Пролог

Давним-давно, там, де сади цвітуть, птахи співають, квіти розквітають, було королівство Даліваріка. Жили там не лише люди, а й ельфи, орки, гноли, дворфи, феї та навіть воюючі раси, вампіри та вовкулаки. Лише однієї раси не було, демонів. Усі вони жили далеко в горах, далеко від усіх. Всіх рас у Даліваріці навіть не перелічити... Проживали на рівних правах, не залежно, дворф чи орк. Рівень злочинності, якщо й був, являвся надзвичайно низьким та складав лише дрібні злочини. Яблуко хтось украв, щось, випадково, зіпсував, але не більше. А на троні правив король Етьєн Білокур, який був ельфом. Династія Білокурів правила уже більш ніж 237 років та усі у роду були чистокровні ельфи. Теперішній король Етьєн виглядав як молодий, 37-ми річний чоловік. Одягнений завжди у синьо-білі відтінки. Частіше за все голубий піджак та білосніжні штани. Поверх сорочки білий плащ, а на голові капелюх такого ж кольору з синьою стрічкою. Волосся темного кольору, а очі насиченого, голубого відтінку. У Етьєна була донька - Лунослава. Вона була дуже красива. Просте світленьке плаття з ледь помітним відтінком голубого. Біле волося з сріблястим тоном і такі ж туфельки. А очі... Вони великі, світлі, сяючі, світло-голубого кольору. Ідеальна дівчина. Починається наша історія 5 листопада 1268 року в замку... Етьєн сидів у троній залі коли до нього прийшла донька. Вклонившись Луна мовила: -Вітаю, батько. Я хотіла би попрасити вас про де що...- після цих слів випростилася та подивилася на короля. -Про що? -Я хотіла б поступити у одну академію. -"Академія імені княгині Лейсліїї, етикету та ввічливості"? -Ні... Іншу... -Яку ж? -Лицарську...- тихіше відповіла вона. -Що?! Ні!- крикнув він та ударив кулаком по підлокотнику- авжеж ні! Ти ж дівчина! Ти не маєш брати участі у війнах та бійках! -Але батьку-... -Ніяких "але". Ні і все. -Гаразд, Батьку...- опустивши голову мовила вона. Етьєн встав із трону та підійшов до Луни. Поклавши руку на її плече сказав: -Любо, ти маєш зрозуміти, я переживаю за тебе та хочу, щоб ти була у безпеці,- він погладив її по щоці- ти занадто красива й ніжна для цього. -Я розумію,- посміхнувшись сказала вона. -Радий чути. Давай, йди у свою кімнату. -Допобачення, батьку. Вклонившись на прощавання вона пішла із зали, а король повернувся на трон. Принцеса ж пішла до своєї кімнати. Увійшовши всередину її зустріли старі, добру, білі стіні, та таке ж велике, розкішне ліжко з золотистими деталями. У котку стояв великий, золотистий годинник з маятником. Світла шафа з платтями та стіл з кріслом. Біля ліжка стоїть тімбочка із книгою "Повість минулих літ". Як же ця кімната надоїли Лунославі... Вона не хотіла бути пренцесою та сидіти у замку. Її так манили битви та пригоди. Але замість цього вона була птахом у золотій клітці. Вздихнувши Луна сіла на ліжко, узяла книгу та почала читати. За цим заняттям непомітно підікралася ніч. О 9 годині до покоїв увійшла покоївка та повідомила: -Принцесо Лунославо, уже час для сну. -О, так, авжеж,- піднявши голову сказала вона та поклала книгу на тумбочку.- уже лягаю. Покаївка вийшла з кімнати, а Луна подумала: "ну ж ні, надоїло! Памʼятаю, я колись сховала у себе канат...". Розтелила ліжко та зробила вигляд, ніби спить. Коли покоївка прийшла у друге, вона подумала, що Луна спить. Залишившись у кімнаті сама юна принцеса глянула на годинник та побачила, що уже дванадцята година ночі. Вона зробива вигляд, ніби на ліжку хтось лежить, а сама одягнула чорний плащ та, взявши канат, вийшла на балкон. Лунослава привʼязала один кінець по перила, а інший спустила до землі. Спустившись на землю побігла до воріт, опинаючи охороні замку. -Нарешті... Краще поспішу. Можуть помітити тут, за територією замку. Вона поспішила прибратися від туди. На ранок покоївка хотіла розбудити її, але швидко зрозуміла: принцеси у кімнаті не має..: -Охорона! -вигукнула вона. Один із сторожів та його напарник увийшли у середину кімнати: -Так, міледі?- озвався один із них. -Принцеса Лунослава зникла. -Але ж-... -Муляж,- сказала покоївка, піднявши ковдру. -Що?! -Це мені у вас потрібно було би запитати. -Утекла через балкон,- нарешті озвався інший сторож. -Потрібно докласти королю,- сказав перший охоронець. -А ви ще хотіли зберегти це у таємниці?- запитала покоївка. -Авжеж ні, міс Селено. -Ну то, Альфред, іді та доклади про це. -Невер, ідем. Він нічого не відповів і лише кивнув. Охорона вийшла з кімнати та поспішила до кабінету короля. Етьєн сидів на крвслі за столом та читав документи. Альфред озвався першим: -Доброго дня, король Етьєн Білокур. Дозвольте докласти. -Дозволяю. -Ваша донька втекла. Король завмер. Уявіть собі, ваша єдина близька людина зникла. Це жахливо... Спочатку він завмер. Етьєн не міг у це повірити. Це були найдовші 3 секунди до того, як прийшло розуміння - це реальність... Король несподівано встав та крикнув: -Знайти її! Але було надто пізно. Юна принцеса вкрала коня та уже була далеко за межами королівства...