Глава 15 Вежа Сутінків

Ми мчали лісом, залишаючи за собою лише сліди паніки й рішучості. Хмари згущувалися над нами, а небо темнішало, ніби саме світло боялося того, що чекало попереду. Мар’яна — сильна, вірна, але зараз… сама. І поруч із нею — Шева, що втрачає себе. — Ми майже на місці, — видихнула Настя. — Я чула, як він казав «вежа». Це місце з легенд. — Легенди не виникають на рівному місці, — відповіла Аня. — А ця… говорить про місце, де тіні оживають, а люди втрачають волю. Сіма притримала мою руку. — Кріс… Ілля... ти впевнена, що з ним все гаразд? Я кивнула, хоча в серці був страх. — Він бореться. Але якщо ми втратимо Мар’яну… ми втратимо і його. Його серце не витримає. Ми дістались краю урвища. На протилежному боці, загублена в серпанку, височіла Вежа Сутінків. Вузька, мов спис, чорна, мов попіл. На верхньому балконі стояли дві постаті: Шева — мовчазний і кам’яний, та Мар’яна — скута ланцюгами світла. — Вони використовують її силу, — прошепотів Ілля. — Вона не просто дівчина. Вона — провідник між світами. Через неї вони хочуть відкрити браму. Мені стало холодно. Цього ніхто не знав… навіть сама Мар’яна? — Я піду, — сказав Ілля. — Я… відчуваю, що зможу пройти крізь те, чого не зможете ви. Я встигла лише доторкнутись до його плеча. — Не губи себе. Навіть заради неї. — Я не можу інакше. Вона — як і ти. Людина, яка тримає моє серце на межі світла. Він стрибнув у туман. --- Коли він увійшов до вежі, все навколо здригнулось. Повітря стало важким. Ми з дівчатами знайшли обхід, намагаючись наблизитись, хоч і повільно. Всередині Ілля ступав по коридорах темряви. Голоси шепотіли: > «Ти можеш усе. Залиш її. Візьми силу. Стань тим, ким маєш бути…» — Замовкніть, — сказав він. — Я не зраджу. Я не залишу. Ні Мар’яну, ні Кріс. На останньому поверсі він побачив Шеву. — Я чекав тебе, брате, — сказав той. — Вона відкриє браму. А ти станеш володарем темряви разом зі мною. — Або я зупиню тебе. І врятую її. — Тоді борись. --- Вони зійшлися в блискавичному двобої. Стіни розривались, енергія літала, ланцюги на Мар’яні тріщали. Ілля вигравав… допоки Шева не сказав: — Ти не знаєш, що вона — ключ не тільки до порталу. А й до твого зла. Тоді Мар’яна прокинулась. Її очі палали. Вона крикнула: — Досить! Я не річ! Я людина! Світло, якого в ній було більше, ніж у всіх нас разом, розірвало вежу зсередини. --- Ми підбігли до руїн. Ілля тримав Мар’яну на руках. Вона була жива. Сильна. Але Шеви вже не було. — Він зник… — прошепотіла вона. — Але він був… не весь поганий. — І він ще повернеться, — сказав Ілля. — Ми всі змінились, — відповіла я, — але ще тримаємось. Разом.