Глава 13 Таємниця, що ховається в темряві

Туман густішав. Здавалося, самі дерева стежили за нами. Шева зник, розчинився в повітрі, залишивши по собі тривожну тишу та… щось інше. Відчуття, що він ще поруч. Що спостерігає. — Він… він був не сам, — прошепотіла Настя. — Хтось… щось було з ним. Я чула шепіт. — Це пастка, — Ілля стиснув кулак, і його очі спалахнули, але він стримав силу. — Вони хочуть, щоб ми пішли за ним. Вони знають, що ми не залишимо його Мар’яні. — І ми не залишимо, — впевнено сказала вона. Її голос був твердим, хоча руки тремтіли. — Я знаю, що він всередині ще є. Мій Шева… він кричав очима. — Якщо це пастка, — сказала Сіма, — ми повинні йти з розумом. Не всі разом. Ми розділилися. Я, Ілля, Сіма — пішли правим флангом. Аня, Настя й Мар’яна — лівим. Ми просувались крізь густі хащі, коли раптом земля під ногами здригнулась, і я провалилась униз. — Кріс! — крикнув Ілля. Я впала в темне кам’яне приміщення. Щось хруснуло — можливо, не в мені, а десь поряд. Було темно… і страшно тихо. — Все добре! — закричала я вгору. — Я… здається, жива. — Тримайся, я йду за тобою! — голос Іллі був гучним і впертим, але раптом… затих. — Ілля? Мовчанка. Я зрозуміла, що щось не так. Занадто не так. І тоді… в темряві загорілося полум’я. Не звичайне — чорне з фіолетовим блиском. З тіні вийшла постать. Стара, знайома… але забута. — Здрастуй, Кріс, — промовив чоловік. Його очі світилися так само, як у Шеви кілька годин тому. — Моя кров давно тече у твоїх жилах. Я завмерла. — Ти… хто? — Мій час майже вичерпано, але твій лише починається. В тобі є те, що ми втратили. І ті, хто називають себе твоїми друзями… вони не всі щирі. Я зробила крок назад. Його голос… наче проникав просто в душу. — Хто зрадник? — прошепотіла я. — Той, хто завжди мовчав. Хто все бачив. Хто не розкрив своєї сили досі. Бо його сила — це… знищення. Я не встигла запитати більше, бо темрява накрила мене, і я знову почула голос Іллі, але вже близько: — Кріс! Я знайшов тебе! Я підняла очі… і не повірила. Його очі світились. Не зеленим. А фіолетовим.