"Схоже, що я обрала поганий день, щоб кинути пити"
Тим часом десь, в самому серці міста, лунав веселий сміх та мелодичний голос з динаміку старенького автомата...
Доки місяць сором'язливо виринав у рожевих сутінках, тягнучи за собою першу грайливу зірку, тим часом в одному з темних барів, одна загублена душа шукала власне щастя на дні брудної склянки. Вона нетерпляче відбивала ритм по дерев'яному столу, коли хтось обрав одну з тисячі дисків, і з динаміку джукбоксу* лунав такий знайомий їй вступ гітари та відбивання ритму бубном, а за ним мелодичний, але дещо приглушений від часу голос.
А тепер, мої любі читачі, дозвольте нашій нещасній героїні зайти до нашого затишного нічного вагону та розповісти свою історію, а вашому покірному слузі присісти поруч зі слухачами та відкинутись на м'які, брудні сидіння, подрімати, але тільки іноді відкривати одне око та супроводжувати вас далі по нашому маршруту історії через недоречні вставки та не менш недоречні жарти. Вельми дякую за увагу.
Можливо, я була вже настільки п’яна, а можливо, то була просто втома за останній тиждень, але пробиратись від барної стійки до свого столику було важче, ніж можна було очікувати. Мені "надзвичайно пощастило", що офіціантка, зиркнувши на мене зверхнім поглядом, наче ввічливо пославши мене нахєр відмовилась віднести моє замовлення до столика. Вона з ввічливою усмішкою послалась на великий обсяг роботи — мовляв, зал повний і роботи чимало. Хоча, зайнятих столиків було не більше п’яти, а клієнтів близько семи. Проста невелика компанія для не менш невеликого бару. Хоча дивно, що таким він виглядає увечері, а особливо у п'ятницю. Схоже, що тільки найбільш відчайдушні та самотні приходять заливати свої проблеми о шостій годині. Прикро було опинитись однією з таких... Тож розчаровано простогнавши, я слухняно дочекалась свого напою і тепер на хитких ногах йшла по залу.
У мене була жахлива звичка: спостерігати. Ні, навіть не так. Витріщатись. На місцевість, інтер'єр, на чужі обличчя. Останнє було не дуже ввічливим, але для мене це було не більше ніж розвага у нудний вечір. А та посмішка, яка зустрічала погляд тієї чи іншої "жертви у витріщання", була моїм постійним супутником. Ніби вона могла говорити у відповідь на той чи інший розлючений або зніяковий погляд: "Як мило" або ж "Ну-ну, а що далі ти скажеш?"
Ось те, що я помічала: за одним зі столиків, біля вхідних дверей, сиділа пара, можливо мого віку, а можливо молодше, гріли у руках свої склянки з чимось кольору золота та роблячи скупі ковтки. По ліву сторону від джукбоксу сиділо трійко чоловіків за сорок. Як я раніше помітила, кожні півгодини один з них бігав до барної стійки та замовляв по три кухлі пива та чергову порцію картопляних чіпсів, а інші двоє по черзі йшли до туалету. У центрі залу була невелика компанія дівчат, які непоспіхом потягували щось здалеку дуже схоже на вино та весело про щось щебетали, активно жестикулюючи тонкими пальцями. А ось під самим кутком, де лампа миготіла кожні три хвилини
(від нудьги, наша героїня не придумала нічого розумінішого ніж засікти примірний час на годиннику телефона), сидів підстаркуватий чоловік і злісно курив свою сигару, випускаючи густі кружальці диму, і тільки іноді поглядав на офіціантку. А вже в іншому кутку був мій столик.
Хоч обличчя відвідувачів й були непривітними, мене грів не тільки алкоголь в крові, але й примарна думка. Бар, у своєму розумінні, був досить затишним у своєму дивному стилі: з зеленими плямами незвіданої цивілізації цвіллі та застарілого сірого грибку, на білій стелі. Від стін вниз та вздовж болотяного кольору стін йшов дерев'яний плінтус, хоча я сумнівалась, що то справжнє дерево. Навіть підійшла до нього, перед тим, як замовити третій коктейль, і мої здогадки були вірними — це був пофарбований пластик. На стінах, побитих буйними клієнтами та невдалими п'яними спробами грати в дартс, де-не-де були сліди від брудних пальців та дірочки від дротиків,
(це ж з якою ненавистю до всього навколо отрібно було кидати дротик?!). Можна тільки здогадатись, наскільки продірявлені стіни, що декор аж ніяк не приховував їх. Тож на ті ж стіни були щедро всипані: дурнуватими картинами з півнями, різним запилюженим серветками а-ля макраме та вирізками з несправжніх газет у рамочках, у яких писало: "Вославте Бога нашого Ісуса Христа! Адже буде пришестя Його і врятуються тільки ті хто скуштує кров Його!" деталі читайте на сторінці 7. Кілька ламп, схожі на масляні, але всередині були слабуваті лампочки, висіли в по кутках бару, відкидаючи хворобливо жовте світло у приміщенні, а в купі з усім іншим та хиткими, зсохлими стільцями та столами — давало атмосферу не кращу за болота всієї Луїзіани після півночі.
Бум! Плясь!
І ось моє плече стикнулося з чиїмось гострим ліктем, і тепер мій напій перетворився на густу червону пляму на сорочці нового члена "клубу відчайдушних невдах". Тим часом з динаміків автомату глузливо прозвучав голос Ненсі Сінатри*:
"These boots are made for walkin'
And that's just what they'll do
One of these days
These boots are gonna walk all over you."
— Блять! — перелякано вигукнула я, відсахнувшись від незнайомця, який з’явився наче ні звідки. — Вибачте, я...я, о, чорт. — я кинулась до одного з пустих столиків і дістала кілька серветок з серветниці. Пальці тремтіли від випитого, а язик заплутався у косичку і слова звучали надто мляво у переляканому тоні. — Господи, мені так прикро... — швидко заговорила я, вже такі звичні оди власній незграбності, доки пальці намагались витерти пляму з грудей.
Погана удача...м-да...Що ж, я все одно я збиралася скоро йти, а пролитий напій було чудовим знаком вшиватись до бісової матері. Чоловіча рука м'яко охопила моє зап'ястя і я почула тихий, знайомий сміх. Той сміх, який я думала просто мені приснився, але підійнявши голову вверх я зустріла погляд пильних зелених очей і заклякла на місці, стискаючи брудну серветку у руці.
— Твою ж... — прошепотіла я, але останнє слово загубилося у хрипкому чоловічому сміхові.
Його сміх поволі стишився в горлі й перетворився на глузливу усмішку в кутику рота...перекошену, як перехід між жартом і викликом, на трохи веснянкуватому обличчі.
— Яка зустріч, — промовив він привітним голосом, у якому не чулося ані натяку на щось добре. Він ніжно стиснув моє зап'ястя даючи зрозуміти. Тікати не має куди, навіть, якби я спробувала. Серветка впала на підлогу.
Зі сторони могло здатися, що мене зараз знудить або ось-ось втрачу свідомість. Насправді все було значно гірше: я протверезіла.
«Твою матір», — подумала я. — «Блять!»
Він був такий же, як три роки тому: високий та міцний, бліда шкіра була вкрита оранжевими краплями веснянок, по-котячому хитрі очі грайиво виблискували у жовтому світлі, глузлива посмішка в кутику його губ, а кучерява грива мідного волосся була прибрана у короткий хвостик на потилиці, але кілька коротких пасм вибивались та спадали йому на лоба. Навіть одяг був той самий — вицвіла на сонці чорна сорочка, на якій, наче жетон у поліцейського, була червонувата пляма від мого коктейлю, темні джинси, що тримались на ньому з якимось дивом або на божому слові.
(Це називається ремінь. Спробуй колись) Мій нічний жах стояв перед мною та пильно вдивлявся у моє обличчя.
За мить я відчула, як одна його рука м’яко, майже надто лагідно, взяла мене під лікоть, а друга ковзнула до моєї долоні, перехопивши липкий високий стакан із червоними, гіркими залишками "Кривавої Мері"*.
— О, люба, обережно, — сказав він таким турботливим тоном, з явною легкою картавістю. — Ти ледь тримаєшся на ногах. Де твій столик? А, не зраджуєш своїй маленькій традиції, як я бачу...
Я втратила зв'язок із часом — чи, точніше, з її могутньою величністю Всесвітом. Знаєш, любий слухачу, це схоже на почуття, коли тебе ловлять за чимось... сороміцьким. Наприклад, коли слухаєш музику в переповненому вагоні метро. Звісно, у тебе виникне абсолютно логічне запитання: «А що тут такого?» І матимеш рацію — нічого. Але уяви: ти їдеш собі по власних важливих справах, поринаєш у музику — і раптом чуєш біля вуха: — «Перепрошую, пане/пані, але ви не під’єднали навушники до телефону.»
Твої очі широко відкриваються, обличчя втрачає всі барви, перетворюється на біле полотно. Цьому відчуттю байдуже, скільки на тобі рум'ян, чи наскільки ти природно бліда твоя шкіра. Це шок? Можливо. Але тоді я не була певна. Почуття було занадто химерним і змішаним. А розбиратись у почуттях доки по твоїй крові гуляє алкоголь — справа до біса невдячна та й марна.
— Сумувала? — почувся голос біля мого вуха. На плече впала важка рука. По тілу пробігли мурашки, а горло стиснулось. — Дивлячись на твоє гарненьке личко точно сумувала за мною. Я не знав, що ти п’єш, — продовжив він і театрально зітхнув, ніби перед його очима розгонулась найбільша трагедія вибору всього його життя. — тож узяв безпрограшний варіант — пиво.
Я встигла тільки раз кліпнути і переді мною з'явилась пляшка пива — відкрита, з легким холодним димком. «Це як довго я тут сиділа?» — подумала я, проковтнувши слину. — «Коли Він встиг всадовити мене, сходити до бару й повернутись?»
Я мовчки простягла руку до пляшки, сподіваючись, що вона зникне, а я прокинусь у власному ліжку — але відчула холод скла під пальцями і розчаровано зітхнула. «Це не черговий нічний кошмар. Він дійсно тут. Він сидить навпроти мене» — розмірковувала я, торкаючись зап'ястя. Місце, де були його пальці, починало неприємно пекти і я потирала кісточку вказівним пальцем. — «Блять, все погано. ВСЕ ДУЖЕ ПОГАНО. Треба тікати. НЕГАЙНО. Одного разу я вже втекла то може й цього разу вийде? А якщо ні? Тоді мені дійсно пощастило, знайти водойму, а тут нічого такого немає. ТРЯСЦЯ!» — погляд бігав від моїх тремтячих пальців, до краю столу, аж поки не зупинився на темному склі пива, етикетка була зірвана і полишила по собі тільки розірвані сліди, наче від котячих кігтів. — «Але...є ж й позитивна сторона? Адже, так?» — промайнула думка в голові, взявши у тремтячу руку прохолодну пляшку. — «Так, точно, позитив. Потрібно думати позитивно! А що у нас позитивного? Точно! Пиво. Безкоштовне пиво — поганим не буває, еге ж?»
«БУВАЄ»
Рука нервово смикнулась, наче хтось грубо потягнув її на себе і пляшка впала на підлогу з характерним звуком. Другий пролитий напій за вечір. «Один на невдачу, а інший?» — запитала я себе, вдивляючись у покрите піною скло.
«СПАСІННЯ» — почула я той самий незримий голос, десь так близько і так далеко, ніби він відбивався від стін мого черепа та перетворювався на ехо. — «Не Бери Та Не Давай Нічого.»
— О, люба, тихіше! Ти така багатослівна сьогодні, — озвався "привид". Він дзвінко засміявся і важко впав на стілець. — Здається, за нашою "жвавою бесідою", я зовсім забув про гарні манери, — мовив він із театральним зітханням. Його рука повільно опустилась назад на край столу і в тому русі була дивна грайливість, а мені знадобилась вся сила волі, щоб не зірватись з місця, але на найбільше на що я була здатна — це тільки на те, щоб трішки відсунутись до паралельного краю. — Ні? Чому? О, припини так з під-лоба дивитись на мене. Я всього лишень хочу бути ввічливим зі старою знайомою. — сказав він, удавано надувши губи.
— Що ти тут робиш? — обережно запитала я, притулившись об спинку стільця напруженим тілом.
Він байдуже знизав плечима й сьорбнув зі своєї пляшки.
— П’ю. — сказав просто, безтурботно, як буря, що не помічає за собою зламаних парасольок.
— Ти міг просто сказати "Привіт". Навіть просто пройти мимо. — шепотіла я, не відводячи переляканого погляду від нього, а він тільки ширше посміхнувся.
Він відчував запах мого страху.
— Міг, але не хочу. До того ж скільки повень пройшло з нашої останньої зустрічі. Рік?
— Три. — стиха поправила я його. У грудях серце починало відбивати власний шалений ритм, а кров транслювала цей "концерт" у моїх вухах.
— Три роки... — повторив він, смакуючи кожну літеру, наче найсолодший напій. Не треба було бути природженою віщункою чи мати кришталеву кулю у своєму скромному арсеналі, щоб розгадати вираз на його обличчі та думки. — Так, три роки... — протягнув він. — Ах, а я пам'ятаю це наче вчора. Ти була така чарівна: блискучі блакитні очі, темні пасма та кофтинка з вирізом... Ох, таким глибоким, що я, грішним ділом, подумав — що...
— Замовкни. — буркнула я, відчуваючи, як щоки починало пекти.
Він засміявся тихо, з якимось внутрішнім задоволенням. Його сміх знову був тим знайомим, зухвалим звуком, який я так боялась почути посеред ночі.
— Я лишень пригадую приємні моменти. — його голос став м'якшим, але в ньому не було жодної теплоти тільки чистий глуз наді мною. — Ти ж тоді гарцювала, як вжалена в сраку кобила. Ох, не дивись на мене так! Якби я припустив штани то ти також би витріщалась, а у мене, між іншим, були чесні наміри. Я справді тоді злякався, що щось вискоче з твого одягу перш ніж ти впала на підлогу. А, яке було розчарування! Я ж так нічого не побачив...
— Просто замовни! —вигукнула я, вдаривши долонею по столі. — Я...я тоді добряче напилась і майже нічого не пам'ятаю про той вечір. Навіть не впевнена чи пам'ятаю тебе. — збрехала я, але тремтіння на останньому слові зірвалось з губ.
На мить його погляд змінився, точніше, щось зблиснуло в темній глибині його зелених очей, але він тільки ширше посміхнувся — і по моїй спині пробіг крижаний холод. Повільно похитав головою, цокнув язиком, наче розчарований учитель перед нездібною ученицею.
— Бідолашка, — протягнув він із награним жалем, зробивши кілька ковтків із пляшки й поставивши її на стіл.
Потім повільно підвівся. Його рухи були неквапливі, мов хижак, що смакує страхом своєї здобичі перед стрибком. Обходячи мене, я відчула, як він ковзнув поглядом по мені — оцінюючи, роздумуючи над чимось і покриваючи мою шкіру уявною липкою плівкою. Кожен його крок відбивав тепер приглушений ритм мого власного серця, а зап'ястя та плече починало пекти ніби опаленне вогнем.
Я застигла.
Дихання. Час. Світ — усе зупинилося.
Не було більше інших відвідувачів, не було музики чи веселого гомону.
Лише я — і лише він.
Тіло напружилося, готове втекти, але я не могла навіть поворухнутися, наче була прив'язана до стільця невидимими мотузками.
Кроки стихли. Краєм ока я помітила його руку. Закрила очі, готуючись до різкого удару. Потім — дотик. Легкий, ледь відчутний, але шкіра миттю вкрилася сиротами. Його пальці ковзнули у моє волосся на потилиці.
— Ще така молода... — прошепотів він, його голос звучав майже ніжно.
Довгі пальці танцювали серед каштанових хвиль — неквапливо, ніжно, — і враз грубо смикнули за пасма. Голова підійнялась вверх. Він нахилився ближче. Запах. Пиво. Свіжа трава. Чоловічий піт. Він був надто близько. — А вже провали в пам'яті, — промовив він, перевівши пальці до моєї шиї і повільно малюючи невидиму лінію до моєї щелепи вказівним пальцем, а потім стер самотню зрадницьку сльозу з моєї щоки. — Перші дзвіночки, люба. Але не хвилюйся, — його голос був солодким, мов отрута в келиху вина. — Я тут, щоб допомогти тобі запам'ятати цей вечір. Доля. Фатум, а можливо просто Удача. Тож якщо ти ще не пропила власні мізки, сиди тихенько... і дозволь мені нагадати тобі про дещо...
*Джукбокс — це музичний автомат, який дозволяє бажаючим вибирати і програвати пісні з певного списку. Працюють за принципом монетоприймача.
*Ненсі Сінатра — американська співачка і акторка, більш відома завдяки своїй музичній кар'єрі в 1960-х роках.
*Кривава Мері (англ. Bloody Mary) — класичний коктейль, який став символом барної культури і популярним вибором для тих, хто шукає напій, що поєднує алкоголь і пікантність. Його основні інгредієнти — текіла або горілка, томатний сік та спеціальні приправи.
*Раундстоун — маленьке, селище, яке розташоване в Коннемарі, графство Голвей, на заході Ірландії.