Частина 2

Поліція та швидка приїхали разом. Світло мигалок відбивалося в її очах, що вже не блищали слізьми — лише страхом. Офіцери не одразу зайшли — чекали, поки медики оцінять ситуацію. — Пані Дяченко, — спокійний голос поліцейського. — Ви можете розповісти, що сталося? Емма сіла на підлогу біля стінки. Голос зривався, але вона говорила. — Я… я ввійшла до кухні. Він… він був там. На підлозі. Без голови. І… він був розрізаний… Медик подивився на офіцера. Той кивнув — справа була серйозна. Дуже серйозна. Після допиту, після огляду, після того, як її залишили одну у вже пустій квартирі — вона не витримала. Телефон тремтів у руках, коли вона знаходила контакт: Іванна 🚲🖤 — Вань, приїдь. Будь ласка. Я не витримаю тут сама… — Уже їду, — коротко відповіла подруга. Через півгодини її мотоцикл загуркотів у дворі. Іванна з'явилася — у чорній куртці, з чорним волоссям, густими стрілками на очах, з якими вона ніколи не розлучалась. Колись Емма жартувала з них. Сьогодні ж — вони здавались знайомим маяком у морі жаху. — Він убив Артура… — прошепотіла Емма, її голос був ледь чутний, але кожне слово врізалось у тишу, наче скло. Іванна стояла поруч, злегка схилившись, щоб краще почути. — Це був він. Той маніяк з новин. Я впевнена. Артур, мабуть, встав вночі попити води. І тоді… Емма стисло обійняла себе за плечі, ніби хотіла втримати спогади всередині. — Я прокинулась від гучного грохоту. Наче щось важке впало на підлогу. Спершу подумала, що Артур щось упустив… Але коли йшла коридором, побачила — вікно у вітальні відчинене. Широко. І вітер… холодний, різкий, розгойдував штори. Мені стало страшно. — Ти пішла на кухню? — тихо запитала Іванна. — Так. І там… — Емма зробила паузу, ковтнула повітря. — Він лежав… Артур… На підлозі… Його вже не було. Я закричала. Думаю, так гучно, що це було чути на всьому поверсі. Вона відвела погляд. — Я кинулась назад, до вітальні, схопила статуетку — ту бронзову, Статуя Свободи. Ми її купили на відпочинку… І саме тоді… я почула кроки позаду. Важкі, повільні. — Це був він? — Іванна тримала себе в руках, але очі її видавали напругу. — Так. Я не обернулась. Просто вдарила. Щосили. Він звалився. Я побігла до кімнати, схопила телефон, викликала поліцію… А коли повернулась — його не було. — А Артур? — Лежав там. Без голови. І без органів… А на стіні… його кров’ю був намальований… павук. Огидний, великий, з лапами, що тягнулись до стелі… Іванна міцно стиснула кулак. Потім мовчки взяла Емму за руку. — Все. Ми більше не залишимось тут. Я зараз же відвезу тебе до себе. — Але… — Жодних "але", Еммо. Збираємо речі. Емма та Іванна збирали речі Емми, щоби вона могла переночувати в Іванни. Завтра мали відбутися похорони Артура — хлопця Емми. Вона не знала, як сказати про це його батькам, але твердо вирішила: усі витрати — на ній. Вона почувалася винною, адже саме вона не наполягла, щоб решітки були встановлені сьогодні. Близько третьої ночі вони прибули до Іванни. Та дала подрузі кімнату, а сама пішла спати. Емма ж усю ніч тихо плакала, шепочучи ім’я коханого. Вона безмежно його любила. Та жорстокий убивця навіки розділив їх, вирвавши Артура з її життя. На наступний день після трагічної ночі, Емма вирішила повернутися додому, щоб розпочати організацію похорону свого коханого Артура. Перед цим вона зателефонує його матері, запропонувавши зустрітися в затишному кафе «Етюд» у центрі міста. Це місце, відоме своєю спокійною атмосферою та смачними напоями, здавалося ідеальним для важливої розмови.

***

Наталія: Алло? Емма: Добрий день, пані Наталіє… Це Емма. Наталія: Еммо, привіт. Щось трапилося? Як Артур?Ви скоро прийдете в гості? Емма :Пані Наталіє, я... мені дуже важко говорити… але я повинна. Наталія: Що сталося? Щось з Артуром? Емма: Будь ласка… Дозвольте мені зустрітися з вами. Я все скажу особисто. Це важливо. Наталія: Ви мене лякаєте. Де і коли? Емма: Є одне кафе в центрі — "Етюд". Там тихо… і спокійно. Сьогодні… через годину, якщо ви зможете. Наталія : Добре. Я буду. Еммо… тільки скажи… з ним усе добре? Емма : Я все розповім. До зустрічі, пані Наталіє Кафе «Етюд» було майже порожнім — лише кілька відвідувачів повільно пили каву, схилившись над книгами чи телефонами. У кутку грав спокійний джаз, і крізь великі вікна лився тьмяний, сірий денний світ. За одним із столиків сиділа Наталія — стривожена, напружена, з пальцями, зчепленими на колінах. Вона весь час поглядала на двері.Коли Емма зайшла, її кроки були важкими, обличчя — бліде, ніби безкровне. Вона сіла навпроти Наталії, опустивши погляд. — Що трапилось, Еммо? — прошепотіла Наталія, вже відчуваючи серцем лихе. Емма довго мовчала. Потім подивилася прямо в очі Наталії. — Пані Наталіє… Артура більше немає. Наталія завмерла. Її губи ворухнулись, але не пролунало жодного звуку.Вона завмерла. Її губи ворухнулись, але не пролунало жодного звуку. — Його вбили, — сказала Емма, ледь чутно, — учора… вночі. Я знайшла його на кухні мертвим. Це був… жахливий злочин. Жорстокий. Ми не встигли… не поставили решітки на вікна. Я мала наполягти. Це моя провина. Наталія заплющила очі, її плечі здригнулися. Вона не плакала — ні, не одразу. Її горе було ніби камінь, який падає в груди і залишається там. — Мій син… мій Артур… — тільки й сказала вона. — Я не вірю. Це… не може бути. Емма простягла руку, але Наталія відсунулась, згорнувшись у собі. Вона не злилася — вона була зламана. — Я беру на себе все, — сказала Емма. — Похорон, місце, все. Я тільки прошу… дозвольте мені бути поруч. Він був всім для мене. Наталія мовчала. В кафе стало ніби ще тихіше, і лише музика продовжувала свій хриплий, теплий мотив, ніби на згадку про те, кого вже немає. Жінка сиділа мовчки. Кілька хвилин здавалося, що вона навіть не дихає. В її очах застиг погляд матері, яка щойно дізналася про найстрашніше — смерть сина. Але коли емоції почали прориватися назовні, не було крику чи істерики — лише глибока тиша і повільні сльози, що текли по щоках, залишаючи сліди болю. Емма не відводила погляду, її руки тремтіли. Вона боялася кожного руху, кожного слова.— Він тебе любив, Еммо, — прошепотіла Наталія, ледь чутно. — Я бачила це кожного разу, коли він говорив про тебе. — Я його теж... я досі не можу повірити, — голос Емми зірвався. — Але я зроблю все. Гідно. По-людськи. Як він заслуговує. Тільки дозвольте мені... Наталія подивилася на неї, очі вже не були сповнені лише болем — у них з’явилося розуміння, навіть співчуття. Вона повільно кивнула. — Робіть. Я вам довіряю. Він вибрав вас. А значить… і я вибираю. Емма не стрималась — вона підвелася з-за столу, і Наталія зробила те ж саме. Вони обійнялися. Без слів. Просто стояли серед спокійного кафе, з двома чашками холодної кави, притиснувшись одна до одної — дві жінки, пов’язані спільним горем. — Мені треба трохи часу… побути вдома, — сказала Наталія, витираючи очі. — Я теж. Але я все підготую. Завтра зателефоную. — Добре, — відповіла жінка. — Дякую, що не боялася сказати мені правду. Вони вийшли з кафе разом, але дорогою розійшлися в різні боки — кожна до свого дому, несучи біль, пам’ять і початок нового, дуже складного етапу. Після зустрічі з матір'ю Артура, Емма повернулася додому, де на неї чекала важка робота з організації похорону. Вона звернулася до місцевого ритуального агентства, обговорила деталі церемонії, вибрала труну, домовилася про місце поховання та замовила квіти. Кожен крок був пронизаний болем і спогадами, але Емма твердо вирішила зробити все можливе, щоб гідно попрощатися з Артуром. Під час підготовки вона також звернулася до друзів і родичів, щоб повідомити їм про час і місце церемонії. Її підтримка була важливою для багатьох, хто також сумував за Артуром. Емма намагалася бути сильною, але кожен дзвінок, кожна деталь нагадували їй про втрату. День похорону Артура був сірим і холодним, ніби сама природа знала — це день прощання. Небо затягло хмарами, легкий дощ крапав на землю, але ніхто не відкривав парасоль, бо всі стояли нерухомо, у скорботі. Люди сходилися повільно — друзі, рідні, колеги. Усі були одягнені в темне, обличчя напружені, очі — почервонілі. Тиша, що панувала на кладовищі, була глибокішою за будь-які слова. Емма стояла трохи осторонь від труни. У чорному пальті, з рівною поставою, вона дивилася вперед, не моргаючи. Її очі були сухими. Всі чекали, що вона зламається — адже вона була тією, хто кохав його найбільше. Але сліз не було. Наталія, мати Артура, трималася поруч із сестрою. Вона плакала мовчки, поклавши руку на серце. Емма підходила, тримала її за руку, але сама залишалась ніби відділена від світу. В її серці панувала пустка, яка була глибшою за плач. Коли труну опускали в землю, хтось ридав. Священник читав молитви, а вітер зривав слова з його вуст. Емма стояла, дивилася, ніби на неї все це не діяло. Але всередині, під цією спокійною оболонкою, кипіла буря. Вона не плакала, бо в її очах було щось інше — глибока вина, біль, що замінив усі сльози. Вона трималася, бо пообіцяла собі, що буде сильною до самого кінця. Вона організувала все — від квітів до промови — і не дозволила собі слабкість. Коли всі почали розходитись, Емма залишилася на місці. Стояла над могилою, поклала одну білу лілію. І лише прошепотіла: — Пробач мені… Потім розвернулась і пішла, не оглядаючись. Увечері, втомлена і спустошена, вона сіла на диван, обійнявши подушку, і дозволила собі нарешті поплакати. Сльози текли по її щоках, змішуючись з почуттям провини і болю. Але вона знала, що зробила все можливе, щоб вшанувати пам'ять Артура.​ Цей день був лише початком її шляху до зцілення, і хоча попереду було багато труднощів, Емма відчувала, що зможе пройти через це, зберігаючи в серці любов до Артура. За вікном монотонно стукотів дощ. Краплі билися об скло, стікаючи тонкими струменями вниз, зливаючись у змазані сліди — наче сльози, які не могли зупинитися. Сіре небо поглинуло місто, і навіть вуличні ліхтарі світили приглушено, якось віддалено, ніби соромилися втручатись у тишу. У кімнаті було напівтемно. Емма сиділа на дивані, загорнута в ковдру, зігнута, з порожнім поглядом, що втупився в одну точку. Вона не рухалась. Очі не блищали, не світились — були, як висохле озеро. Вся її постать говорила одне: вона втомлена. Не фізично, а душевно. Вона була опустошена настільки, що не лишилося навіть сліз. Телефон мовчав. Телевізор був вимкнений. Усі звуки ззовні здавались далекими, як крізь воду. В голові — глуха порожнеча, з якої лише іноді проривалися короткі образи Артура: його усмішка, голос, очі. Кожен спогад був, як укол. Згодом тіло не витримало. Очі повільно заплющились, голова схилилася на спинку дивану. Імма заснула. Без снів. Просто втратила свідомість у тій самій позі, в якій сиділа. Дощ за вікном продовжував свою колискову — мовчазний акомпанемент її мовчазного болю. Наступного ранку квартира була незвично тиха. Світанкове світло пробивалося крізь напіввідкриті штори, розливаючи по кімнаті тьмяне, майже примарне сяйво. Дощ за вікном вщух, але підвіконня ще блищали від вологи, а повітря пахло свіжістю і смутком. Емма повільно відкрила очі. Її тіло боліло — не від сну, а від напруження, у якому вона перебувала вчорашній день. Вона сіла, притисла ковдру до грудей, подивилась у вікно. Хвилину просто сиділа, ні про що не думаючи. Потім підвелась. Перші кроки були важкими. Вона ступала по підлозі босоніж, ніби по холодному каменю. Усе навколо — стілець, чашка на столі, плед на кріслі — все нагадувало про нього. Артур залишив тут частинки себе. Його запах ще витав у повітрі, його сорочка висіла на спинці стільця, зарядка від телефона лежала на тумбі біля дивану. Вона зайшла на кухню. На холодильнику — записка його почерком: "Не забудь купити каву. Люблю тебе." Емма провела пальцями по паперу, і куточки її губ злегка здригнулись. Вона не плакала. Просто дивилася, мовчки. Вчора вони з Наталією домовились: мама Артура забере всі його речі. Бо вона не могла відпустити. Ще ні. Емма підійшла до шафи. Відкрила дверцята. Сорочки, футболки, улюблений светр, в якому він готував сніданки. Вона доторкнулась до тканини, вдихнула запах — і лиш тоді її плечі затремтіли. Але сліз усе ще не було. Лише тиха, глибока порожнеча. Вона почала повільно складати речі в окремі коробки. Кожна річ — окремий спогад. Кожна — як прощання. У квартирі стояла тиша, яку навіть годинник на стіні боявся порушити. Емма завершувала пакувати останню коробку — складала акуратно книги Артура, ті, які він перечитував по кілька разів. Поряд стояли ще три коробки: з одягом, особистими речами, технікою. В кожній — спогади. В кожній — частинка нього. Вдягнувши теплий светр, Емма підійшла до кухні, поставила чайник і розклала на столі чашки. Вона заварила каву — міцну, чорну, без цукру — саме так любив Артур і, за його словами, його батько. Запах розчинився в повітрі, наповнюючи кімнату спокоєм і легким щемом. Дзвінок у двері. Вона відкрила — на порозі стояли Наталія і Андрій. Наталія трималась стримано, її очі були втомлені, але теплі. Андрій — з серйозним обличчям, мовчазний, але привітний. Вони привітались, зайшли в квартиру, де все було вже майже порожньо. — Проходьте, я приготувала каву, — тихо сказала Емма, запрошуючи до кухонного столу. Вони сіли, кожен з чашкою в руках. Спершу говорили про буденне — як доїхали, чи не було заторів, але згодом теми торкнулися важчого: спогади про Артура. Наталія згадала, як він у дитинстві боявся грому і ховався в шафу. Андрій мовчки слухав, лише іноді кивав, а на його обличчі з'являлася тінь усмішки. Коли розмова стихла, запала довга пауза. Ніхто не поспішав говорити — у тиші було більше, ніж у словах. І тоді, трохи невпевнено, Емма прошепотіла: — Я знаю, що це ваш син… але… чи можна мені залишити кілька речей? Його парфуми. Записку на холодильнику. І... одну з його книг. Просто… щоб вони були зі мною. Наталія подивилась на Андрія. Той кивнув, не вагаючись. Потім вона обережно поклала руку на долоню Емми. — Це правильно. Він любив тебе, і ти була частиною його життя. Ти маєш право пам’ятати його по-своєму. — Дякую, — прошепотіла Емма, і в її очах уперше за довгий час з’явилося щось живе — ніжність, вдячність, пам’ять. Вони ще трохи посиділи, допиваючи охололу каву, а тоді Андрій почав виносити коробки до машини. Наталія знову обійняла Емму — міцно, по-материнськи. Коли двері зачинились, у квартирі залишились лише запах кави, тиша — і кілька речей, які відтепер стали святинею.