Розділ 2

Відкривши очі, дівчина побачила холодні, моторошні, кам'яні стіни темниці. Холодно... Тошнить... Вона погано себе почуває. Перед очима усе пливло й темніло, але вона змогла прогледіти силует демона. Луна хотіла встати, проте змогла лише трішки при піднятися й впала. Сили ніби покинули руки і ноги. Єдине, що вона змогла, це промовити: - Ну... Ар... Мені... Погано... голос був тихим і хриплим. - Навіть, якби хотів, нічого не можу зробити, відповів брюнет. Я уже був тут. Усім начхати на арештованих. Після цих слів, вона уже лежала спокійно, розуміючи, що краще не витрачати сили. Невідомо скільки часу пройшло, але почулися кроки, які проносилися луною по тихому коридору. Туди підійшли два охоронці. Один із них ударив решітку металевим щитом, через що почувся короткий, але гучний і противний дзвін. - Гей, вставай! - сказав той. - Не чіпайте її! Вона... - хотів сказати Нуар, проте його перебили. - Заткнися, пекельний виродок! У нас наказ і ми його виконуємо. Є якісь претензії, Нуар Хрістіан де Луаре Денніс? - Мені все рівно! Нехай відпочине! - А ти змінився. Невже вирішив захищати цю простолюдинку? Король усе одно наказав відвести до гільйотини, хитро і високомірно мовив охоронець, поки його напарниця мовчки спостерігала за цією картиною. - Тобі є якесь діло? Це раз! А два, якщо вона простолюдинка, то і я теж? Чому лише їй голову відрубають, а мене лишать живим?! - Ох, упізнаю старого... тепер уже він не встиг договорити, як його перебив Нуар. - Я молодняк! Мені двадцять! - Мені начхати. Ідемо, Луїза. Вона не відповіла й мовчки пішла звідти. Охоронець закотив очі та пішов за нею. Демон видихнув та подивився на Луну, після чого щиро здивувався. Волосся дівчини виділяло слабке сяйво. - В усіх ельфів волосся світиться? здивовано запитав брюнет. - Ні... Не знаю чому... Навіть лікарі не знають... -відповіла блондинка. - Це дивно... - Чому ти заступився за мене? - Не знаю... Просто відчув гнів через це. І у загалі, це перший та останній раз, коли я тобі, срібноволоска, допоміг! Надіюся, що ти зрозуміла! - У будь якому випадку... Дякую... На це хлопець лише фиркнув. Він розумів, що це злість не через крики охорони на Луну. Він згадав свої перші дні тут... За ґратами. Упевнений, що це не на довго. Він лише допоможе сестрі господаря цього замку і його відпустять! Але він тут уже, практично, шість років. Ні у кого навіть думки не було звільнити його. - Як ти потрапив сюди вперше? запитала Луна. - Не важливо відповів хлопець. - Чому? - Бо неважливо! уже розлютився кареокий. - ... Вибач... - Ні, не вибачу, огризнувся той. На декілька хвилин повисла тиша, доки Нуар не запитав, яка у тебе мрія? - М? Ти почав цікавитися моїми думками? - Заткнися і якщо не хочеш не кажи! - Я хотіла стати лицарем, ледь посміхнувшись сказала дівчина. - Серйозно? - Так, а що такого? - Ти занадто... - Слабка? - перебила Луна. Так. - Батько теж так казав... Але я стану лицарем! І буду однією з найкращих! - Тоді тобі треба було більше тренуватися. - "Було"? Ти не чула? Тебе пізніше відведуть на гільотину. Якщо ти не знаєш... - Це смертний вирок, перебила дівчина. Тепер зрозумала твоя хвилька цікавості, вона якусь мить помовчала. А твоя яка мрія? - Це просто дурниця, закотивши очі сказав хлопець. - Але цікава, - по-доброму посміхнулася Лунослава. - Гаразд... Але не смійся! Я... Я завжди хотів, щоб мій вид був частиною вашого суспільства... - Справді? - здивовано запитала вона. - Так! Це ти хочеш почути?! дуже різко відреагував на це запитання співрозмовник. - Будь ласка, не кричи... І я мала на увазі, що це, в якійсь мірі, досить навіть мило. Нуар здивовано подивився на неї, ніби не вірив її словам. - Якщо ти не проти, я трішки посплю, продовжила блондинка. - Ага, спокійної ночі, срібноволоска, саркастично сказав той. Тим часом, десь у тронній залі Лук'яна. Вона була з чорними колонами, чорною підлогою, чорними стінами та чорною стелею. Розбавляє це однотонне приміщення червоні гобелен із сімейним гербом, на якому був спис і щит, і такого ж кольору килими. Сам правитель сидів на своєму троні та читав сувій, нахмуривши брови. До нього підійшов один із охоронців. Він гучно запитав: - Вітаю, містер. Дозвольте докласти. Лук'ян суворо подивився но чоловіка: - Дозволяю. - Демон і дівка прийшли до тями, сказав чоловік, який щойно запитав дозволу на слово. - Приведіть до мене ту тварюку. Охоронець поклонився і пішов до темниці. По дорозі він перисікся з Луїзою та її напарником. Руда непомітно дістала з сумки невелику пляшечку з якимось зіллям. Рука відпустила її, тим самим розбив о підлогу. Два хлопця падають на підлогу. Зеленоока підходить до одного з них. - Перепрошую, Ентоні, але я звільняюся. І так, це мені потрібно, з цими словами вона узяла ключі. Декілька хвилин, і вона повернулася до камери, де дрімала Луна, а Нуар сидів поблизу та мовчки спостерігав. - Знов ти? огризнувся демон. Луїза не відповіла і лише відкрила камеру. Брюнет здивовано дивився на неї. Руда дівчина увійшла у середину. Практично одразу ж, відкрила очі Луна і подивилася на зеленооку. Минула охоронниця натиснула на одну з цеглин, і о диво! Стіна від їхала у сторону, відкриваючи таємний прохід. - Вставай, чортеня. І дівчину свою забери. - Як ти мене назвала? обурився Нуар. - А, тобто це дійсно твоя дівчина? легко посміхнулася Луїза. - Що? Ні! - Чому ж тоді заступився? - Щоб я ще раз допоміг кому-не будь... проклинав себе демон. Вона не моя дівчина! Просто перше створіння, яке не здало мене сюди. Давай просто забиратися звідси. Брюнет встав на ноги та узяв Лунославу на руки. Луїза дивилася на них та посміхалася. Було смішно дивитися, як хтось такий суворий так переживає за якусь незнайому дівчину. Вони йшли по коридору темного, таємного проходу. Луна дуже швидко заснула заново. - І чим вона тебе зачепила? запитала руда. - Та нічим! З чого ти узагалі це взяла?! А?! Відьма! - Та спокійніше ти! Принцеску свою розбудиш. Просто твоя поведінка тобі не звична. І тим більше я не почула ще ні одного матюка або прокляття, хоча ти постійно їх говориш. - Просто зрозумів, що вам усім все рівно на мої слова, на відміну від неї. Звісно, вона швидше за все просто хоче втертися мені у довіру, але хоча б вигляд робить, що я їй не байдужий. А ви навіть не намагаєтесь! - Заспокой свій пил. Зараз ми опинимося біля стіни замку, там ще один таємний прохід, п'ять метрів відійдемо і там буде працювати магія. Я телепортую нас усіх до мене, підлікую дівчинку. Така мала і так погано виглядає. Ще, в ідеалі, зрозуміти що вона за створіння. - Ельф. Принаймі сказала мені так. - У них не світиться волосся, на відміну від... Як її узагалі звуть? - Припустимо, Лунослава. - Як?! - різко сповільнила крок Луїза. - Лунослава? І що? - Та... Нічого. Можливо потім розповім. Ось, дивися! -вона показала далі по коридору. Там було світло. - Ми уже майже вийшли. Давай, хутчіш! Луїза пішла швидше, стримуючись, щоб не побігти. Нуар не розумів навіщо вона так спішить. Зовсім швидко вони опинилися біля стіни. Дівчина натиснула на якусь цеглину і стіна відкрилася, а попередній прохід закрився. Вийшовши за межі замку, вона взяла його за руку та прошепотіла закляття: - Awongens latemge frendin. Усіх трьох окутало зелене сяйво, закриваючи зір, а коли воно розсіялося, вони опинилися у якийсь хижі. У повітрі висів приємний запах якихось трав. Саме приміщення було не надто великим. Під стелею висіло джерело цього аромату: ромашка, календула, звіробій, м'ята, шипшина, кропива та навіть верес, дягель, оман та синюха блакитна. Руда показує на ліжко і каже: - Клади її сюди. Нуар, не дуже довірливо, але все ж поклав її на ліжко. Дівчина почала оглядати її. Луна відкрила очі. Її погляд був розгубленим. - Де я? ледь чутно прошепотіла вона. - У... У моєму будинку, леді, трохи нервово відповіла та. - А ви хто? - Я... Моє ім'я Луїза, відьма і травниця. А... - Рада знайомству, випадково перебила її дівчина. - А я Луна, посміхнувшись мовила дівчина. - Вона знає, втрутився у розмову Нуар. - Та помовч! сказала зеленоока. - Чому ти кричиш на нього? запитала біловолоса. - Так не можна говорити при принцесі! - Ха! Принцеса? засміявшись запитав демон. - Авжеж ні, - заперечила дівчина. Вона почала переживати, що її таємницю буде розкрито. - Ні? У вас імена одинакові! Ще й зовнішність... - почала з підозрою перичесляти Луїза. - Мені завжди казали, що ми дуже схожі, от і назвали в честь неї. - Ого... Це дуже дивне співпадіння. Ти упевнена? - Так, звісно. - Добре... Гаразд, що ти відчуваєш зараз? Я мушу зрозуміти, що з тобою не так. Тошнить... І голова крутиться... Час від часу в очах темніє... - Ти нічого підозрілого не чіпала? - Здається ні... - Ніяких ягід не їла? Чіпала квіти? Ще щось? - Hi. - Це дивно... З ким спілкуєшся, окрім цього? - вона очима показала на Нуара, на що той закотив очі. - Лише свої улюбленці... Зерон і... Її перебила зеленоока: - Що це? запитала відьма, обережно знімаючи пелюстку з її волосся. - Пелюстка з моєї улюбленої квітки. Павучої лілії. - Павуча лілія?! - Так, а що? - Ось і причина... Вони ж отруйні! Трясця... І як на зло женьшень закінчився! Хоча... - Хоча? - знову втрутився Нуар. - Та досить перебивати! обурилася Луїза. Женьшень є у моєї учениці! Еліс! Але вона живе у іншому селі. - Серйозно? Та ти подивився! уже розізлився демон. Мене хочуть спіймати для вашого царя, а вона! Вона ж ледь на ногах стоїть! він показав на Луну. - А є ще варіанти? Через вас я тепер також буду у розшуку! - ще сильніше бісилася відьма. - Сама вибрала цей шлях! За нами теж мисливство! Чому 6 тобі самій не сходити?! - Я привертаю занадто багато уваги! - А я з своїми рогами та крилами?! - Можу дати плащ! - Ти серйозно думаєш, що якась ганчірка приховає мій демонічний вигляд?! Вони продовжували сварку. Ніхто навіть не помітив, що Луна уже сиділа, спустивши ноги на підлогу, та закривала вуха, надіючись, що скоро крики завершаться. - Будь ласка, досить! раптом викрикнула Лунослава, через що вони обоє здивовано подивилися на неї. - Я сама сходжу! Лише скажіть де це. Я не люблю, коли хтось свариться... - Ти серйозно? здивовано запитала Луїза. - Так. Лише, будь ласка, не кричіть... сказала блондинка. - Я з тобою, сказав Нуар. - Що за різкі зміни думок? Ти щойно казав, що не підеш, - здивувалася руда дівчина. - У мене, на відміну від деяких, у мене є почуття відповідальності. - Ти серйозно? - Від частини, вона через мене опинилася у темниці, й я це розумію та повинен виправити наслідки. Почувши це, голубоока посміхнулася. Вона піднялася на ноги, спрочатку ледь не впавши назад, та обняла демона. Той на якусь мить завмер, проте практично одразу відштовхнув її. Луна трохи відійшла назад, щоб дати йому трохи вільного простору. Нуар скептично дивився на неї. - Гей, Хрістіан де... Як тебе там? заговорила Луїза. - Ти там говорив про те, що мій плащ не приховає твої крила і хвіст? Про це можеш не турбуватися, він зачарований. Будеш виглядати як звичайна людина. - Точно? з підозрою запитав Нуар. Луїза проігнорувала його запитання та пішла до іншої кімнати. - Чому усі кажуть, що ти змінився або якийсь не такий? нарешті не витримала та запитала Луна. - Біс його знає. Я не мінявся, але ці пустоголові цього не розуміють! огризнувся демон. Цього разу голубоока змовчала. За якусь мить до кімнати повернулася відьма. Вона мовчки одягнула на хлопця плащ. Під одягом усі характерні риси для його виду счезли, ніби ніколи й не було. Брюнет здивовано дивився на свою нову зовнішність. Він доостанього не вірив, що вона права. Тепер це звичайнісінький юнак, на якого і не звернули б увагу на вулиці. Але щось не так було в очах Луни. Вона сумно запитала: - Невже не спрацювало?.. - Ти сліпла? незадоволено спитав демон. Та мене рідна мати не впізнає! - Як це? Ти ж такий самий, лише у плащі, здивовано запитала дівчина. - Та ні. Він виглядає як звичайнісінька людина, -заперечила Луїза. У очах Лунослави читалося щире здивування. Блондинка наблизилася та доторкнулася до голови хлопця. Її пальці сперлися об щось. Це були роги, проте їх не було видно. Руда завмерла на мить та також спробувала доторкнутися, проте її рука нічого не відчула. Голубоока одразу ж відсмикнулася. - Чому твоя рука пройшла наскрізь рогів Нуара? - y голосі чулося здивування та крихта страху. - Бо їх немає... - відповіла зеленоока. Ти дійсно їх бачиш? - Так, - сказала біловолоса. - 3 кожною хвилиною твої фрази звучать усе дивніше та дивніше... - Пробач... Я лише кажу те, що бачу, на декілька хвилин усі замовкла. А що буде з Зероном та Алісою? - Хто це? - запитала руда. - Моя змія та лисиця. Вони залишаться у мене до вашого повернення. Не переживай. - Гаразд, посміхнувшись сказала Луна. - Гей, чортеня, тепер я розумію чим вона тобі приглянулася, хитро промовила Луїза. - Та досить! Це не смішно! обурився Нуар. - Протилежності притягуються, проспівала відьма. - Та іди ти до дідька лисого! - Та схаменися, істеричко. - Сама ти істеричка! Знову почалася сварка. - У вас двох звичка постійно сваритися? поцікавилася Луна. - Так, - сказала руда. - А що? Непомітно? саркастично запитав брюнет. Демон випадково знайшов щось у плащі. Він подивився та побачив там кишеню, у середині якої був якийсь папірець. Подивившись на нього Нуap прочитав "Рецепт ліків" та перечислені інгредієнти з способом приготування. Хлопець закотив очі та поклав рецепт на місце. - Гаразд. Сьогодні переночуєте у мене, а вранці підете у Тайран. Це назва села, де живе Еліс, промовила Луїза. - Спасибі вам, промовила блондинка. - Не має за що, юна леді. Можу я вам запропонувати чаю? - Я була б не проти. - Без мене, - сказав Нуар та пішов у іншу кімнату. Луїза підійшла до пічки та поставила грітися воду. За декілька хвилин вона повернулася з двома кружками. Одну з них Луїза дала Лунославі. - Чому він такий? запитала Луна. - Хто? - запитала зеленоока. - Hyap. - Він просто стомився, зітхнула руда. - Можеш розповісти? - Що тобі розповісти? Кинули його у камеру близько шести років тому. Наш король, Лук'ян, хоче зробити з його крові та ще якось секретного інгредієнту ліки для своєї сестри - Жасмін. Але от того інгредієнту він ніяк не може роздобути. А у темниці, як ти бачила, не найкраще відношення до арештованих, у тому числі й до демона твого. - Це... Жахливо, не знаючи що сказати промовила голубоока. -- Так і є... Гаразд. Давай відійдемо від сумних тем та поговоримо про щось так. - Я не проти, - посміхнулася Лунослава. У них почалася бурхлива розмова. Вони розмовляли про все: трави, зілля, пейзажі, домашніх улюбленців та навіть зачепили політику. У якийсь момент Луна запитала: - А чому ти вирішила вирішила почати працювати у королівській темниці? - Та... Вибору не було... зітхнула Луїза. - Можеш розповісти? - Гаразд... Але це довга історія. Готова? - Авжеж! - Тоді слухай. Це було давно, почала відьма. Років шістнадцять назад. Мені було тоді близько двадцяти. Точно пам'ятаю, осінь була... Ми з братиком сиділи у будинку. Його звали Кевін, у нього був десятий день народження. Раптом... сумно зітхнула руда. - До нас увірвалися... У нашому селі не дуже любили відьом і відьмаків. Тому... Ти розумієш... Я з Кевіном намагалися утекти, але вийшло лише мені... - на її очах з'явилися сльози. - Мене знайшли слуги короля Лук'яна та привели у замок. Там ми з правителем уклали угоду: я буду служити йому, а натомість мене залишать живою... - Луїза, нарешті, подивилася на Лунославу. -Лишенько! Вибач, що розповіла... Я... Я просто не могла більше мовчати... Просто, мені здалося, що я знаю тебе усе життя. За усім цим монологом, зеленоока й не помітила, що по щокам її слухачки покотилися кришталеві краплі солоних сліз. - Нічого. Я нікому це не розповім, посміхнувшись промовила біловолоса, але з очей продовжували текти ріки. - Дякую... Гей, а що зараз робить твій друг-демон? - Не знаю, але він точно у будинку. Давай пошукаємо його? Луїза гойднула головою, погоджуючись цю ідею. Вони знайшли його у кімнаті з книгами. Нуар сидів на підлозі та читав одну з них, старанно намагаючись щось розібрати якесь слово. - Ко... - намагався вимовити той. Ко-ха... Що? Дурня якась! Може тут якась помилка? - У моїх книгах немає помилок, сказала руда. - Ух ти ж! - ледь стримавшись, щоб не промовити лайку. - Не можна якось попереджати?! - Це, взагалі-то, мій будинок. - А що ти пробував прочитати? запитала блондинка. - Сама глянь, він протягнув книгу дівчині. - Кохання? прочитала Луна. - Звучить як ще одна дурниця. - Для нас це важливо. - Це звучить дивно. - Гаразд, вам час спати, сказала Луїза. - Добре! - жваво відповіла Лунослава. - Я тут посиджу. Хоч трохи розважуся, відрізав демон. - Лише не спали тут нічого, попросила зеленоока. - Гаразд, - закотив очі брюнет. Руда легенько при обняла Луну за плечі та відвела її до однієї з кімнати. Крізь вікно проходило сріблясте сяйво місяця. Довгі коси голубоокої стали ще яскравішими, в очах блестіли зорі. Це не дуже виділялося, оскільки у ельфів і так очі можуть бути різні: від звичайних круглих, до овальних та у вигляді ромба. Але її очі... Чотирьох кінцева зірка. Вони, не так яскраво, але теж світилися. Проте це було практично непомітно. - Усе ще не звикла, що у тебе волосся світиться... -сказала відьма. - Я розумію, відповіла Луна. - Доброї ночі. - І тобі... Коли зеленоока вийшла, Лунослава сіла на ліжко та знову почала читати щоденник, який знайшла тоді, у печері. "Сьогодні, уперше він мене помітив. Я гуляла по лісу та побачила калину. Мені захотілося чаю з неї. Почала збирати її та почула топіт копит за спиною. Повернувшись, побачила його... Великий Лунаріс! Він виглядав один в один як принц з казки! А ці очі... Немов нічне небо. Він запитав моє ім'я. Я сказала «Елунарія», а він назвав його прекрасним і що вперше його чує. Його голос як спів солов'я! Матінко, я виглядала як дурепа... Не думаю, що тато був би задоволеним. Як ні як, боги не можуть закохуватися у смертних. Від цього мені дуже сумно... Надіюся, я ще зустрінуся з цим хлопцем. Я ж навіть не запитала його імені..." Після цього запису, Луна закрила щоденник та лягла спати.