Розділ 1

Усі думали, що її швидко знайдуть, але... Пройшов день... Другий... Тиждень. Місяць! А про Лунославу ні слуху, ні духу... Ось уже 6 місяців її немає... І ніхто не знає, де вона... А Луна у цей час була уже далеко у лісах сусіднього королівства. Йшов перший день травня. Було тихо та спокійно. У хащі стояла невеличка хижа з дуба та вікнами з березовою рамою. На шипці, біля входу в будинок та на кутках були різноманітні символи, які гпрмонійно виглядали одні з одними. У середині пахло травами, усе біло з дерева та прикрашене вишитими рушниками. Більшість з меблів були ручною роботою самої принцеси, тому що як тільки вона знайшла цю хатину вона була закинута. Проте декілька днів у роботі перетворили це місце у чудову будівлю. У спальні сиділи білокосса дівчина з тими ж голубими очима, проте убрана зовсім у інше. Замість плаття на ній зелена кофтина з коричневими штанами. Токож був пояс з пришитими піхвах та сумка із шкіри. Поверх усього цого був уже такий рідний плащ, який допоміг утекти із "золотої клітки". Замість туфельок - шкіряні чоботи. На плечах її дрімала та тихо сичала біла гадюка з рубіновими очима, по кличці Зерон, а на колінах білосніжна лисиця Аліса, із смарагдовими очима. Сама вона у цей момент читала книгу. За вікном була чудова погода. Сонце світило, квіти цвіли... Идеальний час для прогулянки. У Аліси була та ж думка. Зістрибнувши з колін вона запіщала та декілька разів тикнула у двері. Луна подивилася на це та посміхнулася з цього. - Гаразд, зараз підемо на вулицю,- сказала вона. Лунослава встала та відкрила двері. Зерону, ніби, було без різниці, що робиться на вколо і лише зповз на підлогу, а потім заліза на ліжко та продовжив спати. Дівчина вийшла на вулицю разом з лисицею. Аліса одразу побігла у невідомому, для принцеси, напрямку. -Гей, ти куди?!- одразу вигукнола Луна та побігла слід за нею. У якийсь момент вона помітила скелю... ні, не так... Вона помітила відбиток руки на горі. Різко затормозив Луна впала. Подивившись вперед лисиці уже не було видно. Піднявшись на ноги перевела погляд на скелю. Звідки він там? Ще й такий чіткий... Це точно не природа зробила... Це людтна зробила? З першого разу? Чому там у середині місяць? Так багато запитань, але відповідей не має... Луна підійшла та подивилася на відбиток. На мить вона загубила контроль над тілом. Коли оповнилася відчула біль у долоні, а іншою рукою тримала ніж. Подивившись на неї Луна помвтила багряну кров, яка витіказ з порізу. - Я-якого біса?.. Як я?.. Коли? Що за чортівня... Я розумію, що це дивно, але... Вона приклала поранену долоню по відбитку. І от тобі диво! Від цього місця, ніби теча по венам скелі, тоненькими струйками розкинулося ніжне, голуб сяйво. Пройшло секунди 2, як просто на очах відкрився прохід у печеру. Всередені, де-не-де, росли золотисті крестали, які світилися жовтоватим кольором, а стіни були розфорбовані дивними орнаментами. Не одразу відважившись, юна принцеса увійшла всередину. Шлях освічували невідомі кристали, від яких, ніби, віяло силою. Лунослава замотала рану шматком тканини, який без діла лежав у неї в сумці. Не ма чому крові йти просто так. Ніколи "довгий" та "моторошний" коридор було здолано за нещасні 10 хвилин, які пролетіли в одну мить. У ківці буда простора кімната з колонами оповиті лозою. А посередені стояла досить висока статуя. Це була жінка у пишному бальному платті до підлоги з корсетом, довгим волоссям, до середини спини, закритими очима та короною на схиленій голові. У руках була якась книга. На відміну від решти статуї вона була справжня. Луна не очікувала її тут знайти. Підійшовши, вона прочитала на темно-синій обкладинці з золотистими деталяти, надпис "Щоденник". "Що він тут робить? - пронеслося в її голові - я розумію, так не можна, але... Цікаво, що там?". В силу своєї цікавості взяла цю книгу з рук статуї та відкрила першу сторінку. "Сьогадні зорі сяють якось дивно. Вони набагато яскравіші, ніж зазвичай. Спрабую розібратися що це. Я ніколи нічого подібного не бачила... Це ж нічого страшного? Просто яскравіші та... Рожевоваті?" - Рожеві зорі? Таке буває? Ніколи не бачила і не чула... - сказала Луна - гаразд, вдома прочитаю. А зараз потрібно знайти Алісу... Закривши щоденник вона направилася до виходу з печери. Опинившись на вулиці принцеса знову почула пташиний спів та приємний вітерець. Повернула голову туди, де в останнє бачила своє лисеня. Пішовши у цьому напрямку вона пройшла близька 40 хвилин та враз завмерла. Вона знайшла її, але... Боги... Аліса була геть не сама... Поряд з нею був він... Демон. Без свідомості, але все ж... Вона боялася підійти, проте, не дивлячись на свій страх наблизилася. Луна уважно вдивлялася у кожну деталь демона. У нього було довге, до плечей, волосся, очі були закриті. Одягнений у порвану футболку коричневого кольору і такі ж штани, проте уже без дір та темнішого відтінку. Між ласкутами тканини було видно рани, які все ще кровоточили. На поясі була піхва, яка сяяла червоним. Зачарована. Це було закляття недоторкності. Узяти клинок міг лише господар. За спиною були чорні крила, подібні до драконячих, та хвіст, а на голові роги. - З-звідки він тут у-узявся?.. Х-хіба демони не живуть у горах?.. Чому в нього так багато ран?.. Я думала вони сильні воїни...-у голос роздумувала принцеса,- Гаразд, я уже багато чортівні сьогодні зробила і зі мною усе гаразд, то чому б знову не випробувати вдачу? Відчуваю, аукниця мені це ще... Використавши магію вона телепортувала гостя у свій будинок та узявши Алісу на руки направилася додому. Її здібності вирізнялася поміж всіх тим, що вона не могла використовувати її на собі. Та й заклять вона знала мало. У замку вивчають етикет та граматику, а не ці фокуси. Коли Лунослава повернулася назад, демон все ще був без свідомості. Увійшовши в одну з кімнат вона узяла якусь мазь та бинти. Знову пішовши до гостя, Луна стала знімати його порвану футболку та наносити ліки. У скорому часі й з бинтами було закінчено. Завершивши усі процидури, Луна вийшла з кімнати та повернулася у свою спальню. Сівши на ліжко вона узяла цей дивний щоденник. Пройшло декілька годин... Лунослава читала сторінки, які розповідали про чиєсь життя, та раптом почула неочікуваний звук з іншої кімнати. Швидко піднявшись з місця та вийшовши з кімнати вона пішло у кімнату з якої лунав шум. Увійшовши у середину примо біля її голови щось пролетіло. Повільно повернувши голову вона побачила вазу. На диво, недивлячись на ламкий матеріал, скляний виріб виявився цілим. Подивившись у сторону, звідки прилетів предмет, вона побачила гостя, який уже був у свідомості. - Не підходь! - вигукнув незнайомець. - Я не збираюся вам нашкодити... Як... Як вас звуть?.. - невпевненно запитала дівчита. - Не твоя, бісова, справа. Випусти мене! - Але Ви поранені... - Переживу. - скрізь зуби прошепів демон. - Будь ласка, ляжте... Луна підійшла, щоб покласти його, але її запястки швидко схопила сильна рука демона. Іншою він схопив клинок із піхва та приставив його до горла дівчини. - В-вибачте... Я прост-... - її голос тремтів, та не встигла вона договорити, як кареокий перебив. - Ти з відряду "Сокіл"? - Еееее... Сокіл?.. Хто це? - Не видурнюйся! - Я серйозно... - Брехня! - Я поняття не маю про що ви... Як вас узагалі звут? - Ти серйозно?! Ніби то не знаєш! Луна лише знервовано дивилася. Як тут не нервовати, якщо лишнє слово і ти побачиш пращурів? Демон побачив цей погляд і зрозумів... - Ти... Й справді не розумієш?.. - Ні... - відповіла біловолоса. Брюнет нарешті відпустив її, сховав клинок у піхви та відступив. Скрізь зуби він промовив: - Нуар. - Що? - не розуміючи запитала дівчина. - Мене звуть Нуар. А ти? - Я Лунослава, можна просто Луна. Рада знайомству! - посміхнувшись, з радістю відповіла вона. - Чому не здала мене? - Ох, я уже давно живу тут, за межами сіл та міст. Тому я не знаю новин. - Справді? - з підозрою запитав хлопець. - Так. А що сталося? - Не важливо, - відвернувшись сказав гість. - Ви у бігах? - Можна й так сказати. - Можете пояснити? Я й так з лісу майже не вихожу. Тому нікому нічого не розповім. - Гаразд... Я говорю, не тому що довіряю, а тому що ти не відлізиш! Кхм... Я... Я утік із замку. - Зачекайте, що? - перепитала Луна. - Я утік із замку, - повторив Нуар. - Справді? - Навіщо порепитувати, якщо я уже сказав? - Просто... Я теж! - Що? - Я теж утекла з замку! - бездумно вигукнула вона, про що одразу пошкодувала - Ти теж у розшуку? - Можна й так сказати. - За що? - брюнет оцінюючи окинув її погляком. - Як вам сказати... Можна ви перші? Я трішки побоююсь... - Ти серйозно? - Я давно ні з ким не спілкувалася... - Відповідай. За що ти у розшуку? -Ну... Кхм... Я-... Не встигла закінчити речення, як до кімнати увірвалася Аліса та почала стрибати на Нуара. - Гей! Відлізь! Луна посміялася та взяла лисицю на руки. Демон дивився на блондинку з твариною із скептичним поглядом. Настало мовчання. Першою його порушила Луна: - Будь ласка, ляжте... -Я не-...- не встиг брюнет закінчити речення, як ніжна рука дівчини плавно поклала його до ліжка. - Ви голодні? Вам щось принести? - запитала Луна. - Трохи... - з недовірою відповів біс. Дівчина, недовго думаючи, вийшла з кімнати. Поставивши лисицю на землю увійшла на кухню. Трохи покрутившись, вона почула, як хтось зайшов на кухню. Спершу подумала, що це хтось з улюбленців, але раптом Лунослава вона відчула дихання на своїй шиї. Швитко повернувшись вона побачила, що просто за її спиною стоїть Нуар. - Ви чого тут стоїте? Ідіть у ліжко. - Ні. Я буду стояти тут та слідкувати, щоб ти ніякої отрути не підмішала до їжі, - грубо відповів демон - і на цьому усе! Луна промовчала та повернулася до приготування їжі. Дівчині було не дуже комфортно від того, що хтось так пильно слідкує за кожним її рухом, через її плече. Це не приємно... Біловолосса метушилася біля магічної плити, готуючи вечерю. Брюнет уважно слідкував за нею, перевіряючи, не додала вона отруту та періодично питав: "що це?" - коли не знав, що це за продукт. А голубоока спокійно відповідала на усі запитання. Скоро їжа була готова. Луна поставила на стіл дві порції: для себе та Нуара: - Приємного апитита, - сказала Лунослава. - Угу, надіюся залишитися живим, - відповів демон. - Ви ж бачили як я готувала. - Хто знає, що там в тебе у тих баночках насправді! Блондинка не відповіла. Вона розуміла, що будь вона на його місці, то теж би була насторожі. Луна пішла у саою кумнаті. З неї, займаючись своїми справами, вона чула, як брюнет закінчував їсти та повертався у кімнату. У щоденнику Лунослава читала про звичайне життя автора. Це писала дівчина. Вона часто писала про зорі, місаць та небо. 23-го листопада 1243 року авторка написала про якогось хлопця. Писала, який він красивий та милий. Таке відчуття, що це писав підліток, якому потрібно розповісти про свої почуття, але поруч нікого. Луні знайоме це почуття. Вона завжди мовчала про свої емоції. Через невеликий час стемніло. Блондинка відклала щоденник. Нуар у цей час дивився у стелю. Біля вхідних дверей почувся скрип. Вони відкрилися. Захлопнулися. Демон встав та побрів до дверей. У вікні промайнула тінь. Хлопець вийшов з дому та швидко побіг за нею. Тінь рухалася швидко, але й брюнет був швидкий. Пролітаючи крізь ліс, вони дійшли до прекрасної гарявмни на краю обрію... Усюди росли прекрасні лілії, які називають "павучими". Вони були трьох різних кольорів: червоні, фіолетові та голубі. Усі лілії були ніби розсортовані по кольорам. Біля самісінького обрію стояла яблуня, яка як раз квітла. На її гілці висіла гойдалка. У низу було чудово видно ліс та водоспад з рікою, яка починалася неподалік галявини. Заворожуючий пейзаж... Тінь сіла посередині поля та почала рвати квіти. Нізвідки повіяв легенький вітерець та скинув з її голови капюшон. Це виявилася Лунослава. Її шию оповив Зерон, який не хотів залишати господарку саму. Вона одразу накинула капюшон назад та почала плісти вінок із голубих павучих лілій. Нуар слідкував за нею, ховаючись за деревом, та уважно спостерігав за її рухами. Оберажні пальчики Луни майстерно зривали та сплітали квіти. Віночок вийшов досить пишним та красивим. Вона підійшла до річки та сіла на її край. - Пливи, віночку, по воді, - почала промовляти дівчина, - покажи, чи бути мені в любові і добрій долі! "Що за дурня?" -, закотивши очі, подумав Нуар. Йому не вкладалося в голові, що, на перший погляд, доросла жінка вірить у ці забобони на Івана Купала. Як шкода, що він не знав, вік Лунослави - лише шістнадцять років... За спиною демона почулося шарудіння. Він насторожився та швидко витяг клинок з піхва. Тревога була марна. Це була Аліса. Лисиця підійшла до брюнета й почала тертися в його ноги, очікуючи на ласку. Хлопець нарешті встав і підійшов до дівчини. У цей час вона сиділа біля річки, спустивши у неї ноги, й дивилася у воду. У відображені було видно її відображеня та, неочікувано для неї, зʼявився силует Нуара. Луна злякано обернулася і побачила, що це дійсність. - Що ви тут робите?.. - Це я маю у тебе запитати, - грубо відповів кареокий. - Сьогодні Івана Купала. Я вирішила погадати на вінку. А ви? - Я не зобовʼязаний тобі про все докладати! - Гаразд, лише не кричіть, мене останнім часом голова болить... - Не мої проблеми. Аліса почала тертися в руку Луни, а та почала гладити її. Нуар скептично за цим спостерікав. Він не розумів, як можна любити якихось блохастих тварин. Лисица задоволено махала хвостом. Вуха то пуднімалися, то опускалися. Вона, як і дівчина, виглядали щасливо. Їм комфортно у їхньому трикутнику: Луна, Аліса і Зерон. У цю мить Нуар зрозумів. Це не злість. Це заздрість... Заздрість до любові, якої у нього ніколи не було. Його накрила хвиля спогадів... Ось він, маленький, іде до тата. Підходить й каже: - Батько-батько, ідемо. я знайшов та... - його обірвав удар долоні по щоці. - Скільки разів мені повторювати, щоб ти не лазив де не треба та називав мене як належно?! Невже це настільки важко! - відчитовав його чоловік з рижим волоссям та карими очима. - Вибачте, Денніс Лаурен Мореау, - вклонившись, спокійно відповів хлопець, - такого більше не повториться. Нуару було боляче це згадувати... Він дивився у воду. - Твої батьки любили тебе? - неочікувано запитав демон. - Авжеж. Мати я не знаю, але батько любить. Навіть занадто. Він дуже переживає за мене. Нівіть занадто. Іноді здається, що його любов и переживання душить мене. А що таке? - Нічого... - сумно відповів хлопець. На очах заблистіли сльози... - Що сталося? - обійнявши його запитала дівчина. - Що ти робиш?! - Нуар відштовхнув її. - Вибачте... Я лише хотіла заспокоїти вас... Особисто мене обійми завжди заспокоювали... - Просто не торкайся мене. - Гаразд. Але, все ж... Чому ви плачите? - Я не плачу! - У вас на очах сльози... Нуар торкнувся польцями щоки. Вона була мокра. Він, нарешті, відчув противний, гіркий присмак у роті. Нігті Нуара стали царапати щоку, щоб прибрати сльози. - Не плачу я... - пошепки промовив хлопець. - Це нормально, лише скажи, що сталося. - Не лізь! Це особисте! - Вибач... Далі вони мовчаль. Було чути лише цвірчання цвіркунів. Щоки демона були з світлими смугами від нігтів, якими він забирав сльози. У цей момент, час ніби заповільнився... Через декілька секунд швидкі кроки... Біль у віску... І темрява... - Тепер не утече, - промовив хтось, - і дівку забирайте! Це були останні слова, які чула Луна.