Частина 5

Прокинувшись рано-вранці, Емма важко розплющила очі. Світло осіннього ранку пробивалося крізь жалюзі, фарбуючи кімнату у блідо-золотисті відтінки. Вона повільно сіла на ліжку, потягнулася й уже зібралася встати, щоб почати збирати речі до університету. Але в ту ж мить її пройняв холодний спогад. Лялька. Без голови. І та моторошна записка, що лежала під дверима: «Я слідкую за тобою, лялю». Серце стиснулося. Згадка змусила її завмерти посеред кімнати, ніби час зупинився. Усе це було зовсім не сном. Це було вчора. І вона знала, що вбивця її хлопця ще десь поруч. А вона — нічого. Просто сидить. Склавши руки. Відчуття безпорадності накочувалося хвилями. Вона дістала телефон і натисла ім’я Ксенії. Потрібно було з кимось поговорити. Подруга відповіла майже одразу, і Емма, трохи тремтячи, почала розповідати їй усе. Від переляку голос то стишувався до шепоту, то раптово підіймався, мов хвиля. Ксенія: Привіт, Еммо. Щось сталося? Емма — Так… Я… Я не можу більше мовчати. Вчора… біля дверей… хтось залишив ляльку без голови. І записку…«Я слідкую за тобою, лялю». Ксенія:— Що? Що за жарт?.. Це якась хвороба! Ти ж сама вдома була? Емма:— Так… І я не спала майже всю ніч. Я не знаю, хто це зробив. Ксенія:— Ти думаєш, це той… той, хто вбив твого хлопця? Що він тепер за тобою стежить? Емма: Саме так. І я нічого не роблю. Просто… сиджу. І боюся Ксенія:Ти не одна, чуєш? Ти маєш мене та Іванну. Ми щось придумаємо. Треба поговорити. Побачитись. Давай зустрінемось? Емма: Так… Будь ласка. Біля нашої кав’ярні? Ксенія:Через двадцять хвилин. І нічого не бійся. Я з тобою. Емма:Дякую, Ксю. Ти не уявляєш, як мені це важливо. Емма стояла перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення. Під очима — тіні від безсонної ночі, на обличчі — слід напруги, що не полишала її з вчорашнього вечора. Вона вдягла широкі джинси, що трохи сповзали на стегнах, і чорний светр із високим горлом, в який хотілось сховатись, як у панцир. Надворі вже пахло осінню — мокре листя, прохолодне повітря, запах свіжості й щось трошки сумне. Взувши білі кросівки, вона закинула на плече свою сумку й вийшла з квартири, на мить затримавшись біля дверей. Погляд впав на поріг — місце, де вчора лежала та жахлива лялька. Дівчина ковтнула клубок у горлі й рішуче пішла вперед. Місто прокидалося повільно. Люди поспішали на роботу, ховалися в пальта, дихали теплим повітрям кави з віконець кав’ярень. Вітерець лоскотав щоки, гілки дерев шелестіли над головою. Емма йшла швидко, намагаючись не дивитись по боках, хоча кожен звук, кожен шурхіт ззаду змушував її напружитись. Її серце билося гучно — не від ходьби, а від страху. Вона стискала телефон у кишені, наче той був рятівним талісманом. Кав’ярня вже виднілася попереду — маленька, затишна, з великим вікном і знайомою вивіскою. І біля дверей — Ксенія. Стоїть, обійнявши себе руками, шукаючи поглядом Емму. На мить страх відійшов убік. Вона пришвидшила крок, нарешті відчувши, що більше не одна. У кав’ярні було затишно — усередині грала тиха джазова музика, запах свіжої випічки змішувався з ароматом кави, а бариста привітно посміхався, мов знав їх обох давно. Емма й Ксенія зайшли всередину, обираючи свої звичні напої — латте з карамеллю для Емми й капучино з корицею для Ксенії. — І два круасани, — додала Ксенія, кидаючи швидкий погляд на подругу. — Вуглеводи зараз — те, що треба. Вони взяли замовлення у паперових стаканах із теплими рукавчиками і вийшли з кав’ярні. На вулиці вже прокидалося місто — вулиці наповнювались людьми, автівки гуділи вдалині, хтось вів дитину до школи, хтось говорив по телефону. Емма й Ксенія йшли поруч, іноді мовчки сьорбаючи каву, іноді обмінюючись короткими поглядами. Між ними зависла невимовлена тривога, але й водночас — якесь внутрішнє тепло. Їм було важливо, що вони разом. Ксенія:Ти вся тремтиш… Еммо, ти впевнена, що все це не… ну, не сон? Емма:Якби це був сон… я б вже прокинулась. Я пам’ятаю, як нахилилася, побачила цю ляльку… без голови… І потім — ця записка. Я її досі зберігаю. Вона в сумці. Ксенія:Ми це не залишимо так. Ми повинні щось робити. Може… в поліцію? Емма:Поліція? Вони й Артура не захистили… Сказали, немає слідів. А я знаю — що вони є, але вони не бояться розслідувати ці вбивства. Ксенія:Тоді ми самі. Але ти не будеш сама, чуєш? Я з тобою. Ми знайдемо, хто це. Разом. Емма:Дякую, Ксю… Просто дякую, що ти є. На лавці біля кав’ярні стояла ранкова тиша, розбавлена лише шелестом листя та віддаленим гомоном міста. Емма й Ксенія сиділи поряд, кожна з кавою в руках і ще теплим круасаном на серветці. Крихти м’яко падали на коліна, а аромат кави змішувався з легким подихом осіннього вітру. Емма відкусила шматок круасана, і на мить на її обличчі з’явився спокій — ніби ця маленька насолода змогла затулити тривожні думки. Ксенія підморгнула: — Бачиш? Життя не зовсім жахливе, коли є круассани й кава. Емма усміхнулась. Ледь помітно, але щиро. — Так… але тільки коли ти поруч. Вони допивали каву, кожен ковток наче додавав рішучості. Ксенія обережно загорнула серветку з крихтами, а Емма вкинула стакани до смітника поруч. Вони підвелися й рушили вперед — у бік університету, що виднівся між деревами. Осіннє місто було красиве, навіть попри напругу в повітрі. Листя кружляло в повітрі, студенти поспішали на пари, хтось сміявся, хтось щось гаряче обговорював телефоном. Усе здавалося звичним, але для Емми — ніщо вже не було просто. Ксенія тихо сказала: — Ми почнемо з універу. Згадаємо, з ким останнім бачили Тімура. Можливо, хтось щось чув… — Так, — відповіла Емма. — І треба бути уважними. Бо той, хто це зробив, може бути зовсім поруч. Їхні силуети повільно зникали в тіні університетських корпусів, де вже чекала нова глава цієї незвичайної історії. Університетський день тягнувся довго, ніби час навмисне сповільнив свій хід. Аудиторії змінювалися одна за одною: великі зали з високими стелями, скрипучі парти, тьмяне світло ламп. Лекції здавалися розмитими й безбарвними — слова викладачів лунали десь далеко, крізь щось щільне, мов вода. Емма сиділа поруч із Ксенією, ніби слухала, конспектувала, ставила галочки у блокноті — але насправді її думки блукали десь між вчорашньою лялькою та сьогоднішньою тривогою. І тоді це почалося. Під час лекції з логіки вона краєм ока помітила знайому постать — висока фігура, темне пальто, худорляве обличчя викладача з філософії, що мав читати їм курс, але раптово зник з розкладу ще кілька тижнів тому. Постать стояла біля дверей, напіву тіні, мов чекала на щось. Емма миттєво повернула голову — але двері були порожні. Жодного звуку, жодного руху. Вона моргнула, відчула, як серце пропустило удар. Іншого разу вона побачила його у вікні, поки вони переходили з однієї аудиторії в іншу. Високо, на третьому поверсі. Силует просто стояв, дивився вниз. Але коли вона зупинилась, щоб придивитися — знову нічого. Порожнє вікно, віддзеркалення неба. Вона не сказала про це Ксенії. Не знала чому. Можливо, не хотіла здаватися дивною. А можливо — боялася, що слова зроблять цю тривогу реальнішою. Проте всередині щось змінилося. Камінь. Невидимий, але важкий. Він ліг просто на душу, холодний і щільний, мов передчуття. І від того дня вона вже не могла відчути спокою — навіть у знайомих стінах, серед знайомих людей. День добігав кінця, і з кожною парою надія дівчат натрапити на щось, що проллє світло на події останніх днів, танула. Вони тихо запитували одногрупників про Тімура, згадували, з ким він спілкувався востаннє, спостерігали за обличчями — але все марно. Жодної нової деталі, жодного натяку. Лише порожні слова, байдужі знизування плечима та буденна студентська суєта. Коли нарешті останній дзвінок пролунав, Емма відчула себе вичавленою. Ксенія мовчки йшла поруч, тримаючи руки в кишенях. Їхня тиша не була ніяковою — вона була спільною, мов зітхання двох, що шукали відповіді й знайшли тільки ще більше питань. — Може, заскочимо до Іванни? — раптом сказала Ксенія. — Вона завжди щось знає. І вміє слухати. Емма кивнула. Ця думка здалася їй правильною. вартира Іванни, як завжди, пахла трав’яним чаєм і старими книжками. Дівчина відкрила двері у в’язаному светрі, з очима, повними здивування. — Ви що, без настрою? Заходьте. Я щойно пекла печиво. Вони роззулися, зайшли в затишну кухню. Ксенія одразу розповіла — про ляльку, про записку, про підозри щодо Тімура, про викладача, якого бачила тільки Емма. Усе, крім деталей, які Емма не могла вимовити вголос. Іванна слухала мовчки, не перебивала. Її обличчя було серйозним і напруженим, як у людини, що намагається скласти пазл. — Це не виглядає, як звичайний жарт… — нарешті сказала вона. — Це або хтось дуже жорстокий… або щось значно серйозніше. — Я допоможу. Якщо вам треба ще одна голова — я з вами. Емма вдихнула глибше. Камінь на душі ще був, але став трохи легшим. Вони залишилися в Іванни ще на годину, пили чай, будували здогадки. А надворі осінній вечір уже щільно огортав місто — у тіні, у вітрі, у тиші, що не обіцяла нічого спокійного. У кімнаті Іванни було тепло й затишно, але повітря ставало надто важким від розмов про ляльку, смерть і страх. Після чергового мовчазного ковтка чаю Іванна раптом усміхнулась, схиливши голову набік: — А давайте… у клуб? Я вже вихворіла, сили є. І вам треба перезавантажитись. Ви обидві як привиди — скільки можна? Ксенія здивовано підняла брови, а Емма скептично закусила губу, але... ідея несподівано здалася правильною. Хоч би на годинку — втекти від думок, від страху, від постійної напруги. — Добре, — погодилася Ксенія, — але без дурниць і максимум два коктейлі. Правда, Еммо? — Гаразд… Але я не танцюю, — буркнула та, вже встаючи. У кімнаті Іванни було тепло й затишно, але повітря ставало надто важким від розмов про ляльку, смерть і страх. Після чергового мовчазного ковтка чаю Іванна раптом усміхнулась, схиливши голову набік: — А давайте… у клуб? Я вже вихворіла, сили є. І вам треба перезавантажитись. Ви обидві як привиди — скільки можна? Ксенія здивовано підняла брови, а Емма скептично закусила губу, але... ідея несподівано здалася правильною. Хоч би на годинку — втекти від думок, від страху, від постійної напруги. — Добре, — погодилася Ксенія, — але без дурниць і максимум два коктейлі. Правда, Еммо? — Гаразд… Але я не танцюю, — буркнула та, вже встаючи. Емма з Ксенією переглянулись і розсміялись. На мить стало так легко, ніби нічого поганого й не було. Барне світло переливалося на склі їхніх коктейлів, музика стугоніла крізь підлогу, але Ксенія й Емма сиділи, ніби в окремій бульбашці — спостерігаючи за Іванною, яка вже сміялась поруч з тим хлопцем, грайливо жестикулюючи й киваючи в такт музиці. Ксенія: Ох ця Іванна… Вона завжди так. Три хвилини в новому місці — і вже хтось зачарований. Емма: І при цьому не виглядає нав’язливою. У неї якась… аура. Наче вона завжди знає, що сказати. Ксенія:Ну, вона знає. Усе знає. І що сказати, і коли з’явитися, і як зробити вигляд, що вона «випадково проходила повз». Емма:Ти здається трохи заздріш? Ксенія:Я — ні. Але якби я мала хоча б половину її харизми — вже давно б закрутила роман із викладачем англійської. Обидві розсміялися, і на мить страхи останніх днів відступили десь далеко. Іванна справді мала талант — створювати відчуття, що світ можна контролювати. Навіть коли все навколо валиться. Можливо, саме тому вони сьогодні тут — не вдома, не в тривожній тиші, а серед музики, голосів і коктейлів. Емма:Добре, що ми з нею зайшли. Я б, мабуть, цілий вечір прокручувала ту ляльку в голові. Ксенія:І правильно зробили. Але завтра знову повернемось до справи. І з холодною головою. Емма:А поки — просто дихати. Вони стукнулися склянками — легко, як символ маленької, але важливої перемоги. А в центрі залу Іванна вже танцювала, сміялась і… здавалось, справді знову повернулась до життя. У клубі панувала нічна гарячка: світло миготіло, музика била прямо в грудну клітку, а повітря було просочене ароматами парфумів і алкогольного запалу. Емма та Ксенія сміялись, пили коктейлі один за одним — спочатку легкі, потім міцніші. Веселощі здавались нескінченними, аж поки Ксенії не стало зле. Обличчя її зблідло, погляд став розгубленим, і вона похапцем пробурмотіла: — Я… в туалет… І вже за мить зникла в натовпі, прикриваючи рота рукою. Іванна тим часом і не помітила цього. Вона була занурена у розмову з тим харизматичним хлопцем, з яким познайомилась лише годину тому. Їхні погляди перетікали один в одного, сміх звучав щиро, а атмосфера навколо них наче згущувалась романтикою. Емма ж залишилась сама, притихла, коктейль в руці охолов. Вона неспішно почала розглядати людей навколо, ковзаючи поглядом по обличчях, постатях, рухах. І раптом — серце її стиснулося. В одному з кутів залу вона побачила пару очей. Одне — глибоке зелене, друге — пронизливо сіре. Вона застигла на секунду, мов блискавка її пронизала. — Це знову він... — прошепотіла вона собі. Не роздумуючи, Емма різко підвелась. Келих хитнувся в її руці, але вона навіть не звернула на це увагу. Її ноги самі понесли її до того силуету. В голові вирували спогади, питання, страхи і надії, що давно здавалося похованими. Вона мусила дізнатися правду. Нарешті. Емма вибігла з клубу, ледве пробившись крізь натовп. Серце гупало в грудях, наче хотіло вирватися. Вулиця зустріла її холодним нічним повітрям, у якому ще витав аромат диму й бензину. Вона озирнулась — але нікого. Силует, ті дивні очі… все зникло. Вона метнулась вправо, оббігла кут будівлі — пусто. Обійшла клуб ще раз, заглядаючи за кожен поворот, у кожен темний закуток. Навіть пробіглася повз парковку, шукаючи хоч якийсь слід. Але нікого, нічого.