Глава 12 Тріщина в спокої

Наступного ранку світ здався дивно тихим. Ніби сама природа затамувала подих, чекаючи, коли ми зробимо наступний крок. Після вечора, повного слів і болю, я прокинулась в обіймах Іллі. Його дихання було рівне, спокійне… але я відчувала, що щось глибоко всередині нього ще бореться. — Ти не спиш? — прошепотіла я, проводячи пальцями по його долоні. — Тепер уже ні, — він розплющив очі, і я помітила, що вони… блищали. Немовби вночі він плакав. Я хотіла щось сказати, але в цю мить ззовні почувся шум. — Ви це чули? — голос Мар’яни був напружений. Ми вискочили зі свого сховку в старому храмі. Аня вже стояла з мечем у руках, Сіма розглядала темні силуети серед дерев, Настя прикривала тил. — Це не тіні, — тихо сказала Сіма. — Це… щось інше. І тут із густого туману вийшов він. Шева. Але не той, кого ми знали. Його очі стали темнішими. В них було щось… порожнє. — Мар’яно, — голос його лунав глухо, як крізь стіну води. — Йди від них. Вони стримують тебе. Мар’яна застигла. Її очі широко відкриті, обличчя побіліло. — Що… що з тобою?.. — прошепотіла вона. Він зробив крок до неї, і земля здригнулась. — Я бачу більше, ніж раніше. Я відчуваю силу, яку ви не зможете зрозуміти. І я знаю, хто серед вас — зрадник. Ми всі обмінялись поглядами. Напруга повисла в повітрі, як блискавка перед грозою. Ілля стиснув мою руку. — Це почалося. Вони йдуть за нами. І ми повинні бути готові. Але я дивилась на Шеву й бачила інше. Не ворога. Я бачила… людину, яка бореться. Так само, як Ілля вчора. І я знала — незабаром прийде момент, коли доведеться обирати: битись… чи рятувати.