Хто я? Кінець оправданням

Холодного ранку ще маючись снами, я голос здалека узрів: «Хто я?!» — розгубленим невтішним тоном Протяжний фальш мелодії завів. Не в силах пояснити мову. Нажаханий, я думав: чужак, приблуда, психопат, лихе лице, Гротескний Клоун із мотивом злити, Чий погляд невгамовно в гріб веде, позбавляючи радості жити. Помахавши руками, розвіяв дурні не сумісні з реальністю думи. Ні, тут особа дивніша. Фігура легка, Наче дикий цикорій на вітрі у шумі, танцює у парі з бджілками. Її сутність корнями сплітається в листя, дерева та хвойні ліси, У все те, що б людина назвала — природа. А поглянеш пильніше в далекі гаї, зрозумієш існує свобода. Та я спостережливий — чую твій голос не містить зовсім тої волі. Не старайся, не вийде сховати всю правду В глибоку шкатулку недолі. Бо правда не з білої летки чи шовку. Поглянь на числа сьогодення, в них хутко зможеш віднайти Слабке тридцять перше у строю курча. Ах, ти, скупий останній день весни, згубився й запитуєш «хто я?». Вт. 31 травня 22 р.