Глава 16 Коли прокидається світло

Ми розмістилися в закинутому укритті біля старого озера. Після бою з Шевою кожен з нас мовчав. Не від страху — від втоми. І від думок. Мар’яна сиділа біля вогню. Її пальці час від часу здригалися, але обличчя було спокійне. Я підійшла тихо, сіла поруч. — Як ти? — Не знаю, — відповіла вона. — У мені… щось ніби розірвалось. А щось — виросло. Я відчула, ніби не просто можу світитися. А керувати… зв’язком між цим світом і іншим. — Провідник, — прошепотіла я. — Але не той, ким хочуть керувати. А той, хто керує. Вона всміхнулась. Трохи. Але в очах був біль. — Я бачила Шеву. Там, всередині. Він кричав. Боронив мене, навіть коли тіло зраджувало. — Ти все ще віриш у нього? — Як і ти — в Іллю, — відповіла вона. — Темрява — це ще не кінець. --- Пізніше тієї ночі я вийшла до озера. Вода була тиха, мов дзеркало. І я… побачила там себе. Але не звичайну. Очі — світилися м’яким світлом. У центрі грудей — легкий спалах. Щось прокидалося. Щось давно заснуле. — Я бачив це, — почула я голос. Це був той чоловік з тіней. Він стояв на іншому березі, мов тінь у місячному сяйві. — В тобі живе те, що знищує і рятує. Вибір — за тобою. — Що це? — я ледь дихала. — Твоє справжнє "я". Ти — ключ. Але не до брами. А до вибору. Світла або темряви. Любові… або сили. І раптом з глибин озера піднялось світло, яскраве, сліпуче. Воно поглинуло мене. І в мені щось… клацнуло. Я не боялась. Я знала, що тепер усе зміниться.