Частина 6

У барі під м’яке світло ламп і гул розмов за барною стійкою сидять Емма та Ксенія. В руках у кожної по келиху, але вже давно не допитий. Вони перемовляються півшепотом, кидаючи втомлені погляди одна на одну. — Думаєш, пора? — запитує Ксенія, трохи зітхаючи. — Точно пора. Я вже уявляю подушку, — відповідає Емма, і обидві сміються. Поглядом шукають Іванну — вона стоїть біля столика з якимось хлопцем, сміється, щось активно розповідає. Емма і Ксенія переглядаються — час діяти. — Іванно, ходімо. Уже третя ночі, — лагідно, але впевнено каже Емма, торкаючись її за лікоть. Іванна трохи зніяковіло киває хлопцеві, щось шепоче на прощання і приєднується до подруг. На вулиці вже прохолодно. Емма витягує телефон і замовляє таксі. — Через п’ять хвилин буде, — каже вона. Усі троє зітхають полегшено. Дорогою додому до Іванни в машині панує тиша, тільки мотор тихо бурчить. Усі трохи задрімали. У квартирі Іванни довго ніхто не роззувається. Просто заходять, скидають куртки хто де, і кожна осідає там, де опинилася. Ксенія якось встигла дійти до дивану — і там і заснула, закутавшись у плед. Емма впала на килим біля журнального столика, голова на рюкзаку. Іванна лягла просто на підлогу біля вхідних дверей, обійнявши свою сумочку. Тиша, ніч, і спокійний сон — кожна на своєму місці.

***

Квартира поринула в тишу. Лише слабке світло з вулиці пробивається крізь жалюзі, малюючи тонкі смуги на підлозі та стінах. Ксенія спить, згорнувшись клубочком на дивані, її волосся розсипалося по подушці. Іванна все ще лежить біля дверей, обійнявши сумочку, ніби це плюшевий ведмедик. Її подих рівний, спокійний. А Емма, яка вчора заснула прямо на килимі, повільно кліпає очима. Вона прокидається, трохи дезорієнтована, але з полегшенням розуміє — голова не болить. "О, хоч щось добре" — думає вона, сідаючи. Підлога холодна, але приємна після задушливого клубу. Емма обережно підводиться, щоб не розбудити дівчат. Перші кроки — наче по мінному полю: старається не наступити на розкидане взуття, чи Іванну, яка мирно сопе біля вхідних дверей. Вона пробирається до ванної, тримаючись за стіни. Світло вмикає напівприкритою долонею, щоб не осліпнути. У дзеркалі — її трішки скуйовджене від сну обличчя, але очі ясні. Вона відкриває кран, хлюпання води здається несподівано гучним у цій ранковій тиші. Холодна вода освіжає, і на обличчі Емми з’являється легка посмішка. — Новий день, — шепоче вона собі. Позаду, у квартирі, усе ще панує сонна гармонія. Але новий ранок уже розпочався. Емма стоїть у ванній, вмивається холодною водою, обличчя вже трохи ожило, а думки поволі розплутуються після вчорашнього вечора. Вона ще раз дивиться у дзеркало, поправляє волосся і раптом… Позаду — легкий, ледь чутний шурхіт. Ніби хтось поворухнувся по підлозі. Емма завмирає. Прислухається. Знову — вже чіткіше: знайомий звук потертої сумки, і легке «мммм...» — ніби хтось пробує заговорити крізь сон. Вона обережно визирає з ванної. На підлозі біля дверей Іванна прокидається. Її волосся розпатлане, одна туфля злетіла, а на обличчі — класичний ранок після бурної ночі. Вона кліпає очима, піднімається на лікті й роздивляється навколо, намагаючись зрозуміти, де вона. — Що… де?.. — шепоче вона хрипким голосом. Емма хихикає, не стримуючи посмішки. — Ти вдома. Усе добре. Я вже вмилась — твоя черга. Іванна зітхає, витягає руку, ніби просить допомоги, але потім падає назад на подушку, яку, здається, вчора використала її сумочка. — Ще п’ять хвилин… — бурмоче вона, закриваючи очі. Емма йде на кухню шукати чай або щось схоже на сніданок, тихенько усміхаючись — це ранкове пробудження, зі шурхотом і легким безладом, теж своєрідна традиція. Після ранкового вмивання і невеличкого діалогу з напівсонною Іванною, Емма тихо йде на кухню. Сонце вже ледь пробивається крізь штору, заливаючи приміщення м’яким золотистим світлом. На кухні трохи прохолодно, але приємно. Вона відкриває холодильник — всередині мінімальний набір, та достатньо, щоб зробити щось просте й рятівне. Яйця, трохи масла, хліб. — Яєчня всім — класика, — каже сама собі з легкою усмішкою. Ставить сковорідку на плиту, розтоплює шматочок вершкового масла. Шипіння — перший звук, який розбуджує квартиру на повну. Потім яєчні білки починають схоплюватися, жовтки залишаються м’якими й блискучими. В кімнаті розповсюджується теплий, затишний аромат сніданку. Поки яєчня готується, Емма запускає кавоварку. Маленькі чашки вже стоять на столі. Каву робить для себе і для Ксенії — та, певно, ще спить, але знати, що кава чекає, — безцінно. А для Іванни — зелений чай. Вона завжди обирає його після вечірок, «щоб відновитись», як сама каже. Коли все майже готове, Емма розкладає яєчню по тарілках, хліб підрум’янює в тостері, а потім з любов’ю ставить усе на стіл. Дві чашки міцної кави з парою, яка ще здіймається догори, і одна чашка з тонким ароматом зеленого чаю. — Дівчата, сніданок готовий! — гукає вона у квартиру, знаючи, що це чарівне слово змусить навіть найлінивіших підвестись. На кухні все вже готове: аромат яєчні наповнює повітря, кава пахне затишком, зелений чай для Іванни парує у тонкій чашці. Емма сіла за стіл і вже почала повільно їсти, чекаючи, поки хтось із дівчат все-таки з’явиться. З кімнати чуються перші ознаки пробудження: легке бурмотіння, потім стогін і тихе: — Нєєє… тільки не зараз... — це Ксенія. Вона, здається, трохи відкрила очі, побачила денне світло, та одразу сильніше загорнулась у своє плед-укриття, ніби намагалася сховатись від світу. Лише її носик виглядає з-під тканини. — Ксеню, кава стине, — кричить Емма з кухні, але тон більше жартівливий, ніж суворий. — Хай вона стине... я сама ще не відійшла, — долинає у відповідь заглушений голос із дивану. І одіяло щільніше огортає її тіло. Можна було б подумати, що це частина якогось коконного ритуалу воскресіння. А ось Іванна, хоч і не в найкращій формі, поволі піднімається. Вона сидить, потирає очі, потім раптом пригадує щось з вчорашнього вечора — легкий рум'янець з'являється на щоках. — Хм... а той хлопець, — бурмоче вона, встаючи, — хоч би згадав, як його звати… Вона потроху приходить до тями, натикається на дзеркало в коридорі, дивиться на себе й усміхається: "Не найгірше ранкове відображення". Потім йде на кухню, хитаючись трохи на ходу, але вже тверезо. — Спасибі, Еммо... зелений чай — це святе, — каже вона, беручи чашку і сідаючи поруч. — Ну хоч хтось оцінив мій героїзм, — усміхається Емма і підсуває їй тарілку з яєчнею. Іванна бере виделку, робить перший ковток чаю — і зітхає з полегшенням. За вікном місто прокидається, а в цій маленькій квартирі дівоча історія продовжується у найзатишніших тонах. Кухня залита теплим світлом. За столом сидять Емма й Іванна. Ксенія все ще дрімає у своєму «коконі» на дивані. У повітрі — аромат кави, тостів і чогось дуже домашнього. Емма сьорбає каву, трохи роздивляється Іванну, яка вже майже доїла свою яєчню, і раптом каже: — Ти знаєш, Іванко, ти дивна. — Вдячна за ранковий комплімент, — іронічно відповідає Іванна, піднімаючи брову. — Ні, серйозно. Учора казала, що хочеш тиші, а сама найперша кинулась до того хлопця біля бару. А ще... постійно хочеш спокою, але втягуєшся в найнеспокійніші історії. Іванна трохи подумала, сьорбнула чай, подивилася кудись у вікно, а тоді спокійно й навіть з гордістю сказала: — Та я живу парадоксами. Емма розсміялась. — Це ідеальна назва для автобіографії. — «Та я живу парадоксами». Історія про чай, хаос і симпатичних незнайомців, — додала Іванна, грайливо підморгуючи. Вони ще трохи сміялись, доїдаючи свій сніданок. Ранкове світло ставало все яскравішим, як і настрій. Навіть кава, здавалося, смакувала краще після цієї фрази. Сніданок майже з’їдений, чашки ще наполовину повні, на кухні панує тиха, спокійна атмосфера. За вікном місто поступово оживає, але всередині квартири — затишна капсула спокою. Емма, дивлячись на Іванну з м’якою усмішкою, знову повертає розмову до теми, що висіла в повітрі. — То що, Іванко… Розкажеш про нього? Про того з бару. Іванна, ніби трохи задумалась, відклала ложку, легенько стукнула нігтем по чашці з чаєм. — Ага, він... Він був... — вона приплющила очі, намагаючись згадати — ...Макс?.. Ні, Марко! — Уже краще, — сміється Емма. — І як тобі Марко? Іванна усміхається трохи мрійливо. — Знаєш, він був такий… спокійний, але з очима, ніби з нього ось-ось вилетить якась дурниця. Ми спершу говорили про музику, потім — чомусь про дитячі мрії. Він хотів стати пілотом. А ще... Вона замовкла на мить, відкинувшись на спинку стільця, і подивилась у стелю, наче там заховався її вчорашній вечір. Сніданок майже з’їдений, чашки ще наполовину повні, на кухні панує тиха, спокійна атмосфера. За вікном місто поступово оживає, але всередині квартири — затишна капсула спокою. Емма, дивлячись на Іванну з м’якою усмішкою, знову повертає розмову до теми, що висіла в повітрі. — То що, Іванко… Розкажеш про нього? Про того з бару. Іванна, ніби трохи задумалась, відклала ложку, легенько стукнула нігтем по чашці з чаєм. — Ага, він... Він був... — вона приплющила очі, намагаючись згадати — ...Макс?.. Ні, Марко! — Уже краще, — сміється Емма. — І як тобі Марко? Іванна усміхається трохи мрійливо. — Знаєш, він був такий… спокійний, але з очима, ніби з нього ось-ось вилетить якась дурниця. Ми спершу говорили про музику, потім — чомусь про дитячі мрії. Він хотів стати пілотом. А ще... Вона замовкла на мить, відкинувшись на спинку стільця, і подивилась у стелю, наче там заховався її вчорашній вечір. — Він сказав, що «нічого не буває просто так». І я така: "Окей, містер сенс життя". Але потім... ми сиділи, сміялися. Було легко. Так, наче ми зналися вже давно. Емма підперла щоку рукою, уважно слухаючи. — А номер ти йому залишила? Іванна винувато посміхається: — Я... ні. Забула. Точніше, не думала, що він важливий. А тепер… трохи шкода. — Ну, як то кажуть, живеш парадоксами, — знову жартує Емма. — Та вже точно, — хмикнула Іванна. — І з хлопцями теж. Іванна все ще сидить із чашкою чаю, трохи замріяна. Вже хотіла сказати щось ще про свого «містера сенс життя», як раптом її обличчя змінилося — очі широко відкрилися, і вона швидко підхопила свій телефон. — Еммо!.. Я ж… Я ж усе-таки взяла його номер! — вигукнула вона, перериваючи тишу кухні. — Та ти що? — обертається Емма, усміхаючись. — І хто тут живе парадоксами? — Ну, я просто, мабуть, поклала його в нотатки. У мене ж був момент ясності… — Іванна швидко гортає телефон, і от — знайшла. — Марко. І ще написано: "зелена сорочка, пілот мрій". Емма вже встигла встати зі свого місця, махнула рукою: — Ну все, пиши йому, а я поки розберусь із нашим сонним ведмедиком. Вона вийшла з кухні, підкралася до Ксенії, яка досі мирно спала, обгорнувшись пледом, ніби це була її броня проти світу. — Добрий ранок, сонце, — прошепотіла Емма, але без особливої надії. Ксенія лише щось невдоволено пробурмотіла і ще глибше сховалася під одіяло. — Ну, вибачай, — прошепотіла Емма з лукавою посмішкою і… різко запригнула до неї на диван, як кішка, що тільки-но вирішила, що господар пора прокидатись. — Ааа! — вигукнула Ксенія. — Ти що робиш?! — Рятую тебе від голоду і кофеїнової недостатності! — вигукнула Емма і почала злегка тріпати її подушку. Ксенія бурчала, хихотіла і намагалася втриматися, але Емма вже зірвала з неї плед, стягнула з дивану і, майже як старша сестра, повела її до кухні. — Йди їсти, там кава. І яєчня. А ще — Іванна пише тому красунчику з клубу. — О, ну тоді точно треба вставати, — сказала Ксенія, сонно усміхаючись, і вже за кілька хвилин вони всі знову були за столом — ранковий клуб дівочої підтримки. Вся трійця вже сиділа на кухні. Ксенія, хоч і ще напівсонна, вже потроху оживала від аромату кави. Іванна ж — навпаки, світилася, наче всередині неї хтось запалив маленьку іскру. Вона тримала телефон у руках, поглядаючи на екран і ледь стримуючи усмішку. — Ну? Він написав? — першою не витримала Ксенія, зробивши великий ковток кави. — Написав, — коротко відповіла Іванна, і знову втупилась у дисплей. — І що? Не тримай інтригу, читай уголос! — вимогливо додала Емма, вже відкусивши шматочок тосту. Іванна, трохи ніяковіючи, прочитала: — «Привіт. Радий, що ти згадала про мене. Я думав, ти зникла, як персонаж із книги, яку читаєш, але ніколи не можеш знайти знову.» — О-о-о, поет!, — простогнала Ксенія. — Це ж той тип, що п'є чорну каву без цукру і слухає джаз на вінілових платівках. — А ще дивиться в небо і думає про життя, — додала Емма, підморгуючи. Іванна засміялась, але не зводила погляду з екрану. — Він ще написав: «Хочеш зустрітись і продовжити розмову, яка була надто коротка?» — Ну, він гарно формулює думки. Бал у його дворі, Іванко, — сказала Емма, перехрестивши руки на грудях. — І що відповіси? — запитала Ксенія, підпираючи підборіддя рукою. Іванна на мить замислилась. Потім з усмішкою набрала відповідь: «Залежить — чи ти все ще хочеш стати пілотом?» Дівчата знову розсміялись. — Та ти справжня героїня романтичної комедії, — сказала Емма. — Просто… я живу парадоксами, — відповіла Іванна, підморгнувши. Дівчата тихо снідали на кухні, де ще зберігався запах щойно смаженої яєчні. Сонце пробивалося крізь фіранки, кидаючи теплі плями на стіл. Іванна та Ксенія мовчки пили чай, кожна заглиблена у свої думки. Момент був спокійний, майже медитативний, ніби світ на мить зупинився. Раптом тишу порушив голос Емми: — А як вам ідея влаштувати пікнік у лісі? — вона подивилася на подруг з легким блиском в очах. — Можемо навіть заночувати там. У мене ж є величезна палатка — всі вліземо спокійно. Іванна з Ксенією переглянулися, наче щось у них всередині прокинулось — бажання пригод, свіже повітря, вогнище під зорями... Іванна першою усміхнулася й кивнула: — А чого б і ні? Я давно хотіла кудись вибратись, відірватися від цього міського шуму. Ксенія, зручно вмостившись на стільці, підперла підборіддя рукою: — Та, звучить кайфово. Тільки треба все гарно спланувати. Що беремо з собою? Емма одразу підхопила: — Ну, в першу чергу — спальники, каремати... Я свою велику палатку з горища візьму. Вона на шість осіб, тож у нас буде ще купа місця. — Я можу взяти термос і маленький газовий пальник, — додала Іванна. — Ну і якийсь чай, каву... — Їжу треба обов’язково, — задумливо промовила Ксенія. — Можна щось приготувати вдома, а ще — хліб, овочі, фрукти... Сухофрукти і горіхи теж ідеально. — Сірники, ніж, ковдри, ліхтарики… — Емма почала рахувати на пальцях. — О, і обов’язково музику! Я візьму колонку, вона на акумуляторі. — А як ми туди доберемось? — поцікавилась Іванна. — Автобусом, чи в когось є машина? Ксенія одразу відповіла: — Мій брат зараз на навчанні, тож його машину можна взяти. Я з ним домовлюсь — ми спокійно туди доїдемо і все завеземо. — Тоді беремось до справи! — сказала Емма, встаючи з-за столу. — Влаштуємо собі справжню пригоду. Дівчата зашурхотіли, підхоплені новою ідеєю — кімната раптом ожила від сміху, планів та передчуття маленького, але такого довгоочікуваного втечі з буденності. Після короткої, але насиченої розмови, дівчата почали метушитися — настрій уже був на 100% похідний. Вони швидко домовились зустрітися за кілька годин, кожна мала заскочити додому, зібрати речі й підготуватись до мандрівки. Емма першою вийшла з під’їзду, накинувши на плечі джинсову куртку. На зупинці вона сіла в автобус, що повільно котився через місто, поки вона вдивлялася у вікно з легким усміхом — їй вже в уяві малювалась ніч у лісі, тріск вогнища, зірки над головою… Коли автобус довіз її до рідного району, вона пройшлася до будинку, відкрила двері й одразу попрямувала до комори — дістала велику палатку, трохи припилену, але в хорошому стані. Потім, по черзі, вона склала до рюкзака: ліхтарик, павербанк, теплу кофту, термочашку, змінний одяг, аптечку, каремат, та ще кілька дрібниць. Раптом згадала ще одну важливу деталь — щось смачненьке до вогнища. Вона схопила телефон і набрала Ксенію. — Алло, Ксю, слухай! — вигукнула вона з ентузіазмом. — Купи, будь ласка, маршмеллоу! І шпажки якісь дерев’яні — щоб ми їх на вогні смажили. Це ж обов’язково має бути! — О, блін, точно! — засміялася Ксенія у слухавку. — Добре, буде зроблено. Це вже звучить як справжній кемпінг! — Та ще й який, — відповіла Емма з посмішкою. — Скоро буде казка. Уже зібравши майже все, що потрібно, Емма знову поглянула на список у телефоні, переконалась, що нічого не забула, і відкрила спільний чат із дівчатами — «лісові феї 🌲✨». Пальці швидко застукали по екрану: Емма: Дівчата, я майже готова! Давайте вирішимо, кого коли забирати. Пропоную стартувати о 15:00, щоб ще засвітла дістатись і розкласти табір. Іванна, тебе першою забрати? Вже за кілька секунд з’явилися відповіді. Іванна: Мені підходить! Я буду готова за півгодини до того, просто під’їжджай до мого під’їзду. Ксенія: Я теж готова! Тільки не забудьте про маршмеллоу, бо я вже в магазині з візком 😅 Емма: Ти золото, Ксю! Тоді в 15:00 старт. Я спочатку до Іванни, потім до тебе. Гоу в ліс, поки не похолодало! Відправивши повідомлення, вона відклала телефон і підійшла до вікна. Сіро-зелений двір купався в сонячному світлі — листя вже починало жовтіти, але ще трималося на деревах, шелестіло легко на теплому вітрі. Повітря було прозоре, майже літнє, з тією особливою ніжністю, яка буває лише у вересні-жовтні — коли вже відчувається осінь, але ще не хочеться вдягати куртку. Емма задумливо усміхнулась. — Це, мабуть, останні теплі дні, — прошепотіла вона. — Ідеальний час для пригод. Поки сонце лагідно заливало кімнату, Емма ще трохи постояла біля вікна, насолоджуючись тишею. В її голові вже крутилися образи майбутнього відпочинку: палатка, вогонь, сміх подруг... І тут її осінило. Вона схопила телефон і знову написала в чат: Емма: До речі! Беріть купальники! Там біля лісу є річка, пам’ятаєте? Якщо буде тепло, скупнемось — кайф буде! Ксенія: Ти просто читаєш мої думки! Беру! Іванна: О, це буде топ. Я вже уявляю, як після дороги — і одразу у воду 🐬 Після кількох фінальних приготувань, рівно о 15:00, Емма вже сиділа за кермом брудно-зеленої машинки свого брату, яка хоч і не нова, але надійна, як танк. Вона під’їхала до під’їзду Іванни, коротко посигналила — і вже за хвилину подруга вибігла з рюкзаком та широкою усмішкою. — Ну що, в путь? — запитала Емма, коли Іванна застібала пасок. — Погнали! — відповіла та, запалюючи настрій. За кілька хвилин вони вже забирали Ксенію. Та заплигнула в авто з пакетом з магазину й одразу махнула маршмеллоу перед очима подруг: — Місія виконана! Хто хоче смажене щастя — до мене! Машина покотилася з міста, лишаючи позаду буденність. Дорога вела повз поля, сонячні плями миготіли між деревами, і вже за кілька хвилин дівчата відкрили вікна, щоб у салон зайшов запах осені. Емма увімкнула колонку, і машина наповнилась музикою. Спочатку заспівали впівголоса, а потім — на повну. У хід пішли знайомі хіти, дитячі пісні, навіть якийсь смішний реп, який Ксенія колись записувала в жарт. Вони реготали, підспівували, плескали в долоні, жартували одна з одної, іноді збивалися, але це тільки ще більше їх веселило. Дорога перетворилась на справжнє шоу — з імпровізованим караоке, безтурботним сміхом і відчуттям, ніби весь світ — це просто задній фон для їхньої пригоди. Після кількох годин їзди на повному драйві, з музикою, піснями і незліченними жартами, дівчата звернули з основної дороги на лісову стежку. Навігатор почав вести дивно, сигнал слабнув, і невдовзі Емма трохи спанікувала: — Еммм... здається, я мала звернути раніше. Або ні?.. Або так?.. — Якщо звідси зараз вилетить бджоляр — я вибачусь, — жартома сказала Ксенія, вдаючи серйозний голос. — Та ну вас! — Емма сміялася, але нервово крутила кермо. — Зараз, секунду, я точно впізнаю отой кущ! Він як з мультика... Дівчата ще трохи покружляли, трохи посперечались із GPS, і навіть один раз здали назад, коли дорога привела просто в кущі. Але зрештою — через кілька вигуків «о, та ось же вона!» і «бачу воду!» — перед ними відкрився краєвид на знайому річку, яка блищала в променях осіннього сонця. — Ми це зробили! — вигукнула Емма, зупиняючи машину на галявині. — Квест пройдено! — Вручаю тобі медаль "Навігатор року", — сказала Ксенія, виймаючи з багажника палатку. — Та дякую, дякую, я репетирувала цілий рік, — Емма кивнула з пафосом, як акторка на вручення Оскара. Дівчата почали розкидати кемпінг. Іванна розгортала каремати, Ксенія діставала їжу й зібране спорядження, а Емма вже вовтузилась із палаткою, яка, хоч і велика, розкладалась якось не надто охоче. Поки всі зайняті справами, Емма встала з руками в боки, глибоко вдихнула повітря й раптом почала: — Ой, слухайте! Я вам ще не розповідала, як мій тато вирішив сам зробити пічку для копчення риби — з каструлі й... праски? — Що? — вигукнули Ксенія й Іванна в унісон, тут же зупиняючись. — Та серйозно! — Емма вже сяяла, жестикулюючи. — Значить, він узяв стару каструлю, зробив у ній дірки, знайшов десь радянську праску, вирізав в ній дно і приліпив усе це скотчем. Казав, що це “інноваційна система термообробки”! І поки риба там "коптилась", ми півдня нюхали палений скотч і плавлений пластик... — Та нє! — Іванна вже просто схопилася за живіт від сміху. — А потім він сказав, що це “експериментальна версія” і наступного разу зробить ще крутішу. Я досі боюсь заходити в його гараж — там, мабуть, вже є міні-ракетна установка з чайника! Дівчата реготали, стоячи серед дерев і розкладених речей, об'єднані цією легкою, трохи шаленкуватою атмосферою пригод. Вечір обіцяв бути ще цікавішим. Коли палатка була нарешті розкладена, каремати розстелені, а речі розкладені по місцях, дівчата зробили паузу — сонце ще високо, річка поруч блищить, мов дзеркало, а повітря все ще тепле, майже літнє. — Ну що, купатись? — вигукнула Іванна, вже розстібаючи рюкзак. — Без питань! — відповіла Ксенія, витягаючи купальник. Невдовзі всі троє вже стояли в купальниках біля води. Іванна та Ксенія були стрункі й високі, з витонченими фігурами — як з обкладинки модного журналу. А от Емма мала зовсім інший тип фігури: пишні стегна, широкі плечі, округлі форми — вона стояла впевнено, з прямою спиною, не соромлячись жодної лінії свого тіла. — Емм... — почала Іванна, окинувши її поглядом. — Тобі ж, напевно, взагалі не треба навіть знайомства шукати. Ти заходиш у кімнату — і всі хлопці одразу падають штабелями. — Серйозно! — підтримала її Ксенія, — ти така, знаєш… “ефектна”! Тебе видно за кілометр. Чоловіки люблять форму, а в тебе — преміум-комплект! Емма заливалась сміхом: — Та припиніть! Ви ще скажіть, що мені треба в TikTok знімати себе в slow-motion! — А чому б і ні?! — Іванна вже сміялася, підстрибуючи на місці. — Ой, — нарешті проказала Емма, зітхнувши, — а ви знаєте, як я колись злякалась хлопця, який мені подобався, і сказала йому, що я трансгендер? — Чогооо? — Іванна аж сіла на пісок. — Ти серйозно? — Слухайте, історія! — продовжила Емма. — 9 клас. До мене на шкільному дворі підходить Вадим, оцей, що всі дівчата по ньому сохли. Каже: “Слухай, ти мені подобаєшся, може, підемо в кіно?” А я така нервова, червона, мов буряк, і замість “я подумаю” кажу: “Вибач, але я трансгендер. Мене звуть Євген.” Ксенія з Іванною вже лежали на траві від сміху. — Та ти щооо! І що він? — А він просто сказав: “А… ну окей… респект…” — і пішов! А я стою така: що я наробила?! — Ну ти монстр! — видихнула Ксенія. — І після цього ти нам кажеш, що не вмієш знайомитись? Та з таким арсеналом тобі тільки стендап писати! — А тепер я собі думаю: може, й правильно. Хоча б не повелася на того, хто не в змозі переварити трохи іронії! Сміх лунав над річкою, змішуючись із шумом води й шелестом дерев. Сонце ніжно торкалося шкіри, а світ навколо здавався добрим, легким і по-справжньому вільним. Дівчата ще трохи посміялися, витерли сльози від сміху, і, розпалені жаром жартів та теплого сонця, рішуче попрямували до річки. Вода була прозора, з легенькою течією, яка гралась на поверхні світлом осіннього сонця. — Ну що, хто перший? — крикнула Іванна, вже ступаючи босими ногами у воду. — Ти почала — ти й герой! — підбадьорила її Емма, тримаючись трохи далі. — Та тут не так уже й холодно! — здивовано вигукнула Ксенія, зайшовши по коліна. — Ааа, стоп. Вже холодно. Дуже холодно! Але кайф! — Ну, або зараз, або ніколи! — сказала Емма і стрімко пірнула у воду з головою, здійнявши бризки. — Вау, — видихнула Іванна. — Оце стрибок. Ладно, пішли теж! Усі троє вже були у воді, сміялися, пірнали, бризкались одна на одну, вигукували щось на кшталт: — «Ааа, лідяна любов!» — «Мої ноги вже відмовились від мене!» — «Зате яка закалка буде — як у моржів!» Хоч вода була й прохолодною, але рух, азарт і безперервний сміх робили своє — їм було весело, легко, так, ніби вони знову були дітьми. Вони плавали, лежали на спині, дивилися на небо, яке ставало дедалі м’якішим у кольорах заходу. Час спливав непомітно. Лише коли Ксенія раптом сказала: — А ви теж не відчуваєте пальців ніг?.. ванна пирснула: — Я вже хвилин десять як не впевнена, чи в мене ще є ноги. — Ха-ха, це той момент, коли мозок такий: “Все, досить романтики, час грітись!” — додала Емма, виблискуючи зубами, вся мокра, але з сяючими очима. Вони нарешті вийшли з води, тремтячи, але щасливі. Кожна закуталась у рушник або кофту, шкіра була гусяча, але на обличчях — усмішки до вух. — Якось так починаються легендарні історії, — сказала Ксенія, витираючи волосся. — А закінчуються гарячим чаєм біля вогнища, — відповіла Емма, вже підходячи до кемпінгу. Їх чекала тепла вечеря, багаття й ще купа смішних історій попереду. Але момент у річці — холодний, трохи божевільний, але повний життя — залишився в серці кожної. Коли дівчата вже більш-менш відігрілись після сміливого купання, вони зібралися біля місця, де Емма заздалегідь виклала камінням невелике коло — майбутнє багаття. Повітря почало трохи прохолоджуватись, сонце повільно сідало за дерева, фарбуючи небо в рожево-помаранчеві відтінки. — Ну що, пора розпалювати вогонь, шеф-майстрині? — кинула Іванна, витираючи руки об рушник. — Довірте це мені! — гордо промовила Емма й взялася до справи з таким ентузіазмом, ніби зараз мала запускати ракету на Марс. Вони разом зібрали гілочки, сухе листя і трохи хмизу. Емма, повозившись з запальничкою й розпалювачем, нарешті підпалила маленьке полум’я, яке невдовзі виросло у справжнє багаття. Вогонь затріщав, зігріваючи руки й серця. — Ну ось, — сказала Ксенія, дістаючи з пакета шпажки та пакунок маршмеллоу. — Починаємо священний ритуал. — Ага, під назвою «згоріла карамель і обпечений язик», — підколола Іванна, сміючись. Дівчата вже сиділи навколо вогнища, обгорнуті кофтами й пледами, тримаючи на шпажках білі подушечки маршмеллоу. Вони обережно підсмажували їх до золотистої скоринки, хтось випадково підпалював, а хтось майстерно крутив, щоб було рівномірно. — О, ідеальний колір! — вигукнула Емма. — Це — мистецтво. — А це — вугілля, — відповіла Ксенія, показуючи свою підгорілу маршмеллоушку. — Але смачно! — дружно вигукнули всі троє, почавши їсти. Окрім солодощів, на пледі розклались і снеки — чіпси, крекери, горішки, сушені фрукти, маленькі бутерброди. Вони перекушували, обговорювали смішні історії з дитинства, пригадували літні пригоди, планували ще більше схожих поїздок. — Це реально найкращий вечір осені, — сказала Іванна, запиваючи мінералку прямо з пляшки. — І ми ще навіть ніч не провели в палатці, — підморгнула Ксенія. — Все тільки починається, — відповіла Емма, підкидаючи гілку у вогонь, що весело тріщав у відповідь. Навколо все потроху огортала тиша лісу, а в середині панувала тиха, затишна радість — як у тих митях, коли розумієш: зараз — саме те життя, якого хочеться. Вогонь уже був не такий палкий, як на початку — він тріщав м’яко, даючи останнє тепло, що обіймало, наче старий плед. Полум’я кидало танцюючі тіні на дерева, а над ними нависло зоряне небо — глибоке, спокійне, з безліччю маленьких вогників, які миготіли, ніби слухали розмови дівчат. Вони сиділи втрьох, загорнуті в ковдри, плечем до плеча. Поруч стояли напівпорожні пакети зі снеками, термос із теплим чаєм, порожні шпажки від маршмеллоу. Сміх трохи вщух, і в розмовах з’явилась м’яка глибина — вони говорили про себе, про мрії, про дитинство, про страхи, які колись здавались величезними, а зараз — лише кумедними згадками. — Пам’ятаєте той момент у школі, коли всі думали, що ми станемо зовсім різними людьми? — запитала Іванна, дивлячись у вогонь. — А ми все одно тут, разом. — Та ми ще в дитсадку одна одну знайшли, — усміхнулась Ксенія. — Зв’язок перевірений роками, багаттями й маршмеллоу. — І заблуканими дорогами, — додала Емма і всі разом засміялися, але вже тихо, ніби щоб не потривожити ніч. Сон почав поступово обволікати їх. Очі ставали важчими, слова повільнішими. — Може, пора спати? — запитала Ксенія, позіхаючи. — Та вже й справді. Завтра ще день на природі — треба сили, — погодилася Іванна, піднімаючись на ноги. мма зітхнула й глянула на небо: — Я би ще сиділа тут вічно. Але добре, давайте всередину. Ніч обіцяє бути холодною. Вони загасили багаття, обережно поливши його водою, та переконались, що все безпечно. Потім, підсвічуючи собі ліхтариками з телефонів, забрались до великої палатки, що стояла поруч — тепла, затишна, з м’якими спальниками й пледами всередині. Хтось ще кілька разів засміявся у темряві, хтось прошепотів «на добраніч», і незабаром палатка наповнилась рівним, спокійним диханням. Ліс навколо був тихий, злегка потріскував хмиз, десь шаруділо листя. А над ними — зорі, й ніч, що обіймала лагідно, як і весь цей день. Усередині палатки було темно й затишно. Вона була досить просторою, і кожна з дівчат мала свій куток — з спальником, подушкою й улюбленим пледом, який вони прихопили з дому. Пахло свіжим повітрям, сухою травою, теплом вогнища, яке ще недавно тріщало поруч. Ксенія перша влізла в спальник і задоволено зітхнула: — Ух, як же кайфово. Це навіть краще за мій ліжак вдома. — Твій ліжак не скрипить, коли ти повертаєшся! — засміялась Іванна, намагаючись вкласти ноги в спальник, який уперто збирався в гармошку. — Та зате тут — ми. А це куди крутіше, — озвалась Емма, вже вляглася на бік, притягнувши ковдру до підборіддя. Ліхтарики погасли один за одним. У палатці стало зовсім темно, лише крізь тонку тканину пробивалося слабке світло зірок, і десь у далині чувся спів нічних птахів. — Ви тільки подумайте, — прошепотіла Ксенія, — ми реально в лісі, в палатці, восени… і це одне з найтепліших відчуттів у житті. — Хмм… мабуть, це те, що називають "щастя тут і зараз", — відповіла Іванна сонним голосом. Емма ще трохи поворушилась, знайшла найзручніше положення, й прошепотіла: — Добраніч, дівчата. Люблю вас. — І ми тебе, — майже одночасно відгукнулися Ксенія й Іванна. Після цього настала тиша. Така приємна, м’яка, коли чути лише рівне дихання й далекі шепоти природи за стінками палатки. Дівчата засинали повільно, кожна в своїх думках, але з відчуттям чогось рідного, справжнього й світлого поруч.

***

У темряві палатки панувала тиша, порушувана лише рівним диханням і шарудінням нічного лісу. Сон був глибоким і безтурботним після довгого дня — повного сонця, води й теплоти багаття. Вони спали згорнувшись у своїх спальниках, безтурботні, ніби світ був лише цим — ніччю під зірками. Аж раптом Емма здригнулася від легкого стусана в плече. — Ем... Емма, вставай, — прошепотіла Іванна, її голос був схвильований і трішки тремтів. — Що? — пробурмотіла Емма, кліпаючи очима. — Що сталося? — Ксенії немає... Вона була поруч. Я прокинулась — а її немає. Взагалі. Я вже подивилась навколо, її ніде нема… Сон одразу зник. Емма сіла, схопила телефон і підсвітила — порожнє місце, де лежала Ксенія, було вже холодне. — Може, вона просто вийшла в туалет? — спробувала заспокоїтись Емма, але серце вже билося швидше. — Я шукала. Навіть покликала її тихенько... Вона б відповіла… Вони швидко вибрались із палатки, босоніж, загорнувшись у кофти, з телефонами в руках, світячи туди-сюди по мокрій траві. — Ксенія! — гукнула Емма, голосом, що луною розійшовся між дерев. — Ксеню! Досить вже жартів! — крикнула Іванна, але в її голосі було більше тривоги, ніж роздратування. тут Емма зупинилась. Її ліхтарик впав на землю — кілька темно-червоних плям, що вели від кущів у бік лісу. Вони переглянулись. — Це... це кров? — прошепотіла Іванна. — Ні, ні, ні... — Емма похитала головою, але вже ступала вперед, по вологому моху, мов зачарована. Вони йшли за плямами, все далі від палатки. Раптом Іванна схлипнула і показала вперед: — Там... щось лежить... У світлі ліхтарика на землі лежала... рука. Відірвана, закривавлена, з обривком тканини, яка ще недавно була рукавом Ксеніної кофти. Між пальцями щось стирчало — складений шматок паперу. — Боже... — Емма витягнула записку, вся тремтячи, і швидко всунула її в кишеню. Вона ще не встигла прочитати — бо раптом попереду в кущах щось зашаруділо. Вона різко підняла ліхтарик. Світло ковзнуло по деревах... і зупинилось на жахливій сцені. Там, під деревом, стояла постать — висока, в чорному, з руками по лікоть у крові. Він ніби навіть не помічав їх. Похилившись, він шматував щось... когось. — Якого біса?! — вирвалось у Емми. — Ні... НІ! — Це ж він... це він... — Іванна відступила на крок, сльози вже котились по щоках. Раптом обидві закричали, ніби прокинулись від кошмару, але жах був справжній. Не думаючи більше ні про що, вони розвернулись і побігли назад, крізь кущі, через коріння, обдираючи ноги, спотикаючись, але не зупиняючись. В лісі лунали лише їхні крики. Дівчата бігли без огляду, сльози змішувалися з потом, подихи збивалися, а серце гупало так голосно, що здавалося — його почує весь ліс. Позаду все ще чувся шаруд і хрускіт гілок. Ніхто не переслідував їх відкрито, але страх дихав просто в потилицю. Іванна бігла попереду, коли раптом під її ногами земля зрадила — вона зойкнула, і в ту ж мить провалилась вниз. — Іванна! — закричала Емма і теж не встигла зупинитися — тіло перелетіло край і впало просто за подругою. Глухий удар, тріск гілок і темрява. Вони опинились у ямі — неглибокій, але достатньо глибокій, щоб не було видно одразу ззовні. Повітря внизу було сирим, запах вогкості змішувався із запахом страху. — Тихо... не рухайся... — прошепотіла Емма, затамовуючи подих. Вона слухала. І справді — над ними лунали кроки. Обережні, хижі. Ніби хтось прислухається, шукає, заглядає між дерева. Вони завмерли, пригорнулись до холодної землі, не дихаючи. Секунди тягнулись, як вічність. Кроки стали ближчими. Потім зовсім поруч. Хтось зупинився прямо на краю ями. І в ту ж мить зверху щось повільно з'явилося — обличчя. Висунулось із темряви, і Емма, завмерши, зустріла його погляд. Це були ті самі очц. Ті саме, які вона не могла забути. Але щось було інакше. Одне око — яскраво-зелене, друге — сіре, холодне, ніби порожнє. Ці очі вона вже бачила. Вони дивилися прямо в її душу. На мить все завмерло. Вбивця наче побачив її. Вона була впевнена в цьому. Її дихання урвалось. Іванна лежала поруч, не розуміючи, що відбувається. Але він… нічого не зробив. Не зреагував. Його обличчя на мить ніби скривилося — майже жалісно? — і потім зникло. Кроки віддалились. Повільно. Наче він свідомо вирішив піти. Наче… дав їм шанс.