтаря просочувалося крізь щілину між шторами. Вона різко вдихнула — серце билося, мов навіжене. — "Артур?" — прошепотіла вона, повертаючись до порожнього місця поруч. Його не було. — "Мабуть, пішов випити води..." — подумала вона, намагаючись приборкати пульс. Проте всередині вже щось свербіло — неясна тривога. Вона залишилася лежати ще хвилин десять. Прислухалася. Жодного звуку. Лише тиша, яка стала підозрілою. Надто глухою. Зібравшись із духом, Емма зсунула ноги на підлогу й накинула светр. Обережно ступаючи, вийшла до вітальні. Її ноги торкалися холодної підлоги, і кожен крок лунав у тиші, як постріл. Коли вона увійшла до вітальні, серце завмерло. Вікно було відчинене навстіж. Ніч дихала в кімнату, приносячи з собою запах вогкості й щось ще — щось солодкувате, важке, немов мертвий запах. — "Артур?" — її голос був крихким, як порцеляна. Жодної відповіді. Вона рушила до кухні. І вже біля входу відчула — повітря змінилось. Стало тягучим. Вологим. І… щось хлюпало під ногою. Емма ступила ще крок — і застигла. Кухня була вся в крові. Підлога, стіни, навіть холодильник — усе забризкано червоним. У центрі лежало тіло Артура, без голови. Його руки були відкинуті в боки, як у розіп’ятого. Кров ще капала з обрубка шиї, утворюючи калюжу. Крик вирвався сам по собі. Вона затулила рот долонею, але вже було пізно. Світ перевернувся. Її хлопця більши немає. Сльози застилали очі. Вона кинулась у вітальню — мозок діяв інстинктивно. Потрібна зброя, будь-що. Її руки натрапили на статуетку Статуї Свободи, що стояла на полиці біля телевізора. Важка, металева, сувенір із поїздки. І тут — кроки. Позаду. Повільні. Тверді. Вона не думала. Просто розвернулась і вдарила. Металевий дзвін. Вигук. Тіло похитнулось і впало. Чорна фігура — у капюшоні, без обличчя. Вона кинулась до телефону. Руки тремтіли. Набирала номер поліції: — "Алло! Мене звати Емма. На моєму порозі… Ні! Він убив! Убив мого хлопця! Будь ласка… адреса — ..." Відчувши, що диспетчер уже відправляє наряд, вона повісила трубку. Її трясло. Лише порожня вітальня й розчинене вікно. Вона кинулась до спальні, замкнулася, присунула шафу до дверей і перевірила всі кутки. Навіть під ліжком. Тремтіла, сидячи на підлозі, тримаючи в руках ту саму статуетку. Дихала уривчасто. Минуло кілька хвилин, перш ніж вона зважилась знову вийти з кімнати. У спальні було тихо, але не затишно. Це була тиша, яка пригнічувала, мов бетонна плита на грудях. Вона повільно встала, стискаючи в руці статуетку. Пальці затерпли, але страх не дозволяв розтиснути кулак. Двері рипнули, коли вона їх відчинила. Вітальня здавалася порожньою. Вікно було так само відчинене, ніч — така ж темна. Вона зробила крок… другий… і застигла, увійшовши на кухню. Тіло Артура все ще було там. Але без органів. Його живіт був розпоротий, груди — розтяті до ребер. Усередині не залишилось нічого. Виглядало так, ніби його випотрошили, наче рибу. Кров не текла — усе вже згустилось, потемніло. А на стіні, над тілом, темніла нова деталь: великий малюнок павука, змальований його ж кров’ю. Це був не просто абстрактний символ — вісім лап, крихітна крапля замість голови. Над ним — тонкий, наче вирізьблений, хрестоподібний символ. — "Це… він залишив мітку…" — прошепотіла Емма. Її голос ледве було чутно. Її шлунок стиснувся. Крок назад — і вона спіткнулась, вдарившись плечем об стіну. Болі не відчула — лише жах, що вкривав тіло холодним потом. Вона метнулась назад у вітальню, до місця, де падало тіло нелюда — чи того, ким він був. Але… там нікого не було. Ні плями, ні сліду — ні віконце, ні підлога нічого не «пам’ятали». Навіть повітря не зберегло запаху чужого тіла. — "Неможливо… Він був тут. Я ж вдарила…" Вона підійшла ближче, шукаючи хоч щось. Але поверхня килима була ідеально гладкою. Ні волокон, ні вм’ятин, ні краплі крові. — "Він… зник. Як привид…" В її голові промайнуло: "Це не просто людина." Вона дістала телефон. Сигнал був слабкий, але поліція вже мала бути в дорозі. Емма не знала, скільки пройшло часу — хвилина? П’ять? Вічність? Вона знову замкнулася в спальні. Перед тим, як зачинити двері, кинула ще один погляд на кухню. Картина розпоротого тіла Артура з павуком над ним — врізалася в пам’ять навічно. Замкнула замок. Поставила шафу. Перевірила штори, дверцята шаф, під ліжком. Вона сіла на підлогу, обійнявши коліна. Статуетка все ще була в її руці. "Це ще не кінець," — подумала вона. "Він прийде знову."