Пролог

Новий Орлеан. Що перше спадає на думку при згадці цього міста? Можливо: Вудду або Худду? Джаз? А можливо Діснеївський мультфільм "Принцеса та жаба"? В будь-якому випадку, ви будете праві, але тільки на половину. У цьому місті ніч не засинає. Вона скидає свій пеньюар, натягує розірвані панчохи й виходить на полювання. У її сумочці — гріх і недопалки старих історій. Якщо ми почали з асоціацій то давай продовжимо з ними. Як можна було б охарактеризувати її...таку древню та самотню у барвах нового світу? Ніч у Новому Орлеані — це... бабця. Так, та мила бабуся, яка зустрічає безликих санітарів беззубою посмішкою та щодня грає в доміно з такими ж забутими в цьому затхлому пансіонаті. Здається, що не тільки жовті шпалери палат, просякнуті запахом медикаментів, старечої сечі та невимовної самотності, але й бетонні стіни, огорожі та самі санітари є носіями цього запаху. Це місце — є не більше ніж кладовищем старих спогадів. потороху перетворюються на розповіді для вух онуків, накшталт: "А от в наші часи...", а з часом на легенду, яку згадує байдужа сім'я перед труною вже покійного члена родини. Проте у кожного є свої секрети чи не так? Назвемо нашу бабусю місіс Орлінг. Отже, не зважаючи на свій поважний вік та десяток набридливих онуків за своєю згорбленою спиною, наша бабуся, кожної четвертої п’ятниці, кожного місяця, о шостій вечора, тишком навідується до однієї місцини на самому краєчку міста. Кутаючись у своє кашемірове пальто, кольору вмоченого апельсинового печива у молоко, вона підійде до посту санітара й на  її зморшкуватому обличчі з'явиться тонка усмішка: — Я хочу навідатись до своєї доньки. — скаже вона. — Звісно, місіс Орлінг, — скаже новенький санітар, не знаючи, що мешканцям не можна покидати палату після шостої вечора. — Хтось повинен вас забрати? — О, ні—ні, — засміється старенька своїм скрипучим сміхом, від якого у санітара пробіжить мороз по шкірі. — Хочу зробити їй сюрприз. — Ааа... — ще раз кивне молодик, не знаючи, що відповісти та дякуючи Богу, що в нього немає такої "люб'язної" тещі, що може несподівано навідатись до неприбраної оселі. — Вам потрібна допомога, місіс Орлінг? — скаже він за кілька секунд, помітивши, що бабуся вже стоїть біля високих дверей "кладовища". — Дякую, дорогенький, але я ще у змозі знайти дорогу сама. — по крутиться старенька на каблуку своїх туфель з такою грацією, що важко було б сказати, що їй уже давно перевалило за дев'яносто, й весело покрокує далі, зникнувши в обіймах теплих вечірніх сутінків, спираючись на свій не менш древній ціпок. Вона не буде поспішати. Їй немає куди. Все що вона коли небудь хотіла зробити — зроблено. Зустрічі — давно скасовані та лежать в двух футах під землею. Їй залишатиметься тільки насолоджуватись таким коротким моментом кінця життя в старечому тілі. Вона крокуватиме довгими та короткими вуличками, вдихаючи запах жасмину з подвір'їв, кислого вуличного запаху та тютюну від того чи іншого перехожого. Її колись яскраво блакитні очі, які змушували чоловіків упадати до її ніг, тепер покрились білим туманом і сумно зупинялись на неонових вивісках нових модних барів та клубів. "Справжній джаз" — буде виведено фіолетовим та зеленим неоном на одній з вивісок. Якщо вам цікаво дізнатись її думку, щодо "справжнього джазу" й сучасної культури то ось, яку розмову підслухала одна з санітарок в кімнаті відпочинку. — Жах. — скаже старенька скривившись, тосуючи в тремтячих худих долонях, вручну розфарбовані покерні карти, почувши, як з радіо в кутку зали лунає завивання чергового, так би мовити "співака", із хіт-параду, накшталт: "Найкращі хіти весни 2021 року". — Розумієш, Феліція, — звернеться вона до своєї сусідки по столу. — сучасна молодь надто лінива. От, мій середній онук Берні. Ні, я не казала "бивні", а Берні. Він сказав моєму синові, що кидає навчання та прагне посвятити своє життя музиці. Ти тільки уяви. Музиці!  Ми спершу подумали, що він піде в музичну школу, на крайній випадок почне, як його дідусь грати у кафе, але де там! Сказав, що буде цим, як його...дідзей...дуджій...не пам'ятаю, як називається. Щось схоже на дирижера, але просто натискаєш на кнопки, схожі на клавіатуру писемного станка, але вони під'єднанні до ще більших коробок, розміром з невелику комірку. Ох, навідалась, я до них минулого місяця на день народження найменшої Джіні і він гордо увімкнув нам свій "шедевр"...а почув би це мій покійний Чарлі, швидко вибив би ці дурниці з голови хлопця. А от пам'ятаєш як у наші часи, як ми з тобою в 50-х танцювали під фортепіано мого Чарлі? Ех... от це були часи. Місіс Орлінг вже давно пройде бар, вулички з новими залізними табличками на домівках та сховалась в тінях старого міста: там де таблички були настільки їржаві, що назви тої чи іншої алеї можна було тільки пам'ятати, а різнобарвні будівлі поросли живоплотом. Ніч в Новому Орлеані, десь там далеко від центру, звучала по-іншому. Вона була жива. Вона відчувалась такою справжньою у жовтуватому, мерехтливому світлі вуличних ліхтарів, у тремтячих тінях на пустих балконах домівок, сміхом людей, до яких повільно доходило розуміння, що настав вечір п’ятниці і час зняти свої буденні маски та нудні офісні костюми. Щось у самій підкірці їхнього мозку кричало, наче фанатичний священик на своїх проповідях:  "Час відкрити свою душу та віддати своє тіло п'яним пригодам. Час дозволити чомусь темному проникнути в твою суть і перевернути твій світ з ніг на голову". Вона звучала веселими струнами укулеле, гучними трубами та чуттєвими кларнетами, а ще у жвавому відбиванні ритму барабанів. Ніч у Новому Орлеані не носить під своїм кошлатим пальто "з любов’ю" в'язаний светр з огидними різнокольоровими пташечками та незліченну кількість вовняних спідниць. Ні. Вона носить обшиту дрібними чорними паєтками коротку вільну сукню зі срібною бахромою на грудях та колінах, шовкові панчохи, але навіть їхній ніжний тілесний колір не може приховати блакитні вени на худорлявих, блідих ногах. Вона непоспіхом дійде до бару, де вона провела свою молодість, де зустріла кохання свого життя та святкувала власне весілля. На її обличчі буде тоненька усмішка і вона впевнено увійде в те місце, де дійсно грає справжній джаз. Бабуся попиватиме там гіркий джин і вдихатиме в свої сірі легені черговий клубок такого ж сірого диму. Раптом позаду вона почує веселий жіночий сміх. Вона сумно переведе погляд на молодих дівчаток з тугими пов’язками на спітнілому, трохи червоному від тертя паєток об шкіру, лобі. Вона холодно оцінить поглядом їхні неоново-кислотні боа і приталені яскраво-рожеві сукні. Для неї це буде виглядати не більше, як вульгарна насмішка, і вона приставить до вправно підмальованих червоних губ край довгого муншутка. — Який жах... — сумно видихне вона клуб напівпрозорого диму. Зробивши чергову затяжку своєї останньої, вкраденої у неуважної санітарки, сигарети вона закриє очі, дозволяючи звабливій мелодії саксофону проникати у її свідомість. І раптом все її життя в цьому барі пронесеться перед очима. Їй  знову ледь за двадцять і вона чує власне ім'я з губ, вже давно померлого, власника цього бару. А далі в її обличчя вдарить яскраве світло. Колись її звали Роуз Блайт. Чи то було її справжнім іменем, чи псевдонімом, вже й вона не могла точно пригадати, але це ім’я часто залишалось закрученими лініями на помятій серветці перед тим, як втекти від чергового коханця. Колись тоненька та висока, вона вривалась на сцену наче ядерний вибух і вже там, під жваву мелодію, задирала ноги вверх так високо, що підв’язки на її підтягнутих стегнах були звичним видовищем для глядачів перших рядів. У напівтьмяному освітлені, ніхто не міг би розгледіти її обличчя, але всі бачили блискучу від щастя посмішку. Бачили, як вона підкидає своє біле боа вверх та махає руками, наче крилами. Так, вона колись була молода та повна вогню. Ця легенда померла з м'якою посмішкою на обличчі та любов'ю у серці. До джазу. До танців. До самого міста. Ось, що таке ніч у Новому Орлеані.