Глава 17 Ти — мій вибір

Світанок був м’яким, немов перший дотик після довгої розлуки. Озеро більше не блищало світлом — воно було спокійне. Але я — ні. Усередині все гуло, пульсувало новою енергією. Я сиділа на камені біля води, коли почувся знайомий крок. Ілля. — Привіт, — сказав він тихо, сідаючи поруч. Його голос був спокійний, але в очах — тривога. — Я відчув... те, що в тобі прокинулося. — Я теж, — прошепотіла я. — І боюсь, що воно мене змінить. — Може, і змінить, — Ілля обережно взяв мене за руку. — Але не забирай у себе право бути слабкою. І не забирай у мене — бажання бути сильним для тебе. Я подивилась йому в очі. Зелено-блакитні. Знову. Нарешті — мої. — Я боялась втратити тебе. Коли твої очі змінились… я не знала, хто ти. — А я боявся втратити себе. Але кожного разу, коли я думаю про тебе — я згадую, хто я є. Він підвів мою руку до своїх грудей. — Ти — моє світло, Кріс. І якщо ти обереш цей шлях — я піду за тобою. Завжди. Я тремтіла. Не від холоду — від того, як сильно його слова врізались у моє серце. — Я не ідеальна, Ілля. Я маю силу, яка може знищити. Я можу зробити вибір… і помилитись. — Тоді я буду поруч. Щоб нагадати, ким ти є. Ти — не сила. Ти — моя. Я не стрималась. Я притягнула його ближче. Поцілунок був повільний, довгий, наповнений усім, що ми пережили — болем, страхом, любов’ю і надією. І коли наші лоби торкнулися один одного, він прошепотів: — Я не хочу ні пророче світло. Ні силу. Я хочу тебе. — І ти маєш мене, — відповіла я. — Завжди.