Глава 14 Очі кольору зради

— Ілля… — я прошепотіла, дивлячись у його очі, що більше не були звичним кольором. Тепер вони світилися фіолетовим — кольором темряви, яку ми щойно бачили у Шеви. — Це не те, що ти думаєш, — сказав він тихо, але голос його лунав глухо, неначе… чужий. Я піднялась на ноги, затремтіла. — То ким ти став? Хто ти? Він опустив погляд, потім глянув мені в очі — справжніми, його, звичними. Зелено-блакитними. Але на мить. — Я сам не знаю, — прошепотів він. — Коли я заснув вчора… щось увійшло в мене. Ніби тінь, спогади чужі, голоси. І... сила. Я не можу її вимкнути. — То ти... той, про кого казав той чоловік? — серце калатало. — Зрадник? — Я не зрадник! — закричав він, і стіни печери здригнулися. Каміння впало з тріщинами, а навколо нього з'явився фіолетовий ореол. Він впав на коліна. — Але щось у мені — це не я. Я не контролюю його… Я стояла перед ним, ніби перед прірвою. Людина, яку я кохаю, перетворювалась на щось… інше. — Чому ти не сказав? — мої очі наповнились сльозами. — Бо боявся втратити тебе. Бо ця сила... вона хоче тебе. Вона говорить мені... візьми її, вона твоя, її серце — ключ. Я зробила крок назад. — Ключ до чого? — До порталу. До світу, який я бачив уві сні. Темного. І повного істот, яких ми ще не зустрічали… В цей момент із верхньої частини храму долинув крик. — Мар’яна в пастці! — кричала Настя. — Він веде її до Вежі Сутінків! Я схопила Іллю за руку. — Збирайся. Якщо ти ще той, кого я знаю — ідеш зі мною. Якщо ти зрадник… спробуй мене зупинити. Він підвів очі. Звичайні. Мої. І прошепотів: — Тоді тримайся… бо далі буде темно.